Історія Донбасу

Франц Рубо (1856–1928).

Відбиття бомбардування англофранцузького флоту з боку Олександрівської батареї 5 жовтня 1854 року. Севастополь. 1905 р.

ськові замовлення знову скоротилися, а

з1859 року казна зовсім перестала їх давати. У зв’язку з цим скорочується число робітників. Якщо в 1860 році на заводі працювало 1088 чоловік, то наступного року тільки 504, а в 1862 році — 430. Завод перейшов на випуск виключно мирної продукції — сільськогосподарських машин, локомобілів, виробів для місцевої промисловості й населення. У 60-х роках окремі замовлення були виконані для Петрівського (у межах нинішнього м. Єнакієво), що будується, і Лисичанського чавуноплавильних заводів.

Луганський ливарний завод був підприємством казенним. Основна його функція полягала в забезпеченні знаряддями та снарядами Чорноморського військового флоту й берегових фортець. Як і на всякому військовому підприємстві, виробництво тут процвітало напередодні воєн і в період бойових дій. Проте заборона мати Росії військовий флот і бази на Чорному морі, накладена за підсумками Кримської війни, поставила Луганський завод на межу ліквідації. Не рятувало й виробництво цивільної продукції. Після відміни кріпосного права, коли в Донбасі з’явилися приватні металургійні підприємства Пастухова та Юза, а в Росії набирали силу машинобудівні заводи в Петербурзі, Коломні, Сормово та інших місцях, Росія взяла курс на підтримку приватних підприємців і ліквідацію нерентабельних казенних заводів і шахт.

У1876 р. уряд намагався віддати Луганський завод в оренду. Однак бажаючих не найшлося. Якийсь час завод протримався за рахунок замовлень у зв’язку

зросійсько-турецькою війною 1877 — 1878 рр. Але вони були нетривалими. І завод прийшов до свого сумного кінця. 20 червня 1887 р. цар підписав указ, перший пункт якого повідомляв: «Дію Луганського заводу припинити».

Луганський ливарний завод був першим великим металургійним підприємством у Донбасі. Він відіграв видатну роль у розвитку гірничозаводського виробництва не тільки в Донецькому басейні, але й у

всій Україні, поклавши початок комплексному освоєнню природних багатств краю.

Неоціненним є внесок Луганського ливарного заводу і в забезпечення захисту рубежів країни та досягнення перемоги у Вітчизняній війні 1812 р., в оборону Севастополя в роки Кримської війни 1853 — 1856 рр.

Луганський ливарний завод поклав початок гірничій освіті в Донбасі. Завод поєднував кращі сили гірничих фахівців, служив науковим центром Донецького басейну, де зароджувалося й розвивалося гірничозаводське мистецтво, розроблялися й практично вирішувалися багато проблем гірничої науки й техніки. Звідси вийшло чимало видатних фахівців гірничої справи й учених, які збагатили вітчизняну науку й виробництво.

Медаль «У пам’ять останніх днів існування Луганського казенного заводу».

27 березня

1876 р.

нів від першої опускалася на пласт нова шахта. З’єднавшись ходами, вони могли служити і як вентиляційні.

Кріплення виробок через нестачу лісу було досить обмеженим. Щоб уникнути обвалів, між робочими ходами залишали стовпи з вугілля. Це й було природне кріплення. Лісом кріпили тільки стовбур, опускаючи в нього зруб з дубових розпилів. Основними знаряддями праці шахтарів були кайло, молот, залізний клин, а засобами доставки вугілля від вибою до підйому — тачка й сани. Роботи виконувалися винятково вручну. Лише на підйомі й водовідливі застосовувалася найпростіша механізація

—ручний і кінний коловороти.

