Історія Донбасу

Слов’янськ.

Соляні

промисли

Зрозвитком вугільно-металургійного комплексу в Донбасі, з його потребами тісно пов’язане виникнення хімічної промисловості басейну. Ще в 1799 році на казенній копальні в Лисичій балці був отриманий кокс для Луганського ливарного заводу. Це був перший кокс не тільки в Донбасі, але й в Україні та у всій Російській імперії. З коксових печей у Лисичій балці і в Луганську бере початок свого розвитку коксохімія, що перетворилася на велику галузь промисловості України.

Зрозвитком промисловості в басейні виникла потреба в соді. Для її виробництва тут були всі умови. Ще Д. Менделєєв після відвідування Донбасу в роботі «Майбутня сила, що спочиває на берегах Дінця» писав: «Отут — усі умови, щоб зробити дешеву соду й усякі солі й кислоти содових заводів. Багатства донецького краю кличуть туди російських діячів» [45].

Намагався організувати виробництво соди в Донбасі й Бахмутський підприємець І.П. Скараманга. У зв’язку з відсутністю попиту на сіль, що виварювалася на його заводі, він у 1877 році звернувся до уряду

зпропозицією побудувати содове виробництво для виготовлення содопродуктів на 1 мільйон пудів. Він отримав пільги для ви-

робництва соди за новітніми технологіями, почав проводити досліди. Проте брак коштів не дозволив йому здійснити свій намір.

Крім російських діячів, прибули в Донбас також іноземці. Навесні 1890 р. у селі Верхнє Лисичанської волості акціонерне товариство для виробництва соди

вРосії під фірмою «Любимов, Сольве й К°» почали будувати содовий завод. У квітні 1892 р. він випустив першу продукцію. Завод назвали «Донецький» (нині — «Лисичанська сода»). Це було перше велике хімічне підприємство Донбасу. Завод виробляв соду кальциновану, каустичну, бікарбонат натрію та інші види продукції. У 1898 р. добовий виробіток соди кальцинованої — основного виду продукції заводу — сягав 200 т, що складало 70000 тонн на рік. У той же час Березниківський завод за тими ж даними виробляв 24,5 тисяч тонн на рік [44].

Усамому кінці XIX століття в Донбасі виник ще один великий содовий завод. Його побудувало «Південно-Російське товариство для вироблення і продажу соди та інших хімічних продуктів» у 1898 році

вм. Слов’янську. Будували його німецькі фахівці за своєю технологією й на німецькі капітали. Завод працював на природ-

Сторінка з книги «По Екатерининской железной дороге». 1912 р.

них розсолах. За потужністю він значно поступався Донецькому содовому. У 1900 році його продуктивність склала 750 тисяч пудів содопродуктів. Проте він виявився сильним конкурентом «Донсоді». Появу на ринках збуту продукції Слов’янського содового заводу викликало зниження цін на соду й майже повне припинення ввезення закордонної соди [44].

В останній чверті XIX століття в Донбасі виникла ще одна важлива галузь промисловості — скляна. Басейн мав у своєму розпорядженні для цього необхідну сировину. Росла й потреба в скловиробах. Перше скляне підприємство було засноване у 80-х роках на базі колишньої

доменної печі чавуноплавильного Лисичанського заводу після його закриття. Професор Петербурзького гірничого інституту І. Тіме в 1889 році писав про це: «У цей час доменної печі не існує. На місці її влаштували невеликий скляний завод» [46]. Цей склозавод проіснував недовго. Ймовірно, його знесли у зв’язку з будівництвом залізничної станції Лисичанськ.

У1880 році в Бахмуті було засновано товариство на вірі, до якого входив Бахмутський скляний (темно-зелений) завод Е.П. Фарке [47]. У цьому ж році прусськопідданий Е.П. Фарке, який був відомий

уБахмуті тим, що побудував тут водопровід, укладає з міською управою договір, за яким йому виділили десятину землі вигону, а пізніше додали ще дві десятини. На цій землі Е.П. Фарке незабаром будує заводи алебастровий, скляний, цегляночерепичний і вогнетривких матеріалів. Скляний завод на ті часи вважався великим. Він випускав продукції на 135 тисяч руб. У числі виробів склозаводу були винні пляшки, карафи, глеки, банки.

