Історія Донбасу

Сергій

Васильківський

(1854— 1917). Український пейзаж

а з відходів — вату, яку використовував на виготовлення стьобаного одягу й ковдр. Проте шовківництво в Донбасі не отримало промислового розвитку через несприятливі кліматичні умови.

Багаторічний досвід показав, що сільськогосподарське виробництво в Донбасі носить ризикований характер. За десятиліття тут у середньому тільки два роки буває гарний урожай. Решта років він або задовільний, або дуже низький. А нерідко й узагалі бувають страшні неврожаї. Уразливим місцем тут є непостійність клімату. Донбас схильний до впливу сухих пекучих східних і південно-східних вітрів, що дмуть через Каспій, які у відсутність дощів ущент випалюють степ. Навесні зелений, він улітку протягом кількох тижнів перетворюється на бурий. Не встигнувши налитися, посіви зернових вигоряють, тварини позбавляються кормів. У результаті настає голод. Неврожаї були справжнім лихом для народу. З 1799 по 1856 рік в Україні було 28 неврожайних років [4].

Окрім жорстоких суховіїв, тутешнім

жителям доводилося випробовувати дію й інших стихійних сил природи — буревіїв, злив і граду, нальотів сарани та інших шкідників полів. Неминучим наслідком неврожаїв були масові захворювання людей і падіж худоби.

Уже на початку XIX століття південний край унаслідок нашестя наполеонівських військ, а також чуми й неврожаю опинився у важкому становищі. Людям загрожувала голодна смерть. Губернатор Е. Рішельє в листі від 9 лютого 1814 року на ім’я Міністра фінансів клопотав про звільнення від податей на 3 роки населення Новоросії й стягання з нього недоїмок. При цьому він указував, що уряд визнав можливим зробити значне полегшення для винних відкупників, у тому числі й по Катеринославській губернії, які абсолютно не постраждали від чуми. Тим більше треба проявити увагу до поселенців, які опинилися в біді [2]. Фахівці відзначали, що Донбас належав до тих регіонів, які найчастіше страждали від засухи, буревіїв, штормів, нашестя шкідливих ко-

Основними категоріями землевласників у Донбасі були поміщики й селяни. Поміщицьке землеволодіння переважало. З усієї земельної площі Катеринославської губернії, що складала в 30-х роках XIX століття 6110247 десятин, 56 відсотків (3420832 десятини) належало поміщикам, а в 40-х роках частка поміщицької землі зросла до 68 відсотків. Для кріпосного панщинного господарства характерними були такі ознаки: 1) панування натурального господарства; 2) наділення безпосереднього виробника (селянина) засобами виробництва, у першу чергу землею, і прикріплення селянина до землі; 3) особиста залежність селянина від поміщика

— позаекономічне примушення; 4) украй низький, рутинний стан техніки.

У першій половині XIX століття вже повним ходом ішов розпад кріпосного господарства. Цей процес виражався в порушенні вищеназваних неодмінних умов його існування. Вторгнення товарногрошових відносин підривало натуральний характер кріпосного господарства. Поміщики виробляли все більше продукції. У зв’язку із збільшенням виробництва хліба на продаж розширювалося панське заорювання. А це призводило до скорочення селянських наділів. Селяни,

відволікаючись від землі, усе більше втягувалися в інші промисли, що підривало другу умову існування кріпосного господарства — прикріплення селян до землі.

Під впливом нових соціально-еконо- мічних процесів, що відбувалися в країні, зазнавала зміни й третя умова існування кріпосного господарства — позаекономічне примушення. У техніці сільськогосподарського виробництва теж відбувалися деякі зрушення.

Сам процес розпаду кріпацтва носив суперечливий характер. У неземлеробських губерніях селян переводили з панщини на оброк. У результаті дещо послаблялося позаекономічне примушення. У землеробських же районах, навпаки, росла панщина. Таким чином, посилювалося позаекономічне примушення. Отже, з одного боку, посилювалася грошова рента, з іншого — посилювалася відробіткова рента — панщина. У зв’язку з цим зростало число панщинних селян. Але в епоху розпаду кріпацтва відробіткова рента (панщина), на відміну від попереднього періоду, була направлена на виробництво товарної продукції. Тим самим вона сприяла розпаду кріпосного ладу.