Число шахт на копальні постійно зрос-

тало. Одні вироблялися, інші відкривалися. З 31 травня 1797 р. на посаду управителя копальні вступив А. Сміт. Навесні 1798 р. він доповідав директорові заводу:

«Я начал проходку шахты с намерением подвести ее к пласту № 2 на прямой линии с тремя другими шахтами. Новая шахта находится в расстоянии около 25 саженей от шахты № 4 и на прямой линии с вышеупомянутыми тремя шахтами. Что касается пласта № 1, то мне удалось сделать ход сообщения к трем различным шахтам и потому имеется циркуляция воздуха на протяжении около 110 саженей. Уголь очень хорошего качества и залегает на широком пространстве, удобном для разработки. Мы выдаем из шахт ежемесячно от 20 до 25 тыс. пудов. Я беру на себя смелость сказать, что я редко видел где-либо лучший уголь» [14].

Тут, у Лисичій балці, на першій копальні Донбасу, уперше не тільки в Україні, але й у Росії, було організовано коксування кам’яного вугілля. Кокс відправлявся на Луганський завод. Адам Сміт 19 квітня 1799 року повідомляв Гаскойну, що в березні він закоксував 14000 пудів кам’яного вугілля з першого (головного) пласта і 5000 пудів з нового пласта. Цієї кількості, писав він, достатньо для роботи вагранки протягом 2-х місяців

[Там само]. Якість коксу, на думку фахівців, була високою.

Копальнязбільшувалавидобутоквугілля. Якщо за перший рік видобуто 13142 пуди, то в 1799 році — до 249322. З цього числа заводу було поставлено 249322 пуди, а 34750 пудів продано. Гірниче відомство звернулося до Адміралтейства Чорноморського флоту, щоб вугілля для морських портів купували на казенній копальні. У той же час був організований вільний продаж кам’яного вугілля для кузень, вапняним і винокурним заводам, на опалювання. Продажна ціна встановлювалася в 4 коп. за пуд. Завод запропонував жителям установлювати в печах чавунні ґрати для спалювання вугілля.

У кінці 1797 року зразки кам’яного вугілля, видобутого в Лисичій балці, були

Геометричний план місцезнаходження вугільної ломки при 3-й Роті (фрагмент). На північному схилі Лисичої балки позначено перше шахтарське поселення — майбутній Лисичанськ. На південному схилі — перші шахтні копальні

Креслення

робочого

інструмента, що застосовувався на Лисичанській копальні

показані імператорові Павлу І. До Петербурга в трьох ящиках було доставлено вугілля, у четвертому кокс, а в п’ятому — кварц. Один шматок вугілля вагою 4 пуди й 18 фунтів керівник гірничого відомства Соймонов наказав відправити до гірничого училища, забезпечивши його написом про час і місце, де він був узятий [15].

До 1802 року казенна кам’яновугільна копальня в Лисичій балці була єдиним підприємством кам’яновугільної промисловості, що зароджу-

валася, не тільки в Донецькому басейні, але й у всій Росії. За перші десять років своєї діяльності вона видала 2 млн. 200 тисяч пудів вугілля.

Тут усе починалося вперше, тому важко було уникнути витрат. Були вони й у методах розробки вугілля. Спочатку кожний пласт розробляли самостійними шахтами, розкриваючи пласти вертикальними стовбурами. Число їх швидко зростало. Це викликало велику витрату коштів. Цього не міг не помітити Є. Ковалевський, інспектуючи копальню. Він дійшов висновку, що головним недоліком методів ведення гірничих робіт на копальні було спорудження багатьох дорогих стовбурів. Для видобутку 110 тис. т кам’яного вугілля з 1796 по 1820 рр. тут було пройдено більше 70 підйомних стовбурів загальною довжиною більше 4 тис. м.

За чверть століття верхні пласти в основному були вироблені. Накопичений досвід і будівлі дозволяли гірникам глибше зазирнути в надра землі. У 1831 р. була закладена шахта «Володимирська» на глибину 40 сажнів. Через два роки, у 1833 р., почали будувати шахту «Митрофанівську» глибиною 31,5 сажнів. У

1836 р. заклали шахту «Петропавлівську», а потім більшу — «Капітальну».