У90-х роках XIX століття в Донбасі були засновані нові скляні заводи. У 1895 році виникло бельгійське «Анонімне товариство Донецьких скляних і хімічних заводів». Навіть у самій назві товариства відчувається розмах. У тому ж році в с. Сантуринівці Бахмутського повіту (нині у складі м. Костянтинівки) воно розгорнуло будівництво скляного й хімічного заводів. У 1897 році підприємства вступили в дію. Незабаром бельгійське товариство прибрало до рук і пляшковий завод, побудований тут же в 1897 році «Товариством Донецького пляшкового заводу». На пляшковому заводі в 1900 році було зайнято 260 осіб. Тут виготовляли пляшки й аптечний посуд. На скляному заводі працювало 700 осіб. Тут же виникло «Анонімне товариство дзеркальних заводів на півдні Росії», яке теж належало бельгійському капіталу. У 1899 році воно ввело в дію дзеркальний завод. Підприємство виробляло поліроване скло, дзеркала й марбліт [48].

УXX столітті хімічна й скляна промисловість Донбасу отримає новий розвиток.

Розвиток великого капіталістичного виробництва в післяреформений період супроводжувався швидким зростанням робітничого класу. Формування його відбувалося в основному за рахунок масового розорення селянських господарств і дрібних товаровиробників міста. До кінця XIX століття у всіх галузях промисловості Донбасу склалися стійкі кадри постійних робітників. Їхня загальна чисельність становила близько 175 тисяч осіб.

Виникнення кадрів гірничозаводських робітників Донбасу пов’язане з початком промислової розробки кам’яного вугілля в басейні й заснуванням Луганського ливарного заводу — первістка металургії Донбасу й усієї України. На першій копальні басейну в Лисичій балці зародився новий загін робітничого класу Донбасу, України й Росії — шахтарі. Першим металургам Донбасу дав путівку в життя Луганський ливарний завод. Отже, біля витоків народження шахтарів і металургів басейну стояли міста Лисичанськ і Луганськ, що розвивалися разом з ними.

Напередодні відміни кріпосного права в промисловості Донбасу було зайнято 5 — 6 тисяч осіб. Приблизно половина з них працювала за вільним наймом. Це були в основному селяни, які приходили на заробітки з центральних губерній Росії та Лівобережної України.

Селянська реформа, не дивлячись на її грабіжницький характер, непослідовність і обмеженість, створила умови для розвитку продуктивних сил і утвердження капіталізму в Росії. На основі незчисленних багатств своїх надр Донбас швидко перетворився на індустріальний центр країни. Провідними галузями виробництва стали вугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна промисловість. Швидко росла й чисельність робітників. До кінця XIX століття робітничий клас Донецького басейну в основній своїй масі мав селянську генеалогію. Формувався він головним чином за рахунок безземельних і малоземельних селян, які йшли до Донбасу в пошуках коштів для існування. Більше 55 % усіх шахтарів

Сергій

Коровін (1858 — 1908). На миру. 1893 р.

Донбасу до кінця XIX століття складали вихідці з Орловської, Курської, Тамбовської, Воронезької та інших губерній Росії. За ними за чисельністю йшли вихідці з українських губерній — Катеринославської, Харківської, Чернігівської, Полтавської й Війська Донського, які складали 31,5 %. Приблизно таке ж співвідношення вихідців спостерігалося в інших галузях промисловості. Поступово в Донбасі формувалися й кадри постійних робітників.

Численний робітничий клас Донбасу, який виробляв матеріальні блага, знаходився у важкому становищі. Воно посилювалося засиллям іноземного капіталу. У руках іноземних монополій опинилося не менше половини всього виробництва кам’яного вугілля. З 12 металургійних заводів Донбасу лише Сулінський та Донецько-Юр’ївський працювали на російських капіталах. Доля гірничої й

гірничозаводської індустрії Донбасу вирішувалася в Парижі, Лондоні, Брюсселі. Іноземних підприємців вела сюди одна мета — отримання високих прибутків за рахунок жорстокої експлуатації робочого класу Донбасу. Тому про механізацію праці вони менше всього думали.

