Історія Донбасу

Будова

клепаної панви (а), спосіб клепання полиць (б), в — переріз панви

УБахмуті одне варіння продовжувалося 12 годин. За цей час з панви знімали до 150 пудів солі. У Торі ж, де концентрація солі була нижчою, за добу знімали тільки 45 — 50 пудів солі.

На перших порах виварювання солі давало великі доходи. Проте епідемія чуми, відсутність робочої сили та інші причини приводять Бахмутський солепромисел до занепаду. І казна вирішує здати його на відкуп приватним особам.

У1719 році солепромисел бере на відкуп командир Бахмутського сторожового батальйону капітан Семен Чирков. У ком-

панію до нього ввійшов лантрат Микита Вепрейський. Це були перші орендарі в Донбасі. Вони обіцяли витягувати із солепромислу щорічно 326500 руб. [85]. Проте для цього треба було вирішити два завдання: забезпечити солепромисел робочою силою й паливом. У забезпеченні робочою силою обіцяв допомогти їм уряд. Він зобов’язував командира чугуївських козаків і старшин слобідських полків присилати на солепромисел 415 осіб робітних людей і 300 козаків на рік, а також забезпечити продаж випарюваної солі в цьому краї, не допускаючи привозу солі з інших країв.

Вирішення другого завдання — забезпечити солепромисел паливом — компаньйони взяли на себе. Це була важка проблема для степового, безлісового Донбасу. Небагато лісів, які росли по довколишніх річках і балках, були вже майже повністю вирубані. А дрова були потрібні і для виварювання солі, і для випалювання деревного вугілля для казенних кузень. М. Вепрейський і С. Чирков вихід бачили в застосуванні кам’яного

вугілля, яке, як їм було відомо, уже давно використовувалося в Англії та інших західноєвропейських країнах. І вони організували пошук кам’яного вугілля. Пошук увінчався успіхом. У 1721 році у 25 верстах від Бахмута, у балці Скелеватій, вони відкрили перше родовище кам’яного вугілля в Донбасі, а через нетривалий час і друге — на річці Біленькій, нині Білій, правій притоці Лугані в 60 верстах від Бахмута.

Вугілля, що видобувалося в балці Скелеватій, Вепрейський і Чирков відправляли в бахмутські казенні кузні, де воно використовувалося, як вони самі писали, для латання солеварних сковорід та на інші вироби [86]. Для виварювання солі тоді кам’яне вугілля ще не використовувалося. Хоча деякі автори й намагаються стверджувати, ніби на вугіллі тоді вже виварювали сіль, проте такі твердження не мають під собою підстави.

Ті ж причини, що й раніше — незаселеність краю, напади кочівників, хвороби та мори, відсутність робочої сили — не дозволили Вепрейському й Чиркову повною мірою виконати свої обов’язки. І солепромисел був знову взятий у казну,

ачерез деякий час, у 1733 році, відданий на відкуп компанії московських купців на чолі з В. Озеровим строком на 10 років. Їм дозволялося здавати в наймання окремі панви на казенному промислі приватним солеварам зі сплатою казні особливого податку. У Бахмуті цей податок складав 6 рублів сріблом на добу, у Торі — 1 рубль 80 копійок за панву.

На той час була скасована державна монополія на продаж солі, відновлена вільна торгівля сіллю. Мито за продаж солі почало стягуватися за особливим уставом «О соляных промыслах и торговле солью», виданому в 1727 році при Катерині I. Компанії купців В. Озерова надавали право продавати сіль у Бахмуті до 10 копійок за пуд, у Торі — до 11 копійок,

адля підтримки цін на цьому рівні не допускалося ввезення в ці місця дешевшої ельтонської й донської солі.

Проте й на цей раз передача соле-

промислу до приватних рук не виправдала себе. Видобуток солі неухильно падав, знижувалися доходи. Причини були ті самі — нестача палива й робочих рук, небезпека нападу татар.

Нестійка робота Бахмутських і Торських солепромислів змушувала їх керівників шукати нові, вигідніші джерела. У 1720 році були влаштовані солеварні біля села Співаківки, у 14 верстах від Ізюма, а трохи пізніше — на озерах біля річки Ємельянівки. Проте через низьку концентрацію розсолу в Співаківці роботи були припинені в 1726 році, а солеварні на Ємельянівці на початку 30-х років узяті в казну. Вони отримали назву

— государеві солоні заводи. Сюди були прислані солевари з Бахмута й Тора, а як робоча сила — бєлгородські однодворці. Незабаром з’ясувалося, що видобута сіль не виправдовує витрат. Роботи були припинені [5].