У зв’язку з відкриттям Чорноморського пароплавства, яке відбулося в 1837 році, почалися роботи з удосконалення Лисичанської копальні. У 1837 році була закладена водовідливна штольня в Лобовому яру, а через рік на третій пласт опустили капітальний стовбур. Уживалися заходи щодо вдосконалення методів розробки вугілля.

На першій копальні Донбасу освоювали гірничу справу практиканти Петербурзького гірничого училища (надалі Корпусу гірничих інженерів, Гірничого інституту), сюди приїжджали провідні гірничі фахівці того часу.

На копальні йшли пошуки нових прийомів і методів роботи, вводилися технічні вдосконалення. У 1838 році в основному штреці шахти Петропавлівської був укладений перший рейковий шлях зі штабового заліза завдовжки 76 метрів, по якому вугілля відкатувалося в дерев’яних візках. У зв’язку з проведенням гірничих робіт на великій глибині та зі збільшенням притоку води на шахті Капітальна в 1844 році для відкачування води була встановлена парова машина. Розробки шахт Капітальної і №9 були з’єднані діагональним відкаточним ходом. У шахті №9 відкочування вугілля проводилося у візках, що вміщали до 15 пудів. Вони рухалися по рейках зі штабового заліза. Підйом вугілля проводився чотирикінним коловоротом. На шахті «Капітальна» вугілля на поверхню піднімали клітями, які були оснащені спеціальним механізмом, що називався «парашутом».

Система розробки вугілля на копальні постійно вдосконалювалася. У якості досліду в 1839 році інженер-майор Теплов, який вивчав гірничу справу у Франції, Бельгії та Англії, ввів розробку вугілля за анзенською системою. У співпраці з гірничим інженером Анісимовим на пласті №2 вони успішно застосували суцільну систему розробки із закладкою. Завдяки введенню стовпової й суцільної систем на копальні вдавалося підвищити продуктивність праці

забійників майже вдвічі. Замість 30 пудів за зміну почали здобувати по 50. З 1839 по 1842 рік цим методом на копальні було видобуто 700 тис. пудів вугілля.

Усередині XIX століття в землях, відведених Лисичанській копальні, було вже відомо 23 кам’яновугільних пласти. Проте придатними до розробки вважалися тільки 7, зокрема Лисичанський, Мейн, Сплінт, Кеннельський. Англійці дали вугільним пластам англійські назви, тому що вони були схожі на ті, які розроблялися в Англії. Був ще пласт чері (вишня). Таку назву він отримав, тому що мав червонуватий колір. Усе вугілля Лисичанського родовища — малоспікливе. Воно містить від 50 до 52 відсотків коксу. Окрім родовища власне Лисичанського, відкритого в урочищі Лисича балка, розроблялися пласти в Ісаєвій балці, а також в Орловській і Матроській.

У1846 р. видобуток Лисичанської копальні склав 411180 пудів вугілля. З цього числа було продано у Воронезьку губернію генерал-майорові Черткову для цукробурякового заводу 101226 пудів, у м. Слов’янськ на солеварні заводи 107985 пудів, у м. Бахмут на опалення 22983 пуди. На Луганський завод відправили 73141 пуд, а 15899 пудів витратили на опалення в Лисичанську.

З розвитком вуглевидобутку праця шахтарів удосконалювалася, набувала спеціалізації. Серед гірників виділялися підбійники, кріпильники, прохідники, саночники. З середини XIX ст. у шахтах для відкочування вугілля стали використовувати коней. Шахтарів, які працювали під землею на конях, називали ватажками. Ця назва часто переносилася на саночників, яких називали ще витягальниками. З упровадженням на шахтах механізмів і машин з’явилися спеціальності машиністів, слюсарів та інших робітників, зайнятих обслуговуванням техніки при видобутку вугілля. На Лисичанській копальні при проходці твердих порід застосовувалися підривні роботи. Їх називали порохострільними.

