Історія Донбасу

Місця

розташування

солеварів у XVII ст.

Малюнок

креслення міста Тор (1697 р.)

підтримували гетьмана І. Брюховецького, що зрадив російському уряду, розорили варниці, а робітні люди й робітники розійшлися.

За указом царя Олексія Михайловича в 1676 році для захисту від ворога було побудовано Соляне містечко. У дерев’яних будинках і землянках розмістилося 245 сімей. Поселення перетворили на фор-

тецю. Його обгородили острогом, навколо міста вирили рів, насипали земляний вал. У фортеці було шість веж: дві проїжджі й чотири кутові. Торська фортеця була побудована за тим же планом, що й Маяцька. Фортецю на ім’я річки назвали Тором, а місто почали називати Соляним, або Солоним.

У наш час ми знаємо це місто під назвою Слов’янськ. Особливість Слов’янська (Тора) полягає в тому, що сьогодні це найстаріше місто Донбасу. Офіційна дата його народження — 1676 рік [10]. У 2006 р. йому виповнилося 330 років. Він старіший Бахмута (нині Артемівська) на чверть століття.

Таким чином, до 80-х років XVII століття система укріплених міст від Бєлгородської засічної черти просунулася до гирла Тора. Фортеці Маяки й Тор були побудовані з метою захисту солепромислу на Торських озерах і висунулися далеко на південь від нової оборонної межі. Будівництво укріплених містечок свідчило про прагнення Росії освоїти ці місця. У той же час це викликало різке незадоволення Кримського ханства. Кримські татари всіляко перешкоджали просуванню Росії на південь, нападали на нові поселення, розоряли їх. У 1679 році

вони напали на Маяцьке містечко, два тижні тримали його в облозі, завдавши серйозних пошкоджень. Проте захисники містечка вистояли. Після невдалого штурму татарська орда напала на Святогірський монастир і знову розорила його, було забрано в полон усіх ченців на чолі з архімандритом Іойлем.

Реальна небезпека набігів кочівників змушувала уряд уживати заходів для подальшого зміцнення кордонів і захисту місцевості. Нова засічна оборонна межа, яку згодом назвали Ізюмською, своїм кутом була направлена на південь і спиралася на місто Цареборисів. Від нього йшла у двох напрямах: один — угору по Сіверському Дінцю, інший — по р. Оскол у напрямі Валуєк. Між укріпленими містечками з урахуванням умов місцевості створювалися всілякі перешкоди на шляхах проходження татарських орд — надовбні, рови, насипалися земляні вали, у лісах робилися засіки.

По засічній лінії від Цареборисова вгору по Дінцю у 80-х роках XVII століт-

тя були побудовані міста Ізюм, Балаклея, Лиман та інші. До речі, м. Лиман знаходиться в Харківській області. Населеного пункту з такою назвою в межах Донбасу

вту пору ще не було. Нинішній Красний Лиман (у минулому Лиман) — районний центр Донецької області — був заснований пізніше.

Від Цареборисова вбік Валуєк на правому березі р. Оскол було побудовано слободу Гороховець. Вище по Осколу — слободу Купенську (нині м. Куп’янськ Харківської області), потім Двурічну. Далі йшла слобода Кам’янка, побудована, як сказано в документі, біля річки Оскол на горі з правого боку і з лівого боку річки Кам’янки. У всіх слободах були побудовані остроги (укріплені містечка), між ними створювалися надовбні, земляні вали, засіки [9]. На південний схід від оборонної лінії по Осколу інших населених пунктів не було. А в гирлі Тора

в1685 році було побудовано укріплене містечко Козача Пристань.

Будівництво нової захисної лінії зроби-

Іван

Айвазовський (1817 — 1900). Чумаки на відпочинку. 1885 р.

Солеваріння.

Мініатюра

зрукопису

«Житіє

Зосіми та Савватія».

XVII ст.

зунда. Але цього разу через несприятливі умови 270 козацьких чайок було розбито турками, 780 козаків потрапили в полон, були закуті й посаджені на турецькі галери як веслярі. У числі полонених був

ізапорозький полковник Олексій Шафран [8]. Сім років відбув він у неволі, потім йому разом з товаришами вдалося втекти. Він пішов на Дон, де прожив 17 років. За його словами, на Дону в той час було близько 1000 запорозьких козаків, але й донців чимало в Запорогах. Козаки постійно переходять один до одного: запорозькі — на Дон, донські — на Запорожжя, і живуть один у одного стільки, скільки кому побажається. У запорожців

ідонських козаків, розповідав далі Олексій Шафран, відвіку повелося так, що й ті, й інші сходилися разом і жили в спільних куренях. Додамо від себе, що в Запорозькій Січі був курінь, який називався донським.

