Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

окремими статтями Зводу, що діяли на території Чернігівської і Полтавської губерній. Але здебільшого порядок одержання майна селянського двору у спадщину на всій території України визначався нормами звичаєвого права. Незважаючи на поширення на Україну чинності цивільного законодавства Росії, цивільно-правові відносини українського суспільства ще довго зберігали чимало відмінностей. Це пояснювалося соціально-економічними і національно-політичними особливостями України в цілому, а також окремих її регіонів, приєднаних до Росії в різні часи.

Зародження фабричного права1. До початку XIX ст. в Україні правове становище вільнонайманих робітників у сфері ремісничо-промислового виробництва визначалося нормами Магдебурзького права і цеховими статутами. У 1785 р. на Лівобережній і в 1840 р. на Правобережній Україні введено загальноросійське законодавство, що регулює правове становище цехових корпорацій. Одночасно введено норми, що регулюють організацію і діяльність казенних і приватновласницьких підприємств.

На територію України поширювався Указ від 18 січня 1721 р. «О покупке к заводам деревень» — про створення приватних мануфактур. Вони обслуговувалися працею підневільних, «прикріплених до фабрики» робітників, правове становище яких відрізнялося від поміщицьких селян: їх не дозволялося переводити на сіль-госпроботи, віддавати в рекрути за кріпаків та ін.2. Водночас вони зазнавали подвійної експлуатації: позаекономічне примушування поєднувалося з грошовими штрафами і відрахуваннями їх з мізерного жалування.

В Україні праця посесійних робітників використовувалася на деяких суконних виробництвах, а також в деяких гірничо-добувних підприємствах Донбасу. Після низки законодавчих обмежень використання праці посесійних працівників (укази 1802, 1808 рр.) у 1816р. остаточно заборонялося купувати селян для підприємств. Ліквідація посесійних відносин почалася на підставі закону 1840 р. і завершилася реформами 60— 70-х років XIX ст.

На початку XIX ст. російське законодавство регулювало лише окремі положення, пов’язані з працею вільнонайманих робітників. «Регламент» Адміралтейства 1722 р. уводив на казенних підприєм-

1Давидович Я. И. Правовое положение и регулирование труда промьішленньїх рабо-

чих в царской России (первой половини XIX в.) // Вестн. Ленинград. ун-та. — ЛГУ, 1948. — № 2; Шельімагип И. И. Фабрично-трудовое законодательство в Рос

сии (2-я половина XIX века). — С. 5—33.

2Удинцов В. Посессионное право. — К., 1896.

367

961

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

962

3. Право

963

ствах інститут наглядачів, для того щоб «ленивьіх бить тростью», і визначав тривалість робочого дня весною і літом у 13,5 год. Указом 1724 р. установлювався максимум заробітної плати. Статут 1735 р. приписував лікувати хворих за рахунок заводських коштів. Нормативні акти 1741 р. для суконних і деяких інших підприємств передбачали забезпечення протипожежної безпеки обладнання, належного освітлення й опалення фабричних будівель, зручне розташування верстатів, підтримування чистоти; оплату прогулів з вини підприємства, влаштування при фабриках госпіталів, забезпечення робітників (за плату) належним одягом. Установлювалися: 17- го-динний робочий день на період березень—жовтень і 16-годинний — листопад—лютий (за годинної перерви), 8-годинний — по суботах, максимум зарплати, строки виплати («исправньїм» — щотижня виплачувати 75% заробітку, а наприкінці місяця здійснювати повний розрахунок), стягування штрафів за несправну роботу, за запізнення та неприсутність на роботі (частина штрафних сум мала йти на опікування хворих і винагороду старанних). Рекомендувалося господарям не кривдити, не ображати робітників, але за неслухняність карати канчуками.

У 1806 р. «Горное положение» передбачало надання медичної допомоги гірничим робітникам. На гірничі правління покладався обов’язок розслідувати скарги робітників. Указ 1825 р. забороняв поміщикам віддавати кріпаків «на заводські роботи». Вони могли відпускати селян лише з паспортами, що давало право на укладання вільного договору робітника безпосередньо з підприємцем.

З початком промислового перевороту пов’язана поява першого фабричного закону загального характеру — «Положення об от-ношениях между хозяевами фабричньїх заведений и рабочими людьми, поступающими по найму», виданого 24 травня 1835 р. Але він був поширений спочатку на основні центри текстильної промисловості (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії), а потім і на інші галузі виробництва лише на початку 60-років XIX ст. Відповідно до «Положення» фабриканти зобов’язувалися письмово оформляти умови наймання, робітники не мали права звільнятися раніше визначеного строку і вимагати підвищення заробітної плати, власник підприємства мав право звільнити робітника, попередивши його про це за два тижні. 7 серпня 1845 р. був виданий закон, який забороняв нічну роботу дітей до 12 років, але він не дотримувався.

