экологическое_предпринимательство / Лекц_я №4 конспект

Тема 4. Управління інноваційним розвитком. Інноваційне підприємництво.

1. Види інноваційних підприємств.

2. Методи управління інноваційним розвитком

3. Венчурний бізнес.

Інноваційна діяльність (від англ. innovation — нововведення) — діяльність, спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок, випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг.

Відповідно до Закону «Про інвестиційну діяльність» Інноваційна діяльність − одна з форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу

Об'єкти та суб'єкти інноваційної діяльності

Об'єктами інноваційної діяльності є:

• інноваційні програми і проекти;

• нові знання та інтелектуальні продукти;

• виробниче обладнання та процеси;

• інфраструктура виробництва і підприємництва;

• організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

• сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

• товарна продукція;

• механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні або юридичні особи, які провадять інноваційну діяльність або залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію інноваційних проектів.

Інноваційний продукт

Інноваційний продукт є результатом виконання інноваційного проекту і науково-дослідною або дослідно-конструкторською розробкою нової технології (в тому числі - інформаційної) чи продукції з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії і відповідає таким вимогам:

1. він є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об'єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для даного продукту;

2. розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень;

3. цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоздатним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Серцевиною інноваційної діяльності на підприємстві є освоєння (комерціалізація) нових видів продукції або методів її виробництва, доставки і реалізації. Визначаючи напрями інноваційної діяльності, керівництво фірми вирішує, на чому зосереджувати увагу: на продуктових чи технологічних інноваціях. При цьому важливо, хто є «ініціатором» інновації: споживач, постачальник чи конкурент.

Інноваційна діяльність у повному обсязі має комплексний, системний характер і охоплює такі види роботи, як пошук ідей, ліцензій, патентів, кадрів, організацію дослідницької роботи, інженерно-технічну діяльність, яка об'єднує винахідництво, раціоналізацію, конструювання, створення інженерно-технічних об'єктів, інформаційну та маркетингову діяльність.

З погляду інноваційного менеджменту, організації можна класифікувати за такими групами:

— високотехнологічні;

— з високим рівнем освоєння інновацій;

— з елементами новаторського підходу.

Інновації у великих корпораціях здійснюються в умовах централізованих і інерційних організаційних структур менеджменту. У цих корпораціях відбувається лите поступове досить повільне поліпшення якості продукції, тоді як радикальні інновації зазвичай створюються в дрібних фірмах. Це явище відоме як "ефект Ерроу".

Підприємства можна згрупувати у чотири категорії щодо взаємозв'язку з інноваційною діяльністю та її особливостями: експлеренти, патієнти, віолєнти, комутанти. Експлеренти — фірми, що спеціалізуються на створенні нових чи радикальних перетворень старих сегментів ринку. Фірми-експлеренти одержали назву "піонерських", тому що вони займаються просуванням нововведень на ринок. Невеликі за розмірами та обсягом оборотного капіталу, екепелеренти працюють із початку випуску продукції на передінвестиційних етапах. Коли приваблива для ринку новинка вже створена, експлерепт укладає альянс із великою фірмою для тиражування нововведення. Спілка з могутньою компанією (навіть за умови поглинання і підпорядкування) дозволяє досягти вигідних умов. Вибір такого партнера залежить від специфіки споживача.

Фірми, зорієнтовані на вузький сегмент ринку, називають патієнтами. Вони здебільшого задовольняють потреби, сформовані під впливом моди або реклами. Ці компанії функціонують на етапах зростання випуску продукції й одночасно на стадії спадання винахідницької активності. Вимоги до якості й обсягів продукції у цих фірм пов'язані з проблемами завоювання ринків. Виникає необхідність ухвалювати рішення про проведення чи припинення розроблень, про доцільність продажу і купівлі ліцензій. Незважаючи па прибутковість діяльності, існує імовірність ухвалення невірного рішення, що призведе до кризи, тому в таких фірмах існує посада штатного інноваційного менеджера, який оцінює ризики.

