Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

ний и рабочими людьми, поступающие на оньїе по найму», затверджене комітетом міністрів у 1835 р. Проте воно так і не набуло сили закону. Головним правовим досягненням у галузі фабричного законодавства в період, що досліджується, стали рішення Державної ради 1839 р. і уряду 1840 р. про поступову ліквідацію посесійних робітників і перехід від примусової праці до вільнонайманої1.

Цивільне право. У першій половині XIX ст. цивільне право почало розвиватися інтенсивніше, що певною мірою пояснювалося зростанням темпів розвитку промисловості й торгівлі.

Головним об’єктом права власності залишалася земля. Тому поміщики, українські і російські, продовжували жадібно концентрувати її у своїх руках. У цей період багато земельних наділів державних селян і козаків перейшли до поміщиків. Це явище було закріплене державним межуванням: на Катеринославщині та Херсонщині — в 1828 р., в Таврії — в 1843 р.

З 1837 р. дворяни в Україні і в Росії дістали право орендувати вільні державні землі строком на 12 років. Але в умовах розкладу феодалізму неминуче відбувається звільнення, відмова від станової зв’язаності, обмежень у правовому регулюванні користування і розпорядження землею. Ряд указів (1801, 1803, 1827 рр.) надали право придбавати землю у власність усім станам, крім закріпаче-них селян. А за указом 1848 р. землю у власність могли придбати і кріпаки, але за згодою поміщика2.

Упродовж першої половини XIX ст. утверджується в економіці роль і цінність таких об’єктів власності, як фабрики, заводи, гірничі промисли, їх обладнання. Розширюється коло суб’єктів права на ці об’єкти. У 1848 р. з’явився указ, який дозволяв усім підданим Російської імперії, в тому числі і закріпаченим селянам (знову-таки за згодою поміщиків) придбавати у власність фабрики й заводи.

Своєрідним було регулювання цивільних відносин на Правобережжі. Царський уряд ураховував опозиційні настрої польського населення, особливо польських поміщиків. Так, право дворян розпоряджатися нерухомістю не мало обмежень. Право власності на кріпака можна було підтвердити не тільки відповідними нормами Зводу, а й сеймовими постановами й судовими рішеннями.

Водночас, прагнучи послабити польський національно-визвольний рух, розколоти його національну єдність, царат здійснив гос-

1Шельімагин И. И. Фабричное трудовое законодательство в России (2-я половина

XIX века). — М., 1947. — С. 27—29.

2Российское законодательство X—XX веков. — Т. 6. — С. 24—46.

363

951

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

952

3. Право

953

подарський опис поміщицьких володінь, а також селянських господарств. Інвентарні правила регулювали також взаємовідносини поміщиків і кріпаків. На Правобережжі захищалося право власності дворян-татар на землю, а також на кріпаків, яких вони придбали до впровадження тут загальноросійського законодавства.

Серед особливостей регулювання договірних відносин в Украї ні до введення Зводу можна назвати такі: встановлений російським законодавством десятирічний строк давності за деякими угодами купівлі-продажу та позовами у зв’язку із заподіянням шкоди тут був скорочений до трьох років; власник мав право продавати свою вотчину (нерухоме майне) навіть тоді, коли вона перебувала за договором або судовим рішенням у тимчасовому володінні третіх осіб; на Лівобережжя не поширювалося право викупу нерухомості; дочки за наявності синів не були спадкоємицями батьківської власності, вони одержували лише «вьшраву» — чверть спадщини, але материнське майно усі діти спадкодавця — і сини, і дочки успадковували порівну. Багато які з цих положень зберігалися і після введення Зводу.

На початку 40-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювалися так само, як і до XVIII ст.

Знаменною подією у розвитку цивільного права України першої половини XIX ст. було введення в 1840—1842 рр. Зводу законів, у X т. якого вперше в Росії систематизовано цивільне законодавство. З цього моменту російське цивільне законодавство розвивається як самостійна галузь права, а X т. стає своєрідним цивільним кодексом1.

УЗводі законів значна увага приділялася посиленню права власності. Майно поділялося на нерухоме й рухоме. Останнє — на родове і «благоприобретенное». До нерухомого майна належали й закріпачені селяни.

Уст. 262 т. X Зводу законів уперше в російському законодавстві сформульовано поняття права «исключительно и независимо от лица постороннего владеть, пользоваться и распоряжаться оньїм (майном) вечно и потомственно». Право власності на землю визначалось як право «на все произведения на поверхности ее, на все, что заключается в недрах ее, на водьі, в пределах ее находящиеся, и словом, на все ее принадлежности».

С. 393— 1 Исаев И. А. История государства и права России: Учебник. — М., 2001.

