Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Розділ 1, Устрій і право України після ліквідації української державності Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чиновники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тільки деякі з них залишили по собі добру пам’ять. До освічених, гуманних правителів належали малоросійські генерал-губернатори князі О. Куракін і М. Рєпнін (до речі, він був рідним братом декабриста С. Волконського, а одружений на племінниці гетьмана К. Ро-зумовського). М. Рєпнін щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Саме він допоміг видати працю Д. Бантиш-Каменського «История Малой России». Це було перше поважне узагальнювальне дослідження, що грунтувалося на архівних матеріалах. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький, розраховували висунути його кандидатуру на посаду гетьмана у разі її поновлення1.

Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава розв’язувала на підвладних їй землях, в Україні вона виконувала і спеціальне завдання — русифікувати цю країну та її народ. Це завдання формувалося відверто — усіма можливими засобами з’єднати українські землі з корінними російськими губерніями. В Україні здійснювалася тотальна русифікація, їй підпорядковувалися всі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом царату, була покликана слугувати русифікації. Душитель України і Росії цар Микола І вбачав призначення Київського університету в тому, щоб «...поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній Західній Росії»2.

Збройні сили. Для підтримання своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили. їх утримання покладалося на місцеве населення, переважно на селян. Кількість російської армії в Україні постійно зростала. Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Росії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817—1825 рр. у Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотні полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та Подільській губерніях було створено п’ять нових округів військових поселень.

Передбачалося невпинне зростання кількості військових поселенців, діти яких з семи років ставали кантоністами, тобто учнями

1Оглоблін О. Люди старої України. — Мюнхен, 1959. — С. 124.

2Крип’якевич І. П. Історія України. — С. 254; див. також С. 253.

921

2. Державний лад військових шкіл. З 12 років вони зараховувалися до резерву, а з 18— до військових частин.

Київ — адміністративний центр однойменного генерал-губернаторства — перетворювався також у військовий центр. До нього передислокували з Могильова штаб першої армії, де було збудовано могутню фортецю.

Крім армії, власті на місцях спиралися на силові охоронно-наглядові органи

— жандармерію і поліцію, які перебували у їхньому розпорядженні. В Україні в 30-ті роки XIX ст. було створено Одеський жандармський округ, а

увеликих містах збільшили чисельність жандармських команд. Нагадаємо, що стани, на які поділялися повіти, очолювали поліцейські пристави. Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі намагався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досвіді.

Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для боротьби з навалою Наполеона. На Правобережжі сформували чотири полки (3000 козаків), а на Лівобережжі — 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 р. правобережні козацькі полки були перетворені на регулярні — уланські, лівобережні — розформовані. Селяни, які перебували

уцих полках, мусили повернутися до своїх поміщиків.

Вдруге до організації козацьких частин вдалися у 1830 р. Малоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для придушення польського повстання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було організовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полки перетворили на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська.

Доречно згадати також про долю козаків, які жили у Задунайській Січі. У 1828 р. кошовий Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік Росії, щоб допомогти їй у війні з Туреччиною. Після війни козаків поселили на території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке військо, яке здійснювало берегову охорону. У 1865 р. це військо ліквідували, а козаків переселили на Кубань. Задунайську Січ спалили.

922

352

924

23 3-382

925

353

926

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

927

2. Державний лад

928

Суд. У досліджуваний період судова система України перебудовується на зразок судоустрою Росії. Ця перебудова почалася ще з 1782 р. коли в губерніях, створюваних в Україні, вводять суди, передбачені «Учреждениями о губерниях» 1775 р.1. Проте вона здійснювалася повільно, непослідовно. Вже в 1796 р. Павло І розпорядився спростити судову організацію, створену згідно з «Учреждениями о губерниях». Була ліквідована очевидно зайва судова інстанція — губернські станові суди. Але при цьому частково відтворювалися колишні, звичні для українців, суди.

Загалом у першій половині XIX ст. судова організація України мала такий вигляд:

перша інстанція, де розглядалися справи по суті: для дворян — повітовий суд, для городян — міський магістрат, для вільних селян — нижня розправа; друга інстанція — апеляційна та ревізійна. Для всіх станів у губернії створювались палата кримінального суду і палата цивільного суду.

Крім того, в кожній губернії засновувався один совісний суд. Він повинен був розглядати цивільні справи у примирливому порядку, а також деякі кримінальні справи, наприклад про суспільно небезпечні діяння божевільних та малолітніх.

З 1808 р. і в Росії, і в Україні вводяться комерційні суди. Перший такий суд було створено в Одесі.

Вищою судовою інстанцією для усієї Росії залишався Сенат. До 1861 р. в Україні зберігалися вотчинні суди, які засуджували

поміщицьких селян за незначні злочини. Реформою управління державними селянами для суду над ними в 1837 р.’засновувалися волосні та сільські розправи2.

На Правобережжі, як і раніше, існували підкоморські і земські суди3. Проте система польських судів, що зберігалася тут до придушення повстання 1830 р., була ліквідована указом Миколи І від ЗО жовтня 1830 р. «О присвоєний всем присутственньїм местам и должностньїм лицам в западньїх губерниях тех найменований, какие существуют в Великороссийских губерниях»4.

У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864 р. діяли особливі національні суди. Так, у Маріуполі діяв

1Российское законодательство X—XX веков. — Т. 5. — С. 169.

2Назимов В. Риси українського карного права у вироках селянських судів // Праці для виучування звичаєвого права України. — К., 1925. — С. 76, 77.

3Енциклопедія українознавства. — Львів, 1994. — Т. 4. — С. 1481—

1482.

4Полное собрание законов Российской империи. 1830. — Т. 6. — №

4894.

930