У сфері великого стандартного бізнесу діють віоленти — організації з агресивною стратегією, великим капіталом, високим рівнем освоєння технологій. Віоленти спеціалізуються на великосерійному і масовому виробництві продукції для широкого кола споживачів із середніми запитами до якості та відповідно зі середнім рівнем цін. Науково-технічна політика віолентів вимагає ухвалення рішень про терміни налагодження виробництва (у тому числі про придбання ліцензій), зняття продукції з виробництва, інвестиції і розширення виробництва, заміну парку устаткування. У таких фірмах обов'язково передбачена посада інноваційного менеджера.

Фірми-комутанти функціонують у сфері середнього і дрібного бізнесу, орієнтуючись на задоволення локальних місцевих потреб. Вони діють на етапі зниження попиту на продукцію, тобто на завершальному етапі життєвого циклу. Науково-технічна політика комутантів вимагає ухвалення рішень про своєчасне впровадження продукції у виробництво, технологічні особливості, доцільність змін відповідно до вимог специфічних споживачів.

У 2007 році інноваційною діяльністю у промисловості займалося 1472 підприємства, або 14,2% загальної їх кількості.

Впроваджували інновації 1186 підприємств, у т.ч. 515 –впроваджували нові технологічні процеси, кількість яких склала 1419, з них 634 маловідходних і ресурсозберігаючих; 564 підприємства впровадили 2526 найменувань інноваційних видів продукції, з яких 881 - нові види машин, устаткуваання, прилади, апарати [2, c.193].

Незважаючи на глибоку економічну кризу, яка виникла внаслідок значних прорахунків на рівні макроекономічної політики, відбуваються кардинальні зміни методів управління інноваціями.

Проблеми управління інноваціями на рівні підприємства:

-скорочення затрат на інновації, що спричинене практично повною відсутністю інвестицій не тільки на наукову сферу, але й на технічне переоснащення виробництва і продукції;

-зростання темпів відставання від свого рівня науково-технічного прогресу в широкому спектрі якісних параметрів розвитку техніки;

-різке скорочення чисельності науково-дослідних груп кооперативів, шкіл та інститутів;

- відсутність гнучкості у роботі існуючих матеріально-технічних , виробничо-економічних і соціально-організаційних структур;

-надмірна тривалість інноваційних процесів у часі (особливо на заключній стадії життєвого циклу інновацій);

-обмеження розповсюдження інновацій (введення на одному-двох підприємствах);

-надзвичайно низька питома вага радикальних інновацій у загальному об’ємі;

-практично повне припинення інноваційної піжтримки програм технічного переоснащення і модернізації виробництва за останні майже 10 років, розпад галузевої академічної і вузівської науки, відсутність ефективної промислової і науково-технічної політики, що поставило першочергову проблему фактичного виживання наукомісткого сектора.

Основні функції управління інноваційним розвитком на рівні підприємства [4,5]:

- аналіз зовнішнього середовища і прогнозування його розвитку;

- аналіз внутрішнього середовища підприємства;

- виявлення напрямків та варіантів інноваційного розвитку ринкових можливостей щляхом зіставлення можливостей і небезпек, зумовлених зовнішнім середовищем, а також сили і слабкості підприємтсва;

- вибір сегментів ринку для реалізації проектів інноваційного розвитку господарюючих суб’єктів, розробка підходів до формування цільового ринку на базі визначених ділянок;

- аналіз і кількісна оцінка ризику на етапах інноваційного розвитку і всього процесу в цілому, коригування робіт за результатами аналізу;

-виділення пріоритетних напрямків діяльності ;

-формування організаційної структури управління інноваційним розвитком;

- планування виробничо-збутової і фінансової діяльності за обраними пріоритетними напрямами;

- контроль за виконанням заходів , спрямованих на реалізацію потенціалу інноваційного розвитку;

- підготовка рішень про своєчасну зміну пріоритетів і пошук нових напрямів інноваційної діяльності.

