шпоры и всякое такое / Boyko_istoria_Ukrainy_uchebnik
.pdfРозгортання національно-визвольної війни |
161 |
ного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську делега цію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чин ності. Оскільки усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх довільно. На цій під ставі фахівці вважають, що події січня 1654 р. в Переяс лаві мали, головним чином, ритуально-символічний ха рактер.
У березні 1654 р. у Москві козацька делегація переда ла на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Піс ля двотижневих переговорів сторони дійшли компромі су, який увійшов у історію під назвою «Березневих ста тей». Згідно з цим документом Україна зберігала респуб ліканську форму правління, територіально-адміністратив ний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політи ки. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під кон тролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом (зауважимо, що за жит тя Б. Хмельницького конкретний зміст «Березневих ста тей» козакам був невідомий).
Серед істориків ще й досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяслав- сько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлу мачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоши ренішими є п'ять підходів: «персональна унія» (неза лежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); «васальна залежність» України від Ро сії; «автономія» України у складі Росії; «возз'єднання» українського та російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією.
Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 p., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасу вати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.
6
162 |
Українська національна революція |
Укладення Переяславсько-Московського договору кар динально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У від повідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже в жовтні цьо го ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної в договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було спустошено (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято в неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміц нила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побою ючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Вар шава пішли на зближення. Наступного року було укла дено московсько-польське Вільненське перемир'я. Укра їнських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варша вою ставило хрест на російсько-українському військово му союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовніш ньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення за хідно-українських земель, що не увійшли до складу Вій ська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намі рів — приєднання до титулу гетьмана титулу суверенно го князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запо розького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведсь ке посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закін чення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів.
Отже, на першому етапі Української національної ре волюції (лютий 1648 — серпень 1657 р.) національно-
Утворення Української гетьманської держави |
163 |
визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення біль шої частини території та більшості населення України, переплетіння з селянською війною. Цей період характе ризується ускладненням міжнародного становища укра їнських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процес державотворення визначали ди наміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Вій ська Запорозького. Спочатку пошуки союзників здійсню валися в трикутнику: Польща — Туреччина — Росія, про те незабаром після укладення Вільненського перемир'я в зовнішньо-політичній моделі Б. Хмельницького з'явився новий вектор — шведський.
6.3. Утворення Української гетьманської держави
У процесі розгортання національно-визвольних зма гань (1648—1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чіт ко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:
—право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;
—незалежність і соборність Української держави;
—генетичний зв'язок козацької державності з Київсь кою Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.
Ці положення і лягли в основу державотворчої ді яльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та лік відації в них польської адміністрації гостро стало питан ня про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопо рядок, захист населення та території України. Специфіч ні засади внутрішньої організації козацької держави сфор мувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед За порозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану
164 |
Українська національна революція |
в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контек сті слід сприймати й назву козацької держави — Військо Запорозьке.
Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової систе ми. За часів Хмельниччини територія Української дер жави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. В основі адміністра тивного поділу лежала структура козацького війська. Те риторія держави поділялася на полки та сотні, що дава ло змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізу вати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.
Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозь кої Січі. Формально основним органом влади була Війсь кова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, полі тичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся пов нота влади в державі.
Гетьман був главою і правителем України. Він очолю вав уряд і державну адміністрацію, був головнокомандую чим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів пуб лічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала гене ральному урядові, до якого входили гетьман та генераль на старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управ ляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полко вих урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейова них — отаманами.
Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролю вав особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьмансько-
Утворення Української гетьманської держави |
165 |
го підскарбія, який контролював прибутки та видатки вій ськової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здій снювали із чотирьох основних джерел: із земельного фон ду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промис лів, торгівлі та з податків.
Своєрідним ґарантом успішної розбудови Українсь кої держави стала національна армія. Вона сформувала ся і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацт во, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талано витими воєначальниками виявили себе полковники Мак сим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Моро зенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти на ціонально-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб.
Українська держава доби Хмельниччини сформува лася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань пе реважають демократичні засади, про що свідчить існу вання таких суспільних явищ та норм:
—функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо;
—виборність усіх посадових осіб від сотника до геть
мана;
—відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва.
