Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

1. Суспільний лад

901

селяни, які почали займатися торгівлею, або така група, як різночинці. Селяни (сільські обивателі).

А. Кріпосні селяни. Завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808, 1828 рр.). Кріпаки становили 5,3 млн осіб, тобто приблизно 50% усього селянства України (1857 р.).

Основний обов’язок кріпаків — відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень, що було юридичним наслідком урочної системи, яку в нових економічних умовах вводили поміщики. Розміри завдань-уроків були надто великими, їх виконання потребувало багато часу. Новим явищем у житті кріпаків стало переведення їх на місячину. Прагнучи збільшити товарність свого господарства, поміщики відбирали у кріпаків землю, надаючи їм місячне утримання. Не мали надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян, на Правобережжі — 1/6. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні досягла 25% усіх кріпаків. Не слід забувати, що саме кріпаки працювали в поміщицьких мануфактурах. Крім того, кріпаки як піддані мали сплачувати податки Російській державі. Розуміючи, що соціальний протест селян зростає, що кріпосництво стає для них непосильним тягарем, царський уряд почав шукати шляхи полегшення становища селян. Для цього в Правобережній Україні, де кріпосницький гніт був найнадмірнішим, з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова у 1847— 1848 рр. було проведено інвентарну реформу, змістом якої став опис поміщицьких маєтків (сподівалися також, що ця реформа відверне селян від підтримки польського національно-визвольного руху).

Складання інвентарів було обов’язковим. Було складено 8437 інвентарів. На їх основі царський уряд розробив правила, котрі визначали розміри земельного наділу кріпака і встановлювали розміри панщини та інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства. За інвентарними правилами наділ надавався селянинові у довічне користування, поміщик не міг ні відняти його, ні зменшити.

Поміщики зустріли ці правила вороже, і в грудні 1848 р. за розпорядженням малоросійського генерал-губернатора князя Ва346

903

сильчикова були внесені доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки селянам, надані першою реформою. Можливості для сваволі поміщиків залишилися, наприклад дозволялося віддавати селян у рекрути або засилати їх до Сибіру.

Якщо юридичне становище кріпаків було однаковим, то розвиток товарногрошових відносин поглиблював їхнє майнове розшарування. Сформувалася заможна верхівка сільської буржуазії. Відомі українські капіталісти Яхненки та Семиренки вийшли саме з цієї групи.

Б. Державні селяни. Ці селяни становили другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільша частина державних селян проживала на Лівобережжі (50%), менша — на Правобережжі (13%), решта — на півдні України (37%). Основною формою їх експлуатації були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

На Правобережжі широко застосовувалася така форма експлуатації селян, як переведення їх на господарське становище: державні землі здавалися в оренду поміщику-посесору, який експлуатував селян, що мешкали на цій землі, як своїх кріпаків.

Становище державних селян погіршилося з утворенням військових поселень. Вони засновувалися переважно в Україні. І це не випадково. Військові поселення мали на меті не тільки полегшити царському уряду утримування армії, а й одночасно посилити нагляд за українським народом. 16 кавалерійських і 3 піхотні полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення перетворили 250 сіл, де проживало приблизно 20 тис. селян. Усе життя військових поселенців жорстко регламентувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв, які забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов’язки військовослужбовців.

Військові поселення і поселенці передавалися в управління військовим командирам. Держава, командування втручались і в особисте, сімейне життя поселенців.

На становище державних селян вплинув і розвиток капіталістичних відносин. У 1837—1841 рр. була проведена реформа управління, відома як реформа графа Кисельова — царського міністра державних маєтностей. За цією реформою державні селяни дістали право обирати органи самоврядування — сільські та волосні, а також сільські та волосні суди (розправи). Але це було досить обмежене самоврядування, бо воно залежало від державних органів

—

347

904

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

905

І, Суспільний ла9

906

окружних начальників у повітах та губернських палат державних маєтностей. Очолювало цю систему міністерство державних маєт-ностей.

Реформа управління державними селянами дещо полегшила їхнє економічне становище: збільшилися їхні земельні наділи, а феодальні платежі у вигляді подушного податку замінялися поземельним промисловим податком. Заборонялося у майбутньому віддавати державні землі в оренду.

