Історія Донбасу

полку Івана Шевича. Третю роту потім змінила 4-а, а після утворення Бахмутського гусарського полку тут розташовувалася 10-а рота цього полку, тому село Кам’яне (Кам’яний Брід) отримало ще одну неофіційну назву — Десята Рота [26].

Численні документи свідчать, що до середини XVIII століття на правому березі Дінця в межах сучасної Луганської області поселень не було. Цей погляд знайшов віддзеркалення і в деяких літературних джерелах кінця XIX століття. В історичному нарисі про Заселення Слов’яносербського повіту, опублікованому в «Збірці статистичних відомостей по Катеринославській губернії», сказано: «Місцевість, що займається Слов’яносербським повітом, являє один з найпізніших заселених куточків Катеринославської губернії». Це положення дослідник підтверджує конкретним історичним документом — картою де Боксета. «Як видно з карти де Боксета, — продовжує автор нарису,

— житлові приміщення й зимівники запорозьких козаків зосереджені тоді були

вмежах Катеринославської губернії в трьох паланках (частинах) лише таких повітів: у повітах Катеринославському і Верхньодніпровському знаходилася Кодацька паланка; у повітах Новомосковському, Олександрівському й Павлоградському — Кальміуська паланка. Кодацька й Самарська паланки мали міста, села й хутори. Щодо кальміуської паланки, то постійного населення в ній не було, а влаштована вона була для захисту промисловців, які ходили за сіллю до Бердянського озера й для рибальства

вАзовському морі» [27].

Як відомо, східні межі Кальміуської паланки проходили по р. Кальміус. Отже, відповідно до карти де Боксета, навіть на захід від р. Кальміус у 40-х роках XVIII століття постійних поселень не було. Не було й не могло бути в той час тут і зимівників унаслідок небезпеки з боку кримських татар. Тим більше не було запорозьких поселень (у т.ч. зимівників) східніше Кальміусу. Не виявили поселень на правому, Кримському боці Дінця, як сказано в грамоті Петра I Ізюмському полковникові Шидловсько-

1.3.ДОНЕЦЬКИЙ КРАЙ

УДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТОЛІТТЯ

ПОСЕЛЕННЯ В ДОНБАСІ СЛОВ’ЯНОСЕРБСЬКИХ РОТ

Українська

укріплена

лінія. 1730-ті роки.

Іван Аргунов (1727(29) — 1802). Портрет імператриці Єлизавети Петрівни

Переселення

сербів з АвстроУгорщини в Україну

(ілюстрація до книги Л. Церовича «Серби

вУкраїні»)

Зуказу

Сенату, 1753 р. «О поселении полков

И.Шевича и

Р.Прерадовича в Донбассе»

границе со стороны турецкой выгодных мест к поселению» [29]. Полковнику Хорватові був подарований чин гене- рал-майора. Команда І. Хорвата була поселена на відведених їй землях правобережжя Дніпра від річки Кагарлик, лівої притоки Синюхи, на схід — по Висі, Тясміну до Дніпра. Довжина смуги складала 200 верст, а її ширина — 30 верст. Так на правому березі Дніпра виникло адміністративно-територіальне утворення — Нова Сербія, яка в 1764 році була включена до знову створеної Єлизаветинської провінції з центром в Єлизаветграді (нині Кіровоград).

Услід за Іваном Хорватом виходу до Росії попросили в австрійського уряду підполковник Іван Георгійович Шевич із синами Іваном і Петром, які були у званні капітанів, а також капітан Костянтин Юзбаш (Юзбаша), поручики Стефан Сабов, Іван та Ігнат Міаковичі та ін. Усі вони служили в Сербській ландміліції, яку скасовували. Марія Терезія не хоті-

ла відпускати їх, проте, боячись конфлікту, поступилася їхнім наполегливим проханням і веліла видати паспорти. Ще важче довелося отримати дозвіл на виїзд підполковникові Р. Прерадовичу, який не належав до скасованої ландміліції, а служив у Словенському гусарському полку [30].

