Висновки
Голодомор ретельно приховувався партійними та радянськими органами. Адже він свідчив про антинародні методи комуністичного будівництва. Публічна згадка про нього в сталінські часи кваліфікувалася як антирадянська дія, варта ув’язнення до концтабору. Та й у післясталінську епоху в радянському суспільстві добре знали, про що можна говорити вголос, а чого не варто згадувати.
Уряди західних країн у першій половині 1930-х рр. теж орієнтувалися в тому, що відбувалося в СРСР, але у відносинах зі сталінським керівництвом керувалися виключно власними національними інтересами – тому не реагували на голод.
Тільки у другій половині 1980-х рр., більше, ніж через півстоліття, правда про трагедію голодомору стала в СРСР загальновідомою і відіграла роль політичної бомби, яка разом з іншими здобутками горбачовської політики “гласності” підірвала зсередини тоталітарну радянську систему. Подібного у світовій історії знайти важко. Ця обставина надає голоду 1932 – 1933 рр. рідкісного характеру серед схожих в інших країнах.
Дослідники голоду початку 1930-х рр., щоб з’ясувати його причини, суть і наслідки, використовують різні за своїм значенням терміни: “голод”, “голодомор”, “людомор”, “голодне лихоліття”, “великий голод”, “катастрофа”, “велика трагедія” тощо. Проте найбільш точним, на думку вчених, є “голод – геноцид”. Тоді в Україні, вважають науковці, було вчинено саме акт геноциду.
Термін “геноцид” з’явився після Другої світової війни. Як категорія міжнародного права, він означає будь-які свідомі дії, спрямовані на повне або часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Його складовими є також вбивство членів групи, заподіяння тілесних чи психічних ушкоджень, навмисне створення несприятливих умов життя, розраховане на фізичне винищення групи, насильницьке переміщення дітей однієї групи до іншої.
Багато істориків називає трагічні події 1932 – 1933 рр. геноцидом проти селянства України, тобто вбивством українських селян штучним голодом, наводячи незаперечні факти загибелі величезної кількості сільських мешканців. Водночас наводяться приклади масових випадків так званого “самосуду” над селянами, до яких вдавалися активісти сільських рад, уповноважені з хлібозаготівель, окремі члени районних органів радянської влади.
Разом з тим інші дослідники, зокрема С.В.Кульчицький, вважають, що голод–геноцид 1932 – 1933 рр. мав не тільки соціально-класову, але й національну спрямованість. Наводяться аргументовані дані, що восени 1932 р. в Україні та на Кубані, де, за даними перепису 1926р., мешкало понад 900 тис. українців (62% всього населення), у селян, які не виконали хлібозаготівельний план, тобто у переважної більшості селянських господарств, держава конфіскувала не тільки все зерно – основний продукт харчування, але й незернові продовольчі продукти тривалого зберігання – сало, картоплю, цибулю, буряки тощо. Внаслідок цього селяни залишилися без будь-якої їжі. Подібної конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах Радянського Союзу, охоплених голодуванням, не спостерігалося. Показово, що постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі від 14 грудня 1932 р. торкалася і проблеми українізації на Північному Кавказі. Українізація майже половини районів Північного Кавказу була різко засуджена, а всі її здобутки були ліквідовані.
Крім того, підсумовуючи вищесказане, можна з великою мірою впевненості твердити, що індустріалізація і колективізація на грунті українізації та коренізації в очах сталінського режиму просто не мала ніякого сенсу. Розгортаючи одночасно ці два процеси, Сталін ніколи не досягнув би такого безпрецедентного режиму особистої влади, до якого він так прагнув. Українізація давала Україні шанс мати значну сферу життя, непідвладну і непідконтрольну центрові.
З іншого боку, після початку протиселянського наступу у формі примусової продрозверстки у 1927—1928 рр. та подальшого розкуркулення і примусової суцільної колективізації для Сталіна українізація та коренізація стали зайвими. Вони були спробою створити серед переважної кількості населення підтримку режимові, а тепер режим оголосив війну селянству взагалі, домагаючись не підтримки, а повної і безмежної покори.
Отже, голодомор 1932 – 1933 рр. був проявом геноциду соціально-класового і національного характеру.