Державне, регіональне та галузеве управління включає елементи загальних регулюючих механізмів: державного регулювання ринкових процесів, правового регулювання підприємницької діяльності, соціального, політичного регулювання тощо (рис.1).

Рис. 1. Методи державного управління інноваційним розвитком підприємств

1. Методи економічного стимулювання. За допомогою методів даної групи держава стимулює розвиток пріоритетних галузей, регулює виробництво певних видів товарів, стимулює розвиток науки і техніки, інвестиційну й інноваційну діяльність, що у свою чергу надає можливість розвитку підприємницьких структур і окремих суб’єктів господарської діяльності (хоча в умовах України цей механізм далекий від досконалості).

2. Методи планування включають групу методів, які передбачають проведення планово-дослідницьких робіт, що передують соціально-економічному розвитку. Методи даної групи стимулюють розвиток певних галузей, регіонів, видів діяльності, що, у свою чергу, зумовлює розробку новацій різного рівня й інноваційний шлях розвитку в цілому. Так, наявність державного замовлення на виробництво деяких видів сільськогосподарської продукції стимулює їх виробництво, надаючи сільськогосподарським підприємствам можливості розвитку.

3. Правові методи. Ці методи здійснюють регулюючий вплив через правове регламентування конкретних видів діяльності, систему державних стандартів і методів прямого адміністрування. Наприклад, система жорстких стандартів на якість продуктів харчування дала поштовх розвитку фірм, що спеціалізуються на їх сертифікації.

4. Методи соціального регулювання впливають на розвиток ринку певних видів товарів через суспільні рухи («зелені»), різні недержавні організації (наприклад, професійні асоціації). Цей вплив може як стимулювати розвиток, так і протидіяти йому. Прикладом може служити той факт, що саме активне втручання і вплив «зелених» запобігло будівництву заводу з виробництва штучного білка в Сумській області в безпосередній близькості від обласного центра.

5. Методи політичного регулювання. На розвиток ринкових можливостей впливають шляхом надання різного роду прав і свобод: права на підприємницьку діяльність, права на власність, надання певного правого статусу окремим територіям (вільні економічні зони, території пріоритетного розвитку, офшорні зони, що стимулюють розвиток конкретних регіонів і видів діяльності), захист інтелектуальної власності та ін.

Венчурний бізнес (англ. venture — ризиковий) — вид бізнесу, орієнтований на практичне використання технічних новинок, результатів наукових досягнень, ноу-хау, ще не випробуваних на практиці. Венчурний бізнес пов'язаний з великим ризиком, тому його часто називають ще ризиковим.

Венчур – одне з найбільш динамічних і перспективних напрямків інноваційного розвитку. Саме завдяки йому були створені та досягли значних успіхів такі компанії, як Apple, Google, Microsoft; з'явилися абсолютно нові галузі та напрями виробництва (біотехнології, персональні комп'ютери, IT індустрія).

Венчурний бізнес зародився у США в середині 1950-х років та відрізняється від інших видів активної інвестиційної діяльності саме підвищеним ступенем ризику: інвестор не має жодних гарантій щодо повернення вкладених у бізнес-проект коштів. В якості винагороди він, як правило, отримує частку у статутному капіталі нового інноваційного підприємства або пакет акцій. 

Як стверджує І. І. Родіонов, венчурний бізнес – це ризикований бізнес, що є основною формою технологічних нововведень. Він характерний для умов комерціалізації результатів наукових досліджень у наукомістких галузях, підвищення ступеня ризиків вкладень капіталу в інноваційні сфери. Цим бізнесом, як наголошує вчений, займаються відповідні фірми, які забезпечують створення продукту, займаються пошуком і розробкою наукової чи технічної ідеї, її апробацією, створенням зразків і моделей для їх передачі на стадію виробництва. У міжнародній практиці по завершенні роботи пов'язаної із створенням продукту, венчурна фірма, як правило, припиняє своє існування [1, с. 53].