Деякі питання правового становища робітників були закріплені в Зводі законів, зокрема в нормах, що регулювали договір особи368

965

стого найму. Звід зберігав чимало раніше встановлених обмежень. Так, державних селян не можна було наймати на роботу без паспортів, а поміщицьких селян, крім того, — без дозволу поміщиків; заміжніх жінок — без дозволу чоловіків тощо. Строк договору встановлювався до п’яти років. «Уложение о наказаниях уголовньїх и исправительньїх» 1845 р. вперше містили статті 1791 і 1792 про заходи боротьби з робітничим (страйковим) рухом.

Отже, протягом першої половини XIX ст. у процесі формування робітничого класу і його боротьби за свої права було ліквідовано посесійне право, і робітники усієї імперії, в тому числі 50 тис. робітників України, отримали, нехай і вельми обмеженого характеру, але перші нормативні акти, що частково регулювали їхнє становище у виробництві.

Кримінальне право. Основним джерелом кримінального права в Україні на початку XIX ст. стає російське законодавство. Але з моменту введення в дію Зводу законів норми кримінального права, викладені в книзі першій XV т. Зводу, стають єдиним джерелом кримінального права як в Росії, так і в Україні. Книга складалася з 11 розділів, розділи — з глав, глави поділялися на статті (всього було 765 ст.).

У т. XV Зводу вперше були виділені Загальна й Особлива частина кримінального права, визначені поняття злочину, форм вини, форм співучасті та багатьох інших інститутів. Звід містив значно чіткіші формулювання, точніші визначення порівняно із законами, що діяли раніше, але через те, що формулювання Зводу грунтувалися на змісті ПЗЗ, подолати архаїзм колишнього законодавства упорядники не змогли.

Загальна частина становила перший розділ книги — «О су-ществе преступлений и разньїх родов казней и наказаний». Визначаючи систему злочинів, Звід поставив на перше місце злочини проти віри, на друге — злочини державні, на третє — злочини «проти уряду», а далі: службові злочини чиновників; злочини проти безпеки життя і прав соціального стану осіб; злочини проти статутів про повинності, статутів казенного управління і благоустрою; злочини проти прав сімейного стану. Спеціальні розділи визначали покарання «за удовлетворение плотских страстей», за злочини проти прав на майно, за неправдиві вчинки. У Зводі не вдалося подолати характерну для колишнього законодавства казуальність, недостатню визначеність ознак складу злочинів, невизначеність

369

24 3-382

966

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

967

3. Право

968

санкцій, залишилися прогалини у кримінальному законодавстві тощо.

УЗводі здійснена спроба систематизації кримінального права, але повного і чіткого відокремлення норм кримінального права від процесуального та адміністративного досягти не вдалося.

Хоча т. XV Зводу і знаменував собою певний крок у розвитку кримінального права і його систематизації, все ж у ньому було багато неузгоджених і суперечливих норм і статей, і його відсталість виявилася з повною очевидністю незабаром після оприлюднення Зводу законів.

Розпочата під керівництвом Сперанського кодифікація кримінального права завершилася після його смерті прийняттям у 1845 р. «Уложения о наказаниях уголовньїх и исправительньїх». По суті це був перший у Росії кримінальний кодекс1.

Уложення 1845 р. поділялося на розділи, останні — на глави, а глави — на статті (всього було 2224 статті). Кількість статей у новому кодексі зросла порівняно з законами 1832 р. утричі. Судові органи у своїх вироках у справах, розглянутих після 1 травня 1846 р., повинні були посилатися тільки на норми нового Уложення.

Перший розділ Уложення являв собою Загальну частину кримінального кодексу, що містила 181 статтю. У ній давалося поняття караного діяння — злочину і провини. Поняття злочину було запозичене з т. XV Зводу законів, але формулювалося більш розгорнуто. Під злочином розуміли «неприкосновенность прав власти верхов-ной и установленньїх ею властей, или же права или безопасность общества или частньїх лиц». Уложення вказувало на протизаконність як на найсуттєвішу ознаку злочину. Цей же принцип формулювався у ст. 96, яка вимагала визначення покарання за злочини і провини у точній відповідності до закону.

Уложення, як і Звід, знало два поняття кримінально караного діяння — злочин і провину. Але на відміну від Зводу воно встановлювало різницю між ними не за тяжкістю покарання, а за об’єктом посягання.

В Особливій частині Уложення вельми нечітко визначалося застосування термінів «злочин» і «провина».

Упершому розділі Уложення визначалися форми вини і винуватості як підстави для кримінальної відповідальності, а також стадії вчинення злочину, форми співучасті, обставини, що усува-

1 Российское законодательство X—XX веков. — Т. 6. — С. 160—173, 174— 309, 310— 408, 409—410.

370

970