Якось Олексій Шафран попрямував з Дону до Києва. Збившись зі шляху, він опинився у Валуйках. Його затримали й відправили до Москви. Там його запідозрили в таємних намірах і вказали, що «з Дону до Запоріжжя та із Запоріжжя до Дону ходять степом, уникаючи Дінця, на Кармікг (Кальміус) і на Мох» [Там

само]. У той час у Москві знаходилися донці, які підтвердили, що дійсно між запорозькими й донськими козаками бувають постійні сполучення, і їздять з Дону на Запорожжя через Міус та на Мох. Так таємний козацький шлях через Донецькі степи виявився зафіксованим у документах допиту Олексія Шафрана.

Запорозькі козаки іноді використовували річки Донбасу як обхідний шлях

Д. Вишневецький (1516 — 1568), гетьман України

для проникнення в Чорне море, якщо пониззя Дніпра було перекрите татарами. Тоді вони з Дніпра по його притоці Самарі проходили до Вовчої, а з її верхів’я волоком у Кальміус або Міус, а потім в Азовське море. Були випадки, коли вони, переслідувані турками, таким же шляхом у зворотному напрямі пробиралися з Чорного моря через Керченську протоку й Азовське море в Міус і далі на Дніпро.

Запорожці й донці часто приходили в Донецькі степи на полювання звіра й на рибний лов. А в Приазов’ї для охорони рибних промислів запорозькі козаки в XVII столітті в гирлі Кальміусу поставили свою сторожку, назвавши її Домахою. Проте постійних поселень до середини XVIII століття на правому березі Дінця в межах сучасних Донецької й Луганської областей не було. І це не випадково. При спробі поселення кримські татари й ногайці розоряли та палили будинки, а людей, які не встигли втекти, убивали або забирали в полон, продавали в рабство. Відомо, що кочівники зруйнували й Домаху.

На перших порах заселення Донецьких степів проходило не тільки з волі уряду, але й стихійно, так що уряд Росії не завжди мав уявлення, де і які поселення виникли на кордонах. Тільки випадок допоміг установити, коли і як виникли Бахмутський солепромисел і містечко донських козаків по Дінцю та його притоках. А випадок цей — суперечка ізюмських і донських козаків через Бахмутський солепромисел.

Як потім з’ясувалося, донські козаки в кінці XVII століття вже кілька років приїжджали на річку Бахмутку в літній час виварювати сіль. Концентрація солі тут була більшою, ніж у Торських озерах, і сіль виявилася дешевшою. Зрозуміло, що все це донці тримали в таємниці від сусідів. Але всяка таємниця коли-небудь стає дійсністю. Вивідали про неї одного разу жителі містечок Тор і Маяки — козаки Ізюмського полку. І, як змовившись, улітку 1701 року покидали свої фортеці та прийшли на Бахмутку варити сіль і бу-

дувати курені для житла. Тут і виник конфлікт з донцями. Оскільки ізюмці опинилися в більшості, вони вигнали донців із солепромислу й стали тут господарювати. Зрозумівши вигоду від солепромислу, своїх козаків підтримав Ізюмський полковник Федір Шидловський.

Не тільки торські жителі, але й жителі інших міст та збіглі селяни перейшли на Бахмут сіль варити. Оскільки полковник не міг залучити їх на службу в Ізюмський полк, він пропонував побудувати на солепромислі фортецю для захисту від кочівників.

Царська влада вирішила переписати новопоселених жителів на річці Бахмут, з’ясувати, звідки вони прийшли, їхнє соціальне походження.

Відповідно до царської грамоти від 14 серпня 1702 року до Бєлгорода генералові Кольцову-Мосальському обов’язки переписувача бєлгородський воєвода поклав на поручика Петра Язикова. Після обстеження Петро Язиков «книги и сказки и чертежь прислал к Москве

вРозряд. А в описных книгах писано: на новопоселенном месте, на речке Бахмуте, жителей русских: торских и маяцких и иных разных городов 36 человек; черкас изюмского полку: торских и маяцких жителей 112 человек; донских казаков 2 человека,

втом числе один сказал: Черкасской станицы, живет на речке Бахмуте в курени прикащиком у донского казака наездом, для варения соли. Другой Дурновской станицы, на Бахмут пришел для варения соли. У тех у всех жителей: 29 солеваренных колодезей, 49 дворов, 49 изб, 11 анбаров, 48 куреней и землянок».

Петро I суперечку вирішив на користь Ізюмського полку. За наказом від 31 квітня 1703 року полковникові Шидловському була відправлена грамота, якою

«велено на той речке Бахмуте по переписке поручика Петра Языкова жителей ведать: русских людей торскому приказному человеку, а черкас тебе. И быть им в твоем Изюмскому

І. Ю. Рєпін. Запорозькі козаки пишуть листа турецькому султану.

1880 р.