394; История России. Правовьіе традиции. — М., 1995. — С. 162—168. 364

955

Це буржуазне поняття права власності дещо випереджало справжнє становище в Росії й Україні. Але воно, по-перше, було об’єктивно підготовлене вже очевидним невпинним розвитком капіталістичного укладу в країні, а по-друге, у свою чергу, сприяло подальшому розвитку цього укладу.

УЗводі значне місце було відведене зобов’язальному праву, що викликалося розвитком товарно-грошових відносин. Договори укладалися за взаємною згодою сторін, які домовлялися. Предметом договору могли бути майно або «дії осіб». Договори можна було укладати як письмово, так і усно, але для деяких договорів (позики, дарування, застави нерухомого майна, покладу тощо) вимагалася тільки письмова форма. Будь-який договір, «правильно складений», підлягав виконанню. Закон передбачав такі засоби забезпечення договорів: 1) поручительство; 2) неустойка; 3) застава нерухомого майна; 4) застава рухомого майна.

Договір купівлі-продажу міг укладатися як самим власником, так і іншими особами «за дорученням». Продавати можна було лише те майно, яке належало продавцю на праві власності, в тому числі кріпаків.

Продаж нерухомого майна відбувався через оформлення «купчих крепостей», складання яких детально регламентувалося законом.

Договір найму нерухомого майна оформлювався письмово, рухомого — міг укладатися і «словесно». Нерухоме майно заборонялося здавати в найом на строк понад 12 років.

Договір позики міг укладатися під проценти, але не більш як 6% річних. Звід регламентував договір товариства, що відповідало інтересам буржуазії. Товариства складалися з осіб, які об’єдналися в єдину організацію і діяли під загальним ім’ям. Товариства могли створюватися «по торговле, по застрахованию, по перевозкам и во-обще, по какой бьі то ни бьіло промьішленности».

Розрізнялися товариства трьох видів: 1) товариство повне; 2) товариство на віру; 3) товариство «по участкам или компания».

У1-й частині Х-го тому Зводу «О правах и обязанностях се-мейственньїх» регулювалися шлюбно-сімейні стосунки. Установлювався шлюбний вік для чоловіків — 18 років, для жінок — 16 років. Особам віком понад 80 років брати шлюб заборонялося. Для шлюбу вимагалася згода не тільки осіб, що мали одружитися, а й їхніх батьків, опікунів або піклувальників (ст. 6). Особи, які перебували на військовій або цивільній службі, мусили мати письмову згоду

365

956

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

957

3. Право

958

начальства на їхній шлюб. Поміщицькі селяни не могли брати шлюб без дозволу господаря. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами. Крім того, заборонялося брати четвертий шлюб, а також брати новий шлюб без розірвання попереднього.

Законним вважався лише церковний шлюб. Розірвання шлюбу дозволялося рідко і здійснювалося тільки церквою.

Уразі розірвання шлюбу в Чернігівській або Полтавській губерніях ст. 120 встановлювала особливі наслідки щодо спільного майна подружжя. Громадський статус дружини визначався статусом чоловіка. Дружина перебувала в нерівному, підлеглому становищі: «Жена обязана повиноваться мужу своєму как главе семейс-тва, пребьівать к нему в любви, почтении и в неограниченном по-слушании, оказьівать ему всякое угождение и привязанность как хозяйка дома». У майновому ж відношенні подружжя було незалежним. Придане дружини, а також «имение, приобретенное через куплю, дар, наследство или иньїм законньїм способом», визнавалось окремою власністю. Подружжя могло розпоряджатися своїм майном незалежно один від одного. За законом діти поділялися на законних, народжених у «законному шлюбі», і незаконних, народжених поза шлюбом. Незаконні діти не мали права на прізвище батька і на успадкування його майна.

Відповідно до законодавства про спадкове право майно переходило до спадкоємців за заповітом або ж за законом. Духовний заповіт могли укладати особи не молодші 21 року «в здравом уме и твердой памяти», які мали право відчужувати своє майно. Для заповіту обов’язковою була письмова форма.

Уразі відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Згідно із загальним правилом право успадкування мали родичі чоловічої статі за спадною лінією споріднення, тобто сини померлого. Якщо не було синів, спадкоємцями ставали онуки, у разі відсутності онуків — правнуки тощо. Дочка за життя братів одержувала чотирнадцяту частину нерухомого майна і восьму — рухомого. За відсутності спадкоємців чоловічої статі до успадковування закликалися спадкоємці жіночої статі: доньки, онуки тощо. Якщо не було прямих спадкоємців за спадною лінією споріднення спадок переходив до побічних родичів. За відсутності останніх спадкоємцями ставали батьки. Один з подружжя, який пережив, одержував з нерухомого майна сьому частину, а з рухомого — четверту.

Специфічний характер розвитку селянського двору в Україні (подвірне землевласництво) вносив свої корективи в порядок одержання майна у спадщину. Успадкування частково регулювалося

366

960