Зчасом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (доміну вання в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельниць кого та його однодумців набирають силу авторитарні на чала. Безпосередніми виявами цього процесу були:
—поступове обмеження впливу «чорних» рад та ви тіснення їх старшинською радою;
—зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;
—домінування командних методів управління в дер жавному житті;
—встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.
Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності
166 Українська національна революція
воєнного та політичного протистояння з Польщею, пози ції козацької старшини та розмаху селянської антифео дальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визволь ною і фактично переросла в Селянську війну. На визво лених землях активно відбувався процес ліквідації вели кого феодального землеволодіння, фільварково-панщин ної системи господарства та кріпацтва й утвердження ко зацької власності на землю.
Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресив них змін. Знову відновлюються феодальне землеволодін ня і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Се лянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарюван ня, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних зма гань є селянство, намагався гасити виникнення нових со ціальних конфліктів і як міг гальмував зростання вели кого землеволодіння новітньої еліти.
Українська держава активно діяла на міжнародній аре ні, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.
Отже, в процесі національно-визвольних змагань у сві тогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покла дено модель військового територіального поділу та систе му організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посили лись тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.
Громадянська війна та поділ козацької України |
167 |
6.4. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства
(вересень 1657 — червень 1663 р.)
Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваю чи при владі, гетьман піклувався про створення такої фор ми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, кон солідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час мол давського походу його сина Тимоша, талановитого воєна чальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення стар шинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встанов лення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.
Хмельницький Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р. та в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започат ковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 2 7 жовтня 1659 р. він пішов на укладен ня нового Переяславського договору з Росією, який істотно обме жував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не ма ючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошен ка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем «Руського князівства» зі столицею в Немирові. Робив невдалі спро би об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського догово ру 1681 р. був відкликаний до Стамбула.
60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком до би Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельниць кого від влади. І. Виговський та його прибічники фак тично здійснили державний переворот.
168 |
Українська національна революція |
Виговський Іван (? — 1663) — діяч українського козацтва. По ходив зі старовинного українського шляхетського православно го роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у дер жавних установах. У роки Визвольної війни став одним із най ближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Вій ська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний на казним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячіугодуз Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659 р. на «Чорній раді» він був усунутий від гетьманства і повер нув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на поль ській державній службі. В 1664 р. за наказом свого особистого ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Те тері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.
Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького. Ре альними ж причинами — погіршення геополітичного ста новища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слаб ка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втру чань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції.
Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він роз горнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовніш ньої політики новообраний гетьман висловив під час пере говорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Вій сько з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозу міння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Україн ської держави, а головне втриматися при владі.
Порівняно з добою Хмельницького значних змін заз нала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадко ємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав прин-
Громадянська війна та поділ козацької України |
169 |
ципи олігархічної республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину: «Без вашої військової ради жодних справ не буду робити». З ідеї олігархічної республіки логічно вип ливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку стар шину, які у цей час намагалися відмежуватися від реш ти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике земле володіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відно син, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика геть мана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соці альної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдо волення і до вибуху соціальної боротьби.
Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гас лом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно перехо дити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтав ський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Ви говського в пропольській орієнтації. Тому боротьба пос тупово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців й татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирі шальній битві під Полтавою (травень 1658 p.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчо му протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.
Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київ ське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та зат верджувався королем. Українська армія мала нарахо вувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Пра вославні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.
170 |
Українська національна революція |
Водночас Гадяцький договір передбачав відновлен ня адміністративно-територіального устрою, що існу вав до 1648 p.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська дер жава позбавлялася права на міжнародні відносини.
Укладення Гадяцького договору прискорило хід по дій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське вій сько на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон Укра їни. Після того, як навесні наступного року під Путив лем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вда лим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ром нами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчила ся цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.
Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволен ня, зростання опозиції, посилення промосковських нас троїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та напа дом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікаєть ся булави та виїжджає до Польщі.
Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'як шити соціальну напругу, запобігти територіальному роз колу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмель ницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім'я Хмель ницького» (вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та ста більність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стіль ки прапором, скільки ширмою для елітної групи старши ни, що стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полков ник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української держав ності обрав тактику не прямого протистояння, а обереж ної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Стар-