Процеси інституціоналізації венчурного бізнесу, які почалися у 1950х – 1960х роках ХХ століття збільшили кількість джерел надходження венчурного капіталу, котрих наразі є понад 500. Більшість інституційних джерел мають форму корпорацій або партнерств (стратегічних альянсів). Великі транснаціональні корпорації (далі – ТНК), як особливі суб’єкти міжнародних економічних відносин, мають цілі підрозділи в межах яких зосереджується венчурний капітал.

Слід відзначити, що в останні роки зменшується кількість новостворених венчурних компаній при ТНК, адже для корпорацій зручнішим є інвестування шляхом участі у венчурних фондах. ТНК стають одним із інвесторів (limited partners) поряд із іншими учасниками венчурних фондів.

Попри це, здійснення корпоративного венчурного бізнесу, перетворюється на важливий інструмент інноваційної діяльності великих корпорацій, які тримають лідуючі позиції за рівнем розвитку технологій та засобів виробництва.

Більшість сучасних великих корпорацій мають у своїй структурі окремі підрозділи, котрі займаються венчурною діяльністю, серед них: Siemens, Intel, Dassault, PPR, Air liquide, Dell Computer,  Microsoft, Cisco, Apple тощо.

Для здійснення венчурного бізнесу іноді створюються спеціальні фонди. Досить часто корпорації делегують управління своїми венчурними фондами саме незалежними венчурним фірмам, які є більш компетентними та обізнаними з тенденціями ринку венчурного капіталу. Жофре та Кеніг, розрізняють чотири форми корпоративної венчурної діяльності в залежності від рівня залучення фінансових та людських ресурсів, це: фінансовий венчур, «живильний» венчур, венчур «проникнення» та коопераційний венчур [2, с. 38].

Так, фінансовий венчур визначається як процес простої участі в капіталі малих підприємств. Натомість «живильний» венчур не обмежується фінансовими інвестиціями. Інвестор забезпечує свого партнера підтримкою у сферах торгівлі, маркетингу, виробництва чи НДДКР. При венчурі «проникнення» передбачається, що співробітники підприємства вироблятимуть ідеї або технології, які є побічним продуктом більш важливих проектів. Ці вторинні продукти стануть об’єктом проникнення та сприятимуть створенню окремих бізнес-утворень. Коопераційний венчур сприяє співробітництву малого та великого підприємства, яке передбачає їх специфічний вклад в окремий проект. 

Сучасні корпоративні венчурні капіталісти діють по принципу LIFO (останнім ввійшов, першим вийшов) (last in, first out). Під цим досить умовним поняттям, мається на увазі схильність корпорацій до вступу у венчурний бізнес у найвдаліші періоди циклу, коли ще існує можливість отримати прибутки, а можливість втрати залучених коштів найменша. 

Наявність певних мотивів лежить в основі прийняття рішень про корпоративні венчурні інвестиції. Виділяють три групи мотивів – стратегічні, фінансові та соціальної відповідальності. Якщо фінансові мотиви більш зрозумілі – забезпечення прийнятного приросту капіталу, то стратегічні не визначаються так однозначно, зважаючи на те, що кожна корпорація має свою специфічну стратегію розвитку. В широкому значенні стратегічними мотивами є ті, наслідком яких є венчурні інвестиції, що передбачають вклад корпорації у власний розвиток. Основні стратегічні мотиви: доступ до нових ринків; диверсифікація діяльності; збільшення продажів; доступ до нових інноваційних технологій; пошук талановитих інженерів, науковців та менеджерів; інтенсифікації власної інноваційної діяльності; комерційний інтерес; спостереження за ринком та можливість поглинання тощо. Комерційний інтерес передбачає підписання максимуму контрактів з продажу та збільшення торгового обороту. В деяких випадках компанія бере участь в капіталі «стартапу» для того, щоб зарезервувати собі статус ексклюзивного постачальника. Іншим мотивом корпоративного венчурного інвестора може бути спостереження за ринком, тобто виявлення нових сегментів ринку або нових ринків, які є нерозвинутими та недостатньо великими для того, щоб компанія виявляла до нього інтерес, але які мають хорошу перспективу зростання. Можливість поглинання також цікавить корпорації, багато з яких, наприклад Cisco, займаються венчурним інвестуванням, щоб виявити перспективні стартапи, які згодом поглинаються корпорацією.

