Історія Донбасу

див проби виплавки металу із знайденої тут залізної руди на місцевому кам’яному вугіллі. Досвід показав хороші результати. Позитивний відгук про цю залізну руду дав і пробірний майстер Берг-колегії О. Дунілов.

Особливо велику роботу з дослідження покладів залізної руди провів Райзер у гирлі р. Бахмут. У шести верстах від Сухорева містечка він оглянув шурфи на залізну руду, які раніше проходили Морозов з Фефеловим, а потім сухоревські компаньйони на чолі з Іваном Генкіним. Це родовище залізної руди Райзер наніс на складений ним план, якому він дав на-

Рапорт із Берг-колегії Правительствуючому Сенату про знахідку в січні 1725 року в Бахмутській провінції на березі Сіверського Дінця

залізної руди колишнім торським управителем Миною Позняковим. ЦДАДА СРСР, ф. 271, кн. 5, арк. 15

зву: «Реки Донец и Бахмут в провинции Бахмутской». На цьому плані показана ділянка річки Сіверський Донець від Ямпольського перевозу до впадання в неї річки Бахмут і нижня течія р. Бахмут.

На основі аналізу залізорудних родовищ у верхів’ях річки Біленької та районі Городніх байраків Г.У. Райзер дійшов висновку, що через відсутність достатньої кількості руди там будувати завод не можна. Він висловив надію, що в майбутньому будуть знайдені нові її поклади. Райзер схильний був будувати завод на березі Сіверського Дінця. Завершивши розвідку руд, він побудував

у Торі плавильну піч висотою 4 фути й провів у ній шість плавок руди. Він написав рапорт Берг-колегії про виконання експедицією завдання. Разом з рапортом він привіз до Берг-колегії 18 зразків руд, кам’яного вугілля й виплавленого ним заліза [78].

Розвідку на залізну руду в 90-х роках XVIII століття у верхів’ях р. Білої (колишньої Біленької) провела також Чорноморська експедиція за участю М.Ф. Аврамова. Як і колишні дослідники, вона констатувала наявність тут покладів залізної руди, придатної для

плавки. М.Ф. Аврамов вважав, що розташовані майже поряд запаси кам’яного вугілля й залізорудне родовище дозволяють побудувати у верхів’ях р. Білої доменну піч. Як на одну з переваг такого рішення він указував на близькість Сіверського Дінця, який міг служити транспортною артерією. Виходячи з цього, деякі автори схильні вважати Аврамова одним з авторів проекту Луганського ливарного заводу. Для цього, на наш погляд, немає підстав. Луганський завод був побудований у іншому місці, за іншим рішенням.

Розвиток продуктивних сил і виробничих відносин у Донецькому краї у XVIII столітті, як і в сусідніх регіонах, характеризується переважанням натурального господарства при розвитку ремісничого виробництва й зародження мануфактури. У селянських господарствах майже все вироблялося для внутрішнього, власного споживання. Таке ж становище спостерігалося й у поміщицьких господарствах. На поміщиків працювали ті ж селяни, дрібні господарі. Поміщик примушував

їх виробляти продукт головним чином на власне споживання. Як у селянському, так і в поміщицькому господарстві, усе те, що вироблялося: хліб, овочі, фрукти, м’ясо, а також полотно, одяг, взуття тощо, в основному тут же і споживалося.

Проте і в тій, і в іншій категорії господарств частина виробленого продукту йшла на обмін. Це сприяло розширенню ринкових відносин, а також спеціалізації окремих товаровиробників і зростанню ремісничого виробництва.

В. Тропінін. Дівчина українка в пейзажі. 1820-і

мав, змушений був звертатися до сусіда, у якого був такий верстат. Проте не кожний умів ним користуватися. У такому разі йому ткав полотна той, у кого був верстат. Звичайно, на певних умовах — за плату або за частину сировини. Так відбувалося неодноразово. Урешті-решт, володар ткацького верстата почав розуміти, що йому вигідно залишити землю та своє селянське господарство, яке мало приносить доходу, а зайнятися виключно ткацькою справою. Так з’являється ремісник, який виробляє продукцію не для особистого споживання, а на замовлення та на продаж.

Таким же шляхом виділялися шевці, чинбарі, гончарі, майстрові, які виготовляли ті ж ткацькі верстати, та інші ремісники. Таким чином, з домашніх промислів виникає ремесло. А ремісниче виробництво — це перший ступінь промисловості. Одні ремісники працювали вдома разом зі своїми сім’ями, інші створювали майстерні, залучали найману працю. Вони виготовляли вироби з матеріалів замовника й придбаних на ринку. Їхні вироби теж значною мірою йшли на ринок. Відокремившись від домашніх промислів, ремісники стають дрібнотоварними виробниками.

