Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

ська, Таврійська і Херсонська, та три генерал-губернаторства, до яких входили ці губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Ново-російсько- Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка опинилася під владою Росії у 1812 р.

У подальшому цей поділ практично не змінювався, але з русифікаторських міркувань Слобідсько-Українська губернія у 1835 р. була перейменована у Харківську. Навіть назву «Малороссия» приховували за терміном «ЮгоЗападная Россия».

Поділ України на губернії царський уряд спеціально здійснив у такий спосіб, що частину земель, населених українцями, було приєднано до сусідніх — російських губерній.

Господарство України в період, що досліджується, стало невід’ємною частиною економіки Росії.

Перша половина XIX ст. і в Росії, і в Україні характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичного укладу. Ці явища почали визначатися вже наприкінці XVIII ст., і в першій половині XIX ст. розвиваються інтенсивніше. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

Провідне місце в економіці України, як і раніше, посідало сільське господарство, передусім землеробство. Його основу становили поміщицькі латифундії. У 1861 р. поміщикам належало 70% усієї землі. Проте й у феодальних володіннях, які продовжували існувати лише за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики змушені були пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство дедалі більше набувало товарного характеру. У середині XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Тваринництво також ставало товарним. Товаризація проникала і в натуральне господарство селян.

Швидкими темпами розвивається промисловість. Якщо у 1825 р. в Україні налічувалося 649 підприємств, то за 1825—1858 рр. їх кількість збільшилася у 4 рази. У 1854 р. тільки на території Слобідської України функціонували 243 промислові підприємства (у 1825 р. їх було лише 76), а в 1858 р. в усій Україні налічувалося 2473 підприємства1.

Спочатку існували три форми підприємств — вотчинні, посесійні та капіталістичні. У 1828 р. поміщицькі підприємства становили 53,8%, а купецькі — 46,2 % їх загальної кількості. Але в середині 1 Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник (далі — Хронологічний довідник). — К., 1955. — С. 108.

341

892

Розділ ї. Устрій і право України після ліквідації української державності XIX ст. у купців було вже 90% підприємств. Проте переважали все ж дрібні підприємства.

У1824 р. в Україні запрацював перший цукровий завод (у Канівському повіті). Незабаром було створено цукрову промисловість (228 цукрових заводів у 1859 р.), яка обслуговувала потреби усієї Російської імперії.

Розвиваються нові, базові галузі: машинобудування, металургія, вугледобування. Однак головними галузями української промисловості на той час були харчова та сировинооб-робна. У загальноросійському масштабі промисловість України була насамперед обробною.

УЗО—40-х роках XIX ст. на мануфактурах України у зв’язку зі світовим технічним переворотом дедалі більше застосовуються машини. Зростає кількість вільнонайманих робітників: у 1825 р. вони становили 25% усіх робітників, а в 1861 р. — вже 74%. Мануфактурне виробництво в Україні поступово перетворюється у промислове, фабрично-заводське.

Удосліджуваний період в Україні чітко визначилися три економічні райони: Лівобережжя — тут промисловий розвиток досяг найбільших успіхів; Південь — цей район став не тільки в Україні, айв усій Російській імперії головним виробником товарної пшениці та продуктів тваринництва. Водночас саме тут відбувається прискорений розвиток промисловості; Правобережжя — було переважно сільськогосподарським районом, де збереглися застійні форми феодального виробництва та існували переважно обробні галузі промисловості, що було наслідком тривалої залежності Правобережжя та його господарства від феодальної Польщі.

Зростання хліборобства, тваринництва і промисловості обумовило розвиток торгівлі, насамперед українсько-російської. Тільки на Київські контракти приїздили 5 тис. купців.

На зовнішній торгівлі позитивно відбилося створення чорноморськоазовських портів, особливо в Одесі та Херсоні, які перетворилися на важливі пункти всеросійської торгівлі. Через них вивозився 81% усіх товарів, призначених для експорту, і ввозилася основна маса товарів. Одеса дістала статус порто-франко, тобто їй надавалося право безмитної торгівлі.

На жаль, розвитку торгівлі перешкоджав поганий стан шляхів. Перший пароплав на Дніпрі з’явився у 1825 р. Тільки у 1850 р. було створено на Слобожанщині перше товариство для спорудження залізничних шляхів.

342

893

§ 1. Суспільний лад Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у

досліджуваний період відповідали суспільному устрою Росії. Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується низкою законів як загального характеру, що стосувалися дворянського класу Росії в цілому, так і спеціальними, які прямо

адресувалися дворянству України. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дворянства українському дворянству, яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 р. був виданий указ «О Малороссийских чинах, да-ющих право на действительное или потомственное дворянство». Він затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська). Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 р. ускладнюється. Указ 1831 р. «О разборе шляхтьі в западньїх губерниях и об устройстве сего рода людей» визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Вимагалися документальні докази і свідчення.

Цей «розбір» тривав кілька років. Спеціальна комісія не визнала права на дворянство у 64 тис. осіб. Серед них було чимало козацьких старшин. У 1835 р. такий же «розбір» було здійснено серед татарських мурз.

В українському суспільстві зростала кількість російських дворян. Пояснювалося це тим, що царат, як і раніше, розпоряджався землею України, роздавав її росіянам. У 1800 р. на Південній Україні було роздано приблизно 8 млн десятин. На Правобережжі землі, конфісковані у їхніх власників за участь у повстанні 1830 р., також роздавалися російським дворянам. Російське дворянство, яке проживало в Україні, у першій половині XIX ст. одержало чимало привілеїв, яких не мала місцева шляхта. Наприклад, з 1832 