Виявлено наступні особливості венчурного бізнесу, які найбільш характерно відрізняють його від інших видів інвестиційної діяльності:

• Венчурний капітал зосереджується на невеликих високотехнологічних компаніях, орієнтованих на розробку і випуск наукомісткої продукції;

• Венчурний капітал вкладається у нові високотехногічні компанії на середній і тривалий термін та зазвичай не вилучається венчурним вкладником за власним бажанням до завершення життєвого циклу компанії;

• Венчурний капітал спрямовується на підтримання нетрадиційних (нових, а іноді й зовсім оригінальних) компаній, що, з одного боку, збільшує ризик, а з іншого – робить можливим отримання надвисоких прибутків;

• Венчурне фінансування – це своєрідне надання компаніям в борг певного обсягу коштів, довгострокового кредиту без отримання відповідних гарантій, але під більш високий, ніж у банках, відсоток;

• Взаємний інтерес засновників компанії та інвесторів в успішному і динамічному розвитку нового бізнесу пов'язаний не тільки з вірогідністю отримання високих доходів, але і з можливістю стати учасником створення нової прогресивної технології, стимулюючої науково-технічний прогрес.

Венчурний бізнес ініціює інноваційний підйом, стимулюючи інвесторів вкладати кошти в ризикові проекти, нові технології, нову продукцію, формування нових видів послуг, які здійснюються малими високотехнологічними підприємствами або спільними підприємствами у разі заснування стратегічних альянсів. Індустрія венчурного бізнесу забезпечує доступ до комерційних банків, розширює сферу консалтингових послуг. Істотно зростає економічна мобільність і гнучкість, підвищується конкурентоспроможність виробництва.

Таким чином, венчурний бізнес є важливою складовою інноваційного розвитку корпорацій. Форма та організація венчурної діяльності окремих компаній зазвичай відповідає цілям, якими мотивуються останні, залежить від спеціалізації їх виробництва, менеджменту (так званої корпоративної ідеології) та інституційного середовища у межах якого працює компанія, її підрозділи.

Початок венчурному бізнесу був покладений абсолютно випадковим збігом обставин. У 1957 р. Артур Рок, який працював у інвестиційній банківській фірмі Нью-Йорка, отримав лист від свого знайомого - Юджина Клейнера - інженера фірми Shokley Semiconductor Laboratories, розташованої в Каліфорнійській Силіконовій долині, з проханням знайти фірму, яка погодилася б профінансувати розробку і налагодити випуск кремнієвого транзистора абсолютно нового типу. Втім жодна компанія не виявила бажання виділити кошти для реалізації запропонованого суто теоретичного проекту, і лише Шерман Ферчайлд (сам у минулому винахідник) не тільки знайшов кошти, але й вперше в історії бізнесу на свій страх і ризик створив нову фірму Fairchild Semiconductors для майбутнього виробництва науковоємного продукту, якого до того часу взагалі не існувало в природі. Його рішення виявилося більш ніж вдалим – нова фірма не тільки принесла величезні прибутки, але й стала своєрідною «праматір'ю» усіх знаменитих сьогодні високотехнологічних компаній Силіконової долини (таких, наприклад, як Intel, Apple Computer, Microsoft та багато інших). Власне Артур Рок й був тим, хто ввів у науковий обіг термін «venture financing – венчурне фінансування», або  виділення коштів на реалізацію науково-технічних проектів у приватному бізнесі без будь-яких гарантій на успіх.