Життя вимагало вдосконалюван-

Шахта з кінним коловоротом

ня й оплати праці шахтарів. Довгий час вона залишалася грошовонатуральною. Майстровий отримував 2 пуди борошна на місяць і пуд на утриманця, а грошове жалування становило 20 рублів на рік. Така оплата не стимулювала росту продуктивності праці. На початку 40-х рр. на копальні застосовували відрядну оплату праці. У 1843 р. її застосування було дозволено Гірничою радою. Однак на копальні вона не завжди давала позитивний ефект. Управитель Лисичанською копальнею В. Соколов доповідав у головну контору заводу, що в лютому 1840 р. на шахті №7 пройдено по дуже міцному вапняку тільки 2 фути й по піщанику півтора. За це робітникам належало разом з відливом води всього 13 руб. 99 коп. Витратили ж матеріалів на більшу суму. Так що 15 майстрових не тільки нічого не заробили, але навіть залишилися винні 15 руб. 91 коп. Управитель просив виплатити шахтарям «хотя бы окладное жалование во уважение того, что цены на провиант и фураж против прошлого 1839 г. значительно повысились».

З даних про відрядну виробку за місяць, представлених В. Соколовим, видно, що кожний відпрацював по 29 робочих днів. За цей час штейгер Василь Алфьоров заробив 2 руб. 51 коп. Рядові прохідники Матвій Попов, Роман Кузенко, Петро Зоз, Леон Мустафа, Іван Жуков, Кирило Сюсюра, Гарасим Северин та інші заробили по 88 коп. На такому ж рівні заробітки

залишалися й в інші місяці, хоча ціни на продукти харчування порівняно з початком століття виросли у 2 — 3 рази. Звернемо увагу на прізвище прохідника Кирила Сюсюри, наведене в списку. Це прадід нашого земляка, видатного українського поета Володимира Сосюри, ім’я якого він не раз згадував у романі «Третя Рота». Саме таке прізвище — Сюсюра, а не Сосюра, — носили предки поета.

До середини XIX століття на першій копальні Донбасу склалася несприятлива ситуація. З одного боку, удосконалювалася система розробки вугілля, уводилися технічні нововведення. З іншого — падав попит на вугілля. Ще в 1854 р. потреба в лисичанському вугіллі була на рівні 500 тис. пудів на рік. У наступному вона знизилася до 400 тис. Надалі тенденція падіння попиту зростала. Головна причина в тому, що в ряді районів Донбасу з’явилися приватні кам’яновугільні розробки. Ще у 20-і рр. виникли поміщицькі й селянські шахти в Бахмутському та Слов’яносербському повітах. Стрімко розвивався видобуток антрациту в Грушевському гірничому районі. Ці шахти лежали ближче до основних споживачів, їх вугілля було дешевше. Скорочувалися поставки лисичанського вугілля й на Луганський ливарний завод. Позначалася, природно, і відсутність надійних транспортних сполучень Лисичанська зі споживачами. У 60 — 70-х рр. відбулося деяке пожвавлення діяльності Лисичанської копальні у зв’язку з відкриттям тут чавуноплавильного заводу. У цей період були відкриті нові шахти «Дагмара», «Матроська» і П’ятиротська копальня. Продовжувала існувати шахта «Капітальна». За десятиліття з 1865 по 1875 рр. на Лисичанській казенній копальні видобули 2173991 пуд вугілля. Незабаром, однак, Лисичанський чавуно-плавильний завод був закритий, у зв’язку з чим відпала необхідність утримувати шахти. Вони були віддані в оренду приватним особам з публічних торгів.

Так закінчилася діяльність першої копальні Донбасу, що проіснувала вісім десятків років.