Нестерпними були умови праці й побуту робітників, унаслідок чого вони передчасно старіли. На виробництві широко застосовувалася дитяча праця. На шахтах підлітки працювали коногонами, лампоносами, тягальщиками, на вибірці породи. Робочий день продовжувався 12 годин. Лише в 90-х роках він був обмежений 11,5 годинами. Зростала інтенсифікація праці. На початку 60-х років денний видобуток шахтаря складав у середньому не більше 50 пудів вугілля. До кінця ж XIX століття за рахунок мускульної енергії шахтарів продуктивність зросла до 144 пудів. Про життя робітника, його здоров’я

ніхто не піклувався. На шахтах і заводах не застосовувалися заходи безпеки праці. З 1885 по 1900 рік на шахтах Донбасу загинуло 1288 осіб і 2179 було покалічено. Частими були масові захворювання із смертельним результатом, епідемії. Медичне ж обслуговування знаходилося на вкрай низькому рівні. У результаті обстежень, проведених у 1889 році на кам’яновугільних шахтах 1-го гірничого округу західної частини Донбасу, тільки на 7 з 22 вугільних копальнях були медичні пункти. Правда, у 90-х роках майже всі великі вугільні копальні мали свої лікарні, але розміщувалися вони часто в невпорядкованих приміщеннях, нерідко спостерігалася сильна скупченість хворих.

До кінця XIX століття в Росії не було законодавства про відповідальність підприємця за нещасні випадки. У

кінці століття багато великих фірм Донбасу страхували своїх робітників у приватних страхових товариствах, вносячи невеликі суми й знімаючи із себе відповідальність за забезпечення постраждалих робітників і членів їхніх сімей.

Оплата праці робітників Донбасу була низькою. Вона не повністю забезпечувала життєві потреби трудящих, хоча номінальна зарплата зростала. За даними статбюро Ради з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії, з 1884 по 1900 рік середньорічний заробіток забійників збільшився на 69 % — з 251 по 425 руб. на рік, тоді як середньорічний заробіток робітника по Росії складав 204 руб. Треба врахувати, що в Донбасі в зимовий час зазвичай знижувалася зарплата шахтарям на 15 — 20 %. А якщо взяти середній денний заробіток робітника вугільної промисловості, то він складав лише 1 руб. 31 коп. [49].

У металургійній і металообробній промисловості існував різкий розрив в оплаті праці між порівняно невеликою групою кваліфікованих робітників, значну частину яких складали іноземці, й основною масою робочих. У 1897 році на заводі Юза налічувалося всього 9377 робітників (без будівельників). Середньомісячна їхня зарплата складала 27 руб. 35 коп. З цієї маси 6511 осіб працювали поденно. Їхній середній заробіток складав тільки 23 руб., тобто 97 копійок на день на людину. Ще нижчою була зарплата в хімічній промисловості. На Донецькому содовому заводі в 1892 році робітники при виробництві кальцинованої соди в червні мали такий заробіток: на вапняних печах по 57 коп., апаратники сушарок — по 68 коп., апаратники дистиляції — по 51 коп. Укупорщики соди за 323 робочих дні отримали 124 руб., тобто по 38 копійок на день на робітника [50].

Зарплата до того ж не була стабільною. У періоди кризи вона значно знижувалася. Ще більше вона знижувалася внаслідок різних вирахувань і штрафів. Навіть після видання в 1886 році закону,

Микола

Касаткін (1859 — 1930).

Шахтарка. 1894 р.

що обмежував штрафи, вони залишалися значними.

Важкі умови життя й праці змушували робітників вести відчайдушну боротьбу за свої права, за поліпшення свого економічного становища. У перших лавах борців йшли кадрові робітники. Вони були найбільш організовані й відрізнялися вищим рівнем свідомості. Особливо частими та масовими були виступи робітників шахт і заводів Юза.

У1874 році відбувся великий страйк

усхідній частині Донбасу, на антрацитних копальнях. Близько 1000 шахтарів відмовилися спускатися в шахту. Вони протестували проти обрахунків адміністрацією при зважуванні видобутку. І тут на допомогу шахтовласникам прийшла поліція. На шахті Мар’їнської копальні Губоніна поліція усмирила бунт 25 березня 1884 року.

З метою політичної освіти й організаційної єдності створюються робітничі гуртки й союзи. У 1875 році в Одесі виникла перша робітнича революційнополітична організація — «Південноросійський союз робітників». Він ставив