Розвиток ремесла призводить до роз-

поділу праці, коли майстер виготовляє не весь виріб цілком, а виконує лише окремі операції. Розподіл праці у свою чергу призвів до нової стадії промисловості — виникнення мануфактурного виробництва. Мануфактура, як відомо, розвиває розподіл праці, а також об’єднує ремесла, що були раніше самостійними. Розподіл праці при мануфактурі сприяв зростанню його продуктивності. З іншого боку, мануфактуру засновано на ручній праці. І це було гальмом у подальшому підвищенні продуктивності праці. Необхідною умовою зростання виробництва був перехід до машинної індустрії. Серед ремесел значного поширення в Донбасі у XVIII ст. отримало ткацтво. Воно було характерне для всіх повітів. В Економічних примітках до Біловодського повіту було сказано, що жінки «понад польову роботу вправляються в рукоділлі: прядуть льон, плоскінь і шерсть, тчуть полотна й сукна для свого вживання та на продаж»[80]. У Маріуполі в кінці XVIII століття були відомі ремісники, які займалися тільки ткацтвом.

У Донбасі, як і в інших краях, було відомо шкіряне, кушнірське, швейне, бондарське, деревообробне виробництва. Останнє мало місце на Бахмутському й Торському солепромислах, де виконувалися теслярські й столярні роботи. На солепромислах були деревообробні верстати та інструменти. В інвентарних книгах 1750 року записані різні сокири, тесла, пазники, струги, рубанки, долота, бурави, різці колісні, циркулі, верстати для нарізки дерев’яних гвинтів, домкрати, подовжні й поперечні пили. Серед них були ручні й такі, що приводяться в рух за допомогою водяного або вітряного млина. На Торських соляних промислах ще з кінця XVII століття діяв цегляний завод. У відомості за 1750 рік указується, що цей завод з 1 червня по 1 липня виробив 8500 штук цеглин різних розмірів. У 1753 році Торський цегляний завод виготовив 75490 штук цеглин, що використовувалася для кладки й ремонту печей солеварень [56].

Цеглу виготовляли також у Бахмуті та в інших містах. У Маріуполі в 1782 році з

Михайло

Йосипович

Микешин. Лейб-гусари біля водопою. 1853

МУКОМЕЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО

Костянтин

Трутовський (1826 — 1893).

На сіновалі. 1872

Петро

Левченко.

Водяний

млин. 1910-і рр.

Микола

Сергєєв

(1855— 1919).

Уночі в степу.

1889 р.

Академік І. А. Гільденштедт, проїжджаючи по берегах р. Міусу в 1774 році під час своєї подорожі по півдню Росії, писав, що в р. Міусі мало риби, особливо тепер, коли млинові дамби, побудовані на річці, перегороджують шлях рибі у верхів’я річки. Тому тепер тут водяться тільки місцеві види риби — щука, окунь та інші, які не мають промислового значення. Природно, що риба в Донбасі в той час виловлювалася в основному для місцевого споживання. Тільки в кінці XVIII століття, коли було ліквідовано Кримське ханство й почало освоюватися побережжя Азовського моря, становище змінюється. Жителі Донбасу, які отримали вільний доступ до Азовського моря, почали займатися рибальством. У кінці XVIII століття в Маріуполі вже діяло 13 невеликих рибозаводів [7].

У ту пору, коли землі Донецького басейну ще не були заселені, тут мешкало безліч дикого звіра й птаха. І не випадково сюди приїжджали в той час на лов звіра

вільні люди з віддалених місць, зокрема донські й запорозькі козаки. Про те, що на правому березі Дінця ще в середині XVIII століття водилося багато дичини, свідчать спогади генерала С.С. Пішчевича. Під час поселення слов’яносербів по правому берегу Дінця капітан С.С. Пішчевич, серб за національністю, очолював роту полку Івана Шевича. Його рота заснувала с. Раївку. У перший рік поселення вони зазнавали великих труднощів у забезпеченні продуктами харчування. Їх виручало полювання на дичину, якої було дуже багато.

Ще й у 80-х роках XVIII століття, як повідомляється в «Описі міст Азовської губернії», у цих краях збереглося багато звірів і птахів. У лісах і степах водилися ведмеді, вовки, чакалки (малі вовки), дикі кози, кабани, лисиці, зайці, борсуки, кролі та ін. дрібні звірі. З диких птахів мешкали орли, дрохви, фазани, журавлі, великі й малі тетеруки, деркачі, куріпки, перепілки, лебеді, чаплі, гуси, качки, гагари, кури водяні та ін. [83].