Іван Шевич зі своєю командою в кількості 168 осіб прибув до Києва 23 жовтня 1752 року, Райко Прерадович, з яким були 24 особи чоловічої статі і 4 жіночої, прибув 6 листопада того ж року. Іван Шевич і Райко Прерадович отримали чин ге- нерал-майора, а інші члени їхніх команд отримали офіцерські та унтер-офіцерські чини. Щоб підкреслити свою дворянську гідність, Райко Прерадович на французький манер додав до свого прізвища частку «де». У результаті утворився новий варіант прізвища — Депрерадович.

Шевич і Депрерадович обіцяли укомплектувати свої команди вихідцями з інших країн православної віри й просили поселити їх окремо від Хорвата. Шевич просив виділити територію правого берега Дніпра, а Депрерадович претендував на смугу землі по лівому берегу Дніпра. Проте в проханні їм відмовили. Російський уряд вирішив, що Шевичу й Депрерадовичу досить буде території від р. Бахмут до Лугані, що тягнеться на відстані близько ста верст, а надалі, якщо буде потрібно, буде надана інша земля. Поселення команд (полків) Шевича і Депрерадовича знайшло віддзеркалення в урядових наказах від 29 березня і 1 квітня 1753 року [31].

Земля на правому березі Сіверського Дінця між річками Луганню й Бахмутом, де поселилися полки Р. Депрерадовича і І. Шевича, отримала назву Слов’яносербія. Вона не відносилася ні до провінції, ні до губернії, а підкорялася безпосередньо Військовій колегії й Сенату. Для організації поселення полків та управління ними по лінії військового відомства була створена Слов’яносербська комісія, яка до 1764 року знаходилася в Бахмуті.

Клятвена

обіцянка генералмайора Райко де Прерадовича на вічну службу імператриці Єлизаветі Петрівні, 2 грудня 1752 р.

(З книги Міті Костича «Новая Сербия и Славяносербия». (Сербия : Нови Сад, 2001 р.)

На території, відведеній полку Депрерадовича, на ландкарті показано такі роти: 1-а — Серебрянка (нині Донецька область), 2-а теж знаходилася в Серебрянці, хоча це не позначено на карті. 3-я — у гирлі р. Верхньої Біленької, 4-а — у закруті Дінця, де тепер м. Привілля, 5-а — на вигині р. Лугань, трохи вище за гирло

р.Сенжарівки, 6-а — у гирлі р. Нижньої Біленької (нині сел. Нижнє), 7-а — на

р.Комишеваха, 8-а — у верстах п’яти на південний схід від 3-ої роти, там, де тепер Біла Гора. 9-а рота стояла на річці Лугані. Десята рота не показана, ймовірно, вона ще не існувала.

Більше половини рот полку Шевича розташовувалося на правому березі Дінця. 4-а рота знаходилася там, де тепер с. Кримське. Далі, на схід, по берегу річ-

ки — 7, 6, 10, 5 і 1-а. Друга рота полку Шевича знаходилася в нижній течії р. Лугані. Навпроти гирла р. Вільхової розташовувалася 3-я рота. За третьою вгору по Лугані йшли 9-а, а потім 8-а роти.

Відстань між ротами виміряв інженерпоручик Іван Раєвський. Він повідомив 4 квітня 1756 року, що відряджається з Бахмута в Серебрянку, звідти до Красного Яру, а потім по Лугані для вимірювання, скільки верст від роти до роти. Після повернення з поїздки І. Раєвський представив у Слов’яносербську комісію відомість про відстань між ротами. З неї виходило, що від 1 роти до 5-ої — 26 верст 300 сажнів, від 5 до 3-ої — 18 верст, від 3 до 8-ої — 5 верст. Від 8 до 6-ої — 10 верст. Від 6 до 4-ої роти команди генералмайора Шевича — 12 верст 150 сажнів. Від 4 до 8-ої генерал-майора Шевича — 9 верст. Від 8 до 7-ої — 6 верст, від 7 до 10-ої — 13 верст. Від 10 до 5-ої — 9,5 верст, від 5-ої до Красного Яру, де стоїть 1-а рота Шевича — 15 верст. Від 1 до 2-ої — 6 верст, від 2 до 3-ої роти — 6 верст 300 сажнів, від 3 до 9-ої — 23 версти 200 сажнів. Від 9 до 6-ої — 4 версти. Від 6 до 7-ої роти, яка стояла при річці Комишевасі генерал-майора Прерадовича, — 32 версти 150 сажнів. Від 7-ої роти до Бахмута — 30 верст 150 сажнів [33].