Криза кріпацтва виявлялася в першу чергу як криза панщинної системи. Це

знаходило своє відображення в падінні продуктивності панщинної праці. Проте навіть найбільш далекоглядні поміщики на цьому етапі не могли замінити її продуктивнішою вільнонайманою. У тих умовах, коли ринок робочої сили був ще вузьким і наймання робітників вимагало від поміщиків значних засобів, для поміщика було вигідно використовувати дармову селянську працю. Щоб підвищити прибутковість своїх маєтків, поміщики збільшували число панщинних днів на тиждень, вводили урочну систему (норми денного виробітку панщини), іноді практикували часткову оплату панщинних робіт. Ці заходи стимулювання й інтенсифікації панщини, проте, не могли відшкодувати втрати від падіння продуктивності панщинної праці. Окремі поміщики прагнули підвищити прибутковість своїх маєтків за рахунок нових методів господарювання. Вони вводили багатопільну сівозміну, запрошували з-за кордону фахівців-фермерів, виписували дорогі сільськогосподарські машини, добрива, нові сорти насіння, покращені породи худоби. Усе це вимагало засобів, які мали у своєму розпорядженні не всі поміщики. Але й у багатих поміщиків усі ці раціоналізаторські досліди в умовах кріпосницької Росії часто закінчувалися невдачами. Про це свідчить і досвід поміщика Панкова із села Красний Кут Слов’яносербського повіту. Панков отримував прибуток шляхом жорстокої експлуатації селян. Селяни, які зневірилися, у жовтні 1825 року звернулися зі скаргою до Олександра I на жорстокого поміщика.

Безперспективною була й спроба поміщиків ввести нову агротехніку при збе-

реженні старих, феодальних виробничих відносин. Поміщицьке господарство все більше занепадало. Про це свідчить зростання заборгованості поміщиків. Ще в другій половині XVIII століття при отриманні позик поміщики почали закладати в кредитних установах кріпосних селян. Особливо швидко зростало число закладених поміщицьких селян у 30—50-і роки XIX століття, після того, як своїми маніфестами від 1830 і 1831 років Микола I збільшив розмір позики, яка видавалася поміщикам державними кредитними установами, й одночасно знизив банківський відсоток. У 1833 році по країні в заставі числилося 4,5 млн. душ, а в 1859 році вже 7,1 млн., що складало 65% усіх кріпосних селян Росії. У тому ж році загальна сума поміщицького боргу складала 425,5 млн. руб.

Борг українського панства за закладені до державних кредитних установ маєтки в 1856 році дорівнював 77 млн. руб. Крім того, поміщики повинні були сплатити більше 1 млн. руб. боргу за закладені незаселені землі й близько 5 млн. руб. різних недоїмок. На 1856 рік в Україні було заставлено й перезаставлено 27757 поміщицьких маєтків. Невикуплені маєтки продавалися на публічних торгах. Їхніми власниками ставали більш хазяйновиті поміщики, а частіше купці й підприємці.

Усе більше поміщиків переконувалися в тому, що кріпацтво стало гальмом розвитку господарства. Багато хто з них бачив вихід у відміні кріпосного права. Проте відміну кріпацтва вони хотіли провести так, щоб залишити за собою основну частину землі й узяти великий викуп за селянські наділи та за самих селян.

Селяни в дореволюційній Росії ділилися на три основні категорії: поміщицькі, державні, удільні. У Донбасі селян удільного відомства не було. Існували тільки дві перші категорії. За формою феодальної експлуатації поміщицькі селяни ділилися на оброчних і панщинних. У центральних

промислових губерніях більше половини поміщицьких селян знаходилися на оброку. В Україні ж на оброку знаходився лише невеликий відсоток поміщицьких селян. Це було пов’язано з родючістю землі й нестачею робочих рук. Основною формою експлуатації поміщицьких селян

тут була панщина. Ширше поміщики застосовували змішану форму експлуатації селян — поєднання панщини з оброком. Ця форма відображала проникнення в село товарно-грошових відносин.