Зазвичай попит на бахмутську сіль зростав або падав залежно від притоку

— сіль

— вугілля

— залізна руда

— мідь

Місцерозташування розвіданих родовищ корисних копалин у районі Бахмута й Тора

План

фортеці

Бахмут

її з інших регіонів. Під час російсько-ту- рецької війни 1735 — 1739 років, коли доставка кримської солі на південь України припинилася, урядом були вжиті заходи щодо вдосконалення роботи Бахмутського й Торського солепромислів. З таким завданням сюди в 1737 році присилають уродженця Саксонії Юнкера, який за рекомендацією головнокомандуючого російськими військами Мініха царицею Анною Іванівною був призначений надвірним камерним радником і наглядачем Бахмутських і Торських соляних заводів.

Юнкер не мав ніякого уявлення про соляну справу. Поки він зібрав деякі відомості про розвиток видобування солі в Росії і в Німеччині, пройшло кілька років. Він зустрічався в німецькому місті Фрейберзі з М.В. Ломоносовим, де той навчався, отримав від нього консультації й важливі відомості про стан видобування.

Повернувшися до Росії, Юнкер просив на перебудову солепромислів 60000 руб., які, на його переконання, за рік виправдають себе. У 1741 році Бахмутська соляна контора виділила йому 10000 руб.,

6500 з них витратив на будівництво варниць і комор для зберігання солі в Торі, а 3500 — на закупівлю на Тульських заводах листового заліза для виготовлення сковорід та інструмента. Усіма роботами з реконструкції заводу керував інженеркапітан І. Мазовський.

До осені 1742 року в Торі було побудовано 2 нові варниці на 6 сковорід кожна й дві комори для зберігання солі. Були зведені корпуси ще для двох інших варниць, завезли для них устаткування. Усе це робилося без зупинки роботи на старих сковородах. Нові варниці являли собою закриті приміщення. Від печей були виведені через дах димарі. Були вдосконалені панви. Площа їх складала 4,5 кв. м, а висота бортів — понад 30 см. За допомогою залізних гачків вони кріпилися до балок у стелі над печами, щільно встановлювалися на печі. Розсіл на сковороди з колодязів тепер подавався не вручну, як раніше, а спеціальними насосами, які приводилися в дію за допомогою кінного приводу.

На Торських і Бахмутських заводах побудували нові кузні, у них установили молотобійні машини, що приводяться в дію водою. Це значно полегшило працю ковалів і молотобійців при виготовленні сковорід. Були побудовані також цегляні заводи, які забезпечували промисли цеглою. У 1747 році в нових солеварнях було проведено пробне варіння солі. У Торі за добу вони давали до 87 пудів солі, що вдвічі перевищувало колишній результат. До того ж економилися дрова. За указом Сенату Юнкер отримав ще одне важливе завдання — провести випробування роботи печі солеварні на одному кам’яному вугіллі. Проте це завдання не було виконане. Юнкер виїхав до Петербурга, де в 1746 році помер. Усі роботи з реконструкції Бахмутського й Торського солепромислів були припинені.

Перше випробування виварювання солі на кам’яному вугіллі в Бахмуті було проведене в 1764 році. Солдати видобули на р. Білій Лугані (колишній Біленькій, нині Білій) 199 пудів кам’яного вугілля,

— 3 сажні 5 вершків. Розсіл повинен бути таким міцним, щоб у ньому плавало яйце. Тоді аптечна міра в 27 унцій дає 1 унцію 7 драхм і 45 гран залишку (указана концентрація складає 7,14 відсотка). На колодязі стоять 12 насосів, які приводяться в рух машиною з кінним приводом (як у Торі). Одночасно в ходу знаходяться не більше 6 насосів, а більше число їх установлено тільки для того, щоб якщо та або інша труба продірявиться, не було

Елементи

кріплення

фортеці

Бахмут

тут ніколи не використовувалися. Сковороди такої ж круглої форми й розміру, як і в Торі, проте печі простіші, ніж у Торі. Піч має висоту 6 футів, з них 5 футів у землі й 1 фут над землею. Отвір печі має 5 футів

увисоту і 2,5 фути завширшки. По боках печі є 2 чотирикутні отвори шириною в 1 фут для тяги полум’я й диму, яка, проте, виходить по всьому колу сковороди й прямує до отвору печі.

Тут спалюють кожні 24 години 4 куб. саж. дров. Найдешевші дрова коштують тут 4 руб. 20 коп. сажень. Вони привозяться частиною з Дінця, з місцевості в гирлі Бахмуту, частиною з району витоків річок Булавін Колодязь і Міус. До обох цих місць від 60 до 70 верст. На річках тепер зовсім немає лісу, тільки розсіяний дрібний чагарник. На 4 куб. саж. дров при 4 робітниках у Бахмуті отримують з кожної сковороди за 24 години від 120 до 125 пудів солі, тобто вдвічі більше, ніж

уТорі. Тому зі сковороди стягується й удвічі більший податок, а саме — 20 руб. за 24 години і 27 з половиною копійок за машину. Протягом 24 годин 6 разів знімається сіль і щодня — нагар. 4 робітники отримують при варінні для казни по 1 коп. за пуд, а для приватних осіб — 2 руб. платні й полтиник на харчування.