землю за наказом. Проте події наступного року — Прутський договір і повернення Таганрога Туреччині — перешкодили Спесивцеву відмежувати землі. А незабаром і сам він помер.

Тим часом поселенці Нового Боровського продовжували жити на цих землях. У 1725 р. архімандрит Святогірського Успенського монастиря скаржився комендантові Бахмута полковникові Львову, що «боровські жителі на їх новоборівській землі за межовими гранями побудували хутори й орними їх землями і сінними покосами володіють». За цією скаргою Бахмутська провінційна канцелярія послала управителя Старого Боровського містечка Полікарпа Сиром’ятина для огляду й відведення землі. Сиром’ятин обмежував землі та оголосив жителям, які поселилися в Новому Боровському містечку, «щоб вони в тому юрті не жили й угіддями не володіли». Пізніше в Новому Боровському містечку, яке почали називати на ім’я річки — Боровеньки, поселили селян, прибулих з малоруських губерній. Там залишалося багато неосвоєних земель. Після закриття монастиря с. Боровеньки передали у відомство економічних селян.

Особливої уваги заслуговує козаче містечко Біленське на Айдарі, що перетворилося на нинішнє місто Старобільськ. Виникло воно в 1699 році. Трохи пізніше, коли на річці Біленькій, притоці Айдару, виникло нове поселення, яке на-

звали Новим Білим, Біленське (або Біле) містечко почали називати Старим Білим. У 1797 році, під час перетворення його на місто, центр повіту (Старе Біле) назвали Старобільськом. Отже, спроба деяких авторів пов’язати заснування Старобільська та його назву з ім’ям окольничого Бєльського, засновника міста Цареборисова, на наш погляд, не має підстави і є нічим іншим, як легендою.

Наявність козачих містечок по Сіверському Дінцю в кінці XVII століття підтверджують і інші документи. У 1698 році в басейні річок Хопра, Бузулуку,

Пряслиця й металеві вироби з поселення донського козацтва

Фрагменти кахля та металеві шлаки з поселення донського козацтва «містечко Луганське»

Ведмедиці й Сіверського Дінця проводився опис лісів, придатних для кораблебудування. У цих документах послідовно перераховано всі міста, розташовані по цих річках.

Усі козачі містечка, названі в Грамоті Петра I 1704 року і в посольських документах, виникли стихійно, без участі уряду. Тим часом спроби поселити містечка по Дінцю та його притоках на межі XVII і XVIII століть робилися і з боку уряду, який вирішив створити поштові тракти від Валуєк й Рибного (Острогозька) до Азова через Черкаське, по яких треба було організувати швидку доставку пошти до Азова й назад. Були чітко розписані дороги, по яких слід було поселити козаків. Поштовий тракт намічався по відносно прямій і безпечній лінії на території Війська Донського [14].

Донські козаки повинні були заселити тракти й обслуговувати їх. За 2 години гоньби їм належало покривати 30 верст. Проте козаки без натхнення зустріли указ. У 1701 році на вказані поштові тракти було переселено тільки близько 1000 осіб. А деякі містечка виникли подалі від цих шляхів.

Відповідаючи на царську грамоту, ота-

ман Війська Донського Яким Філіппов повідомляв у Посольський приказ у першій половині 1705 року, що по р. Айдар вище Старого Айдара містечка Новий Айдар, Біленське й Закотне поселені до наказу 1700 року. Про Осиновий Ровеньок отаман промовчав. Отже, він погодився з тим, що це містечко було заселене після 1700 року. У 1706 році на Дон прямує нова царська грамота, у якій, окрім уже названого Осинового Ровенька, указуються на Айдарі Шульгин і на Красній Кабаннє містечка.

Уточнимо час поселення Шульгинського містечка. З царської грамоти видно, що воно виникло, як і Осиновий Ровеньок, після указу 1700 року. Імовірно, що це відбулося в 1705 році.

У 1706 р. Азовський губернатор запропонував побудувати в гирлі Айдару містечко, господарські функції якого — приймати хліб для постачання Азову й Таганрогу. Крім того, адміністрація містечка повинна була стежити, щоб донські козаки не розширювали своїх поселень на захід.

Ідея швидкої доставки пошти до Азова не була реалізована повною мірою, а у зв’язку з поразкою російської армії на р. Прут і вимушеною здачею Азова ця ідея взагалі втратила сенс.

Таким чином, на початок XVII століття лівий берег Дінця в межах нинішнього Донбасу в основному був заселений. Правий же берег Дінця в межах сучасних Луганської та Донецької областей, як і раніше, залишався незаселеним. Причиною незаселеності краю була активна протидія кримського ханства за підтримки Туреччини. Виняток становили лише військові фортеці, що охоронялися військовими гарнізонами. Але і їм не раз доводилося витримувати жорстокі атаки кочівників.