Панщина складала 4 — 5 днів на тиждень, а іноді й більше. Окрім польових робіт, поміщицькі селяни працювали в садах і городах, копали ставки й будували греблі, виконували інші роботи. Також селяни повинні були приносити панові курей, гусей, полотно, горіхи, ягоди тощо. Експлуатація поміщицьких селян посилювалася. Росли їхні феодальні повинності. Про це свідчить і збільшення панського заорювання. З кінця XVIII до середини XIX століття воно зросло на 65%, а розмір оброку — у 2,5 — 3,5 рази. У той же час скорочувалися селянські земельні наділи. Кращі землі відбиралися в селян під панське заорювання. Селянам віддавалися менш родючі землі. А частина кріпосних селян зовсім позбавлялася наділу й переводилася у дворові. Унаслідок цього в землеробських губерніях чисельність дворових з 1833 по 1858 роки зросла у 2 — 3 рази. У Бахмутському повіті в 1858 році з 54122 осіб обох статей приватновласницьких селян дворові

складали 11048 душ, майже п’ята частина [6]. Житла дворових часто нагадували казарми, а за своїм становищем вони були кріпосними пролетарями.

Збільшення поміщицького заорювання вимагало від селян усе більше часу віддавати панщині. Для обробки свого наділу в них не вистачало часу. Звідси

— зниження врожайності на селянських полях. Отже, кріпацтво підривало продуктивні сили селянського господарства.

До того ж кріпосні селяни не мали особистих прав. Вони були позбавлені права переходу до іншого поміщика, не мали права на вільний шлюб. Поміщик міг продавати їх, дарувати, застосовувати тілесні покарання. Користуючись своїм правом на залежних селян, багато помі- щиків-кріпосників жорстоко, нелюдяно поводилися зі своїми селянами. Таким садистом був князь Шахматов, власник села Олександрівка під Луганськом. Не витримавши його знущань, селяни кийками й колами в листопаді 1813 року вбили його у дворі маєтку. Після вбивства вони не розбіглися, а чекали прибуття членів суду. Прибулі представники влади побачили: 70 мужиків знаходилися на панському дворі, а перед ними лежало мертве

тіло князя Шахматова. Поряд з тілом знаходилися знаряддя вбивства. На питання властей селяни одноголосно відповідали, що Шахматова точно вбили вони. І навіть мертвий він був битий жінками й малолітніми дітьми за жорстоке з ними поводження й обтяження їх непосильною працею.

Разом з кріпосними селянами, яких у Катеринославській губернії в 1801 році налічувалося 193925 душ чоловічої статі, тут було 165759 душ чоловічої статі поміщицьких селян, яких не покріпачили. У документах вони йменувалися поміщицькими підданими. Це були вільні селяни, які переселялися на південь з малоземельних губерній. Вони платили поземельні, установлені поміщиком. Розмір же подушної податі для них складав 56 копійок з накладними по 2 копійки з рубля. Проте після внесення їх у ревізькі казки селяни могли стати кріпосними, проти чого вони постійно боролися, здійснювали масові втечі.

Указ 21 вересня 1815 року «О людях, отыскивающих свободу из помещичьего владения», підтверджував заборону кріпостити вільних людей. При цьому підкреслювалося, що й десятирічна давність перебування на поміщицькій землі не спричиняє за собою втрату селянами особистої волі.

Державні селяни, на відміну від приватновласницьких, належали казні й офіційно вважалися «вільними сільськими обивателями». Їх також називали казенними. До категорії казенних належали залишки незакріпачених селян, колишні чорносошні, відібрані в монастирів за указом 1764 р., які отримали назву «економічних», однодворці й колишні військові поселенці, переведені на становище казенних селян. У казенних селищах повіту, як і всього Донбасу, існувало общинне землеволодіння. Характерним для нього був періодичний переділ землі. Лише в поселеннях українських козаків існувало подвірне землеволодіння з принципом спадкування.