Дирекція тутешньої соляної адміністрації, якій підкоряється також Торська, називається Бахмутська заводська контора. Директором тепер є підполковник Іван Васильович Шабельський, місцевий житель, у минулому командир Бахмутського козачого полку, пише академік. Цими словами він закінчив свою розповідь про солепромисел.

У50-і роки XVIII століття рівень видобування солі на Бахмутському солепромислі був найвищим у другій половині століття. Частково це можна пояснити проведеною реконструкцією. Проте не були усунені головні причини, що стримували виробництво: забезпечення робочою силою й паливом. Низькою була й кваліфікація робітників. Через відсутність кваліфікованих фахівців ковалями, солеварами й підсобними робітниками

часто ставали солдати Бахмутського батальйону.

Як повідомляв у своєму звіті в 1746 році Р. Райзер, ковалями в Бахмутських казенних кузнях працювали солдати, які отримували по 5 копійок на день. Солепромислу було потрібно багато підсобних робітників, яких за нарядом губернських властей направляли старшини слобідських полків. Відповідно до даних заводської адміністрації Бєлгородська провінція з 1750 по 1753 роки щорічно на солепромисел присилала в середньому по 145 осіб, з 1754 по 1759 рік — по 153. В інші роки число робітників було значно меншим. Проте й ті, яких присилали, часто втікали.

У зв’язку із зростанням населення Бахмута Сенат у 1765 році своїм указом усі підсобні роботи, які раніше виконували прислані робітники з Бєлгородської та Воронезької губерній, перекладав на солеварів. Адміністрація 6 липня 1765 зібрала більше 150 солеварів, яким писар Волнянський зачитав указ Сенату. Вислухавши указ, солевари заявили, що «в казенні роботи йти не бажають». Тоді прапорщик Опанас Голубков намагався пояснити їм необхідність цих робіт і через їхніх отаманів почав призначати солеварам наряд. З групи робітників вийшов солевар Борис Андреєв і заявив, що на роботу не піде. За цей вчинок Борис Андреєв був покараний батогами, а солеварів змусили виконувати підсобні роботи [87].

Проте проблема забезпечення робочою силою, а також паливом не була вирішена до кінця діяльності солепромислів. Це негативно впливало на їхню продуктивність. Працювали вони вкрай неритмічно.

Незважаючи на діяльність Бахмутського й Торського солепромислів, завжди на півдні, у тому числі й на Слобожанщині, існувала проблема забезпечення населення сіллю. А під час російсько-ту- рецької війни вона неминуче загострювалася. Це пояснювалося тим, що, з одного боку, потреба в солі зростала у зв’язку з присутністю на цій території великої кіль-

В. Радомський. Чумаки.

Ксилогравюра Ю. Барановського. 1890 р.

кості військ. З іншого, — значно скорочувався ввіз кримської солі. Тому власті вдавалися до обліку солі, створення її запасів по містах і селах, для чого будувалися спеціальні соляні комори.

Уживалися заходи й до збільшення видобутку солі, хоча вони не завжди були достатніми. У зв’язку з нестачею казенних робітників обладнання часто простоювало. Тому варниці та окремі сковороди здавалися в оренду вільним солеварам. У 1759 році, наприклад, на Бахмутських солепромислах було здано в оренду 1366 сковорід, а в Торі — 419. У 1763 році кількість сковорід, що здаються, відповідно складала 1521 і 668. За даними соляної контори, у 1768 році на Бахмутському солепромислі виварювали сіль жителі 129 сіл — усі із Слобожанщини. Серед вільних солеварів були й місцеві жителі. У 1772 році майже половина орендованих сковорід — 52 із 105

— була здана бахмутським жителям.

Після розгрому Кримського ханства в російсько-турецькій війні уряд Росії в 1773 році дозволив привіз дешевої кримської солі. Тим самим Бахмутський і Торський солепромисли були приречені. Вони не могли конкурувати з кримською та ельтонською самосадною сіллю. У грудні 1782 року Азовська губернська канцелярія ухвалила рішення закрити солепромисли. Князь Потьомкін затвердив це рішення й наказав усе майно солепромислу продати з публічного торгу. Майно оцінили в 10 тисяч руб., а з публічного торгу його продали за 12 тисяч.

У кінці XVIII століття у зв’язку з початком діяльності першої казенної копальні Донбасу в Лисичій балці й будівництвом Луганського ливарного заводу в керівників гірничого й соляного відомства виникла думка організувати виварювання солі, використовуючи як паливо кам’яне вугілля. За проектом директора Бергколегії М.Ф. Соймонова передбачалося