Упершій половині XIX ст. посилюються антикріпосницькі протести, які набувають форми повстань. Вони стають постійним явищем соціального життя України, охоплюють великі території. Зростає також кількість повстанців. З 1826 по 1847 р. відбулося 250 виступів лише кріпосних селян. Достатньо згадати рух під проводом У. Кармелюка, що тривав майже 20 років.

В одному тільки 1848 р. на Правобережжі відбулося 330 виступів селян. Вони протестували проти інвентаризації.

Протестували проти нестерпних умов свого життя й військові поселенці. Так, відоме їх повстання у 1819 р. у Чугуєві, що його підтримали 250 військових поселень на півдні України. Повстання було жорстоко придушено. Антикріпосницькі настрої, обурення самодержавним режимом охопили й армію, солдатська частина якої рекрутувалася із селян. Особливо гостро ці настрої виявлялись у солдатів частин, якими керували прогресивні офіцери, члени таємних антиурядових товариств.

У1825 р., у ніч з 28 на 29 грудня, після того, як стало відомо про поразку повстання 14 грудня в Петербурзі, повстали 8 рот Чернігівського полку, які дислокувалися у Василькові (під Києвом). Це був армійський полк, але за своїм значенням у збройних силах він прирівнювався до гвардійських частин. Полк був примітний тим, що в ньому існувала традиція поважного ставлення офіцерів до солдатів1.

Ініціаторами й організаторами повстання стали офіцери — члени Південного товариства декабристів брати Муравйови-Апос-толи (нащадки родини гетьмана Д. Апостола). Повстання мало політичні цілі підняти інші військові частини, розташовані в Україні, і повести їх проти властей. Але повстанці не одержали підтримки і зазнали поразки.

1 Руликовский И. Восстание Черниговского полка (из воспоминаний) // Декабристи в воспоминаниях современников. — М., 1988. ■— С. 272, 273.

348

908

Царський уряд використовував різні жорстокі засоби для придушення антикріпосницьких виступів. Для приборкування непокірних українські поміщики дістали право засилати своїх селян до Сибіру без суду1. Російські ж поміщики користувалися цим правом ще з XVIII ст.

Стосовно багатьох військових поселенців, які повстали в 1819 р., було винесено вирок — биття шпіцрутенами до 12 000 ударів. Це покарання було нічим іншим, як прихованою смертною карою.

Чимало солдатів Чернігівського полку загинуло під вогнем урядових військ, а ті, хто уцілів, зазнали різноманітних покарань.

Розвиток нових виробничих відносин, буржуазного способу життя породили капіталістичне гноблення, що викликало незадоволення робітників. Поширеними проявами їхнього протесту стали страйки. Першими в Україні застрайкували робітники друкарні Києво-Печерської лаври. У міру посилення капіталістичного гноблення зростав й опір робітників, їхня організованість. Можна говорити, що вже з ЗО—40-х років XIX ст. в Україні існував робітничий рух. Саме він призвів до створення в 1875 р. першої в країні політичної організації робітників — Південно-російського Союзу робітничого класу.

Слід враховувати, що представники прогресивних сил українського суспільства, хоча часто й належали до привілейованих родин, не залишалися байдужими до страждань пригноблених мас, усього українського народу. Прагнучи ліквідувати кріпосництво, самодержавство, вони об’єднувалися в різні гуртки, антиурядові товариства (таємні, щоб уберегтися від переслідувань властей), які шукали шляхи зміни поліцейського режиму, що існував в Україні і Росії. Загальновідомо, що трагізм становища українського селянства, безпросвітність солдатчини вплинули на формування ідей, планів декабристів, наприклад на створення такого революційного документа, як програма Південного товариства «Руська правда»2.

1Ястребов Ф. Розклад і криза феодально-кріпосницької системи // Історія Україн ської РСР: В 10 т. — К., 1981. — Т. 1. — С. 405—407.

2Декабристи: Избр. соч: В 2 т. — М., 1987. — ї. 1. — С. 50—82.

909

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

910