Переведення казенних селян на становище зобов’язаних робітників торкнулося інтересів багатьох сіл. У долі ж поселян Кам’яного Броду й Третьої Роти

відбувався крутий перелом. Колишні гусари Слов’яносербських рот, після розформування Бахмутського гусарського полку в 70-х роках XVIII століття, були переведені на становище державних селян. Не пройшло й півстоліття, а феодальна держава переводить їх у нову якість, не питаючи згоди людей. Важка незвична робота на заводі й копальні, 14-годинний робочий день, воєнізований режим, грубе поводження гірничого начальства — усе це викликало протест колишніх військових поселян. Вони звертаються зі скаргами у вищі інстанції.

Так, жителі Третьої Роти в скарзі Олександру I писали про утиски й образи з боку адміністрації копальні. Вони скаржилися, що керівник Козін та унтер-шахтмейстер Черепанцев карали людей тілесно, Козін ввів зобов’язаних робітників у збитки перебудовою дзвіниці, не повністю їм видавав провіант і платню, забороняв видавати дочок в інші селища. Крім того, старшина Кудрич відвів на користь Козіна 40 сінокісних паїв, відібравши їх у тих, хто не мав худоби. Жителі просили повернути їх у колишнє становище казенних селян.

Після розслідування, яке затягнулося на ціле десятиліття, справу розглядали в Луганському військовому суді. Рішення його було не на користь селян, а, як і слід було чекати, на користь сильного — феодальної держави.

Так і було з правами державних селян. Усе сильніше тиснув їх і податковий прес. Оброк і подушна подать державних селян постійно росли. За першу половину XIX століття вони збільшилися втричі.

Державні селяни в цілому були краще забезпечені землею, ніж поміщицькі. Норми селянських наділів установлювалися такі: 8 десятин на душу чоловічої статі в малоземельних і 15 десятин у багатоземельних губерніях. Фактично ж державні селяни мали землі значно менше норми. З 43 губерній Росії, у яких знаходилися державні селяни, на початку 40-х років XIX століття тільки в семи губерніях наділ перевищував 8 десятин. У 30 губерніях він був

нижчий 5 десятин, а в 13 губерніях складав від 1 до 3 десятин на ревізьку душу.

Протягом першої половини XIX ст. капіталістичні відносини проникали в усі сфери економічного життя країни. Розкладання феодально-кріпосницької системи господарства переросло в стійку кризу. Нестача кріпосних в умовах товарного господарства, що розвивалося, сприяла застосуванню найманої праці й упровадженню машин. Усе більшого значення набували селянські промисли. Селяни виробляли полотна й сукна не тільки для свого споживання, але часто й на продаж.

Костянтин

Крижицький

(1858– 1911). Вечір на Україні. 1901 р.

Розвивалося селянське візництво, чумацтво. На початку XIX століття головним вантажем були сіль, хліб, риба.

З30-х років — кам’яне вугілля, хліб.

Зодного боку, поліпшувалися умови діяльності чумаків. Тепер не було небезпеки нападу кочівників на чумацькі обози. Ліквідовані й внутрішні митні збори.

Зіншого, — становище ускладнювалося. У зв’язку з розорюванням земель усе менше залишалося земель і лугів для випасу чумацьких волів. За випаси й водопій доводилося платити приватним власникам.

На селі в усі часи існувала майнова нерівність. За певних економічних умов, коли створювалися можливості експлуатувати чужу працю, це призводило до соціального розшарування селянства. Експлуатація здійснювалася двояким шляхом: або за допомогою найму бідних селян, або шляхом торгово-лихварських операцій. Цей процес був пов’язаний із загальними умовами економічного розвитку країни — зростанням промисло-

вості й торгівлі, суспільним розподілом праці, а також з розвитком продуктивних сил у селянському господарстві.

Розкладання феодально-кріпосницької системи характеризувало поглиблення соціальної диференціації селян. У 1863 році тільки 54,3% козачих сімей Харківської та Полтавської губерній володіли землею. 25,6% цієї категорії селян мали лише одні садиби, 4,4 % займалися ремісництвом, 15,7 за офіційними даними належали до

Йосип

Крачковський

(1854– 1914).

Баштан

Процес розкладання феодально-крі- посницької системи в Росії в першій половині XIX століття супроводжувався

зростанням масового антикріпосницького руху. Основною соціальною силою, що виступала проти феодально-кріпосниць-

Костянтин

Крижицький

(1858– 1911).

Вечір на Україні.

1901 р.