Цей документ показує деякі зміни в розташуванні рот. Якщо на наведеній вище ландкарті в районі нинішнього м. Привілля в закруті Дінця знаходилася 4-а рота полку Депрерадовича, то тепер тут показана 5-а рота цього ж полку. Відбулися зміни й у дислокації рот полку Шевича.

З наведених документів можна визначити ті місця, які почали заселятися на правому березі Дінця між р. Бахмутом і Луганню з 1754 року.

На згаданій вище «Ландкарті Слов’яно-Сербії», разом з ротами показано й хутори, що виникли в той час. Одні з них були засновані слов’яносербськими офіцерами, інші — чиновниками та цивільними особами з Бахмута та лівого берега Дінця. Знаючи про майбутнє поселення слов’яносербських полків

Умовні

позначки

роти

границя між полками І. Шевича і Р. Прерадовича

СХЕМА РОЗТАШУВАННЯ СЛОВ’ЯНО-СЕРБСЬКИХ РОТ (ВИКОНАНЕ ЗА «ЛАНДКАРТОЮ СЛОВ’ЯНОСЕРБІЇ», ВИКОНАНОЇ В 1755 І 1756 рр.)

і користуючись тим, що місцевість ця прикривалася з півдня Валуйським і Бєлгородським ландміліцьким полками, чиновники Бахмутської провінційної канцелярії, а також військові та інші впливові особи почали захоплювати на правому березі Дінця ділянки землі й спішно будувати на них хутори. Депрерадович і Шевич вимагали звести їх. У числі таких поселень, згодом ліквідованих, були хутір Асесор у районі закруту Дінця, де потім прем’єр-майор Рашкович побудував млин і свій маєток. Після революції тут було організовано радгосп «Червоне Привілля» (нині Попаснянський район) [34].

У східній частині закруту Дінця, там, де тепер Томашівка, показано село Ковалівку. Земля ця згодом була передана Томашу Кестлеру, тому поселення назвали Томашівкою.

В іменних списках полків Депрерадовича й Шевича, що збереглися, за 1757 рік показано число людей у них, відомості про особовий склад. Кінний гусарський полк Депрерадовича складався з 10 рот. Вони були нечисленними. Перша, най-

Схема розташування Слов’яносербських рот (виконана за «Ландкартою Слов’яноСербії», складеної в 1755 і 1756 рр.)

Повідомлення про Указ цариці Єлизавети про визнання чинів та інший указ, за яким упорядковується розміщення населення Слов’яносербії.

21 травня

1754 р.

Схема розташування Слов’яносербських рот.

Виконане на основі «Плану Бахмутського городового повіту...» (6 грудня 1767 р.)

ської та єврейської націй. Усі вихідці з інших релігій прийняли православну віру. Як видно із списку, у команді Шевича проживали 171 гусарська дружина, 92 особи дітей чоловічої статі. Оскільки число дітей жіночої статі не вказане, візьмемо його приблизно на рівні дітей чоловічої статі — 90. У результаті отримаємо, що команда І. Шевича складалася із 631 особи.

Складання знайдених нами даних про два полки дозволяє зробити висновок, що за станом на 1 вересня 1757 року населення Слов’яносербії становило 1068 осіб (без найнятих робітників).

Зпоселенням Слов’яносербських рот

уцей регіон почався приплив цивільного населення. Цьому сприяли законодавчі акти, прийняті Катериною II. Царським маніфестом від 4 грудня 1762 року запрошувалися всі іноземці, охочі поселитися в Росії. Наказом від 11 липня 1763 року дозволялося приймати до Нової Сербії на поселення російських і українських збіглих людей та інших народів.

22 березня 1767 року Катерина II затвердила план заселення Новоросії.

СХЕМА РОЗТАШУВАННЯ РОТ БАХМУТСЬКОГО ГУСАРСЬКОГО ПОЛКУ (початок 70-х рр. XVIII ст.)

Сторінка списку офіцера та рядового в Шевицькому Сербському гусарському полку.

7 вересня

1761 р.

Схема розташування рот Бахмутського гусарського полку (початок 70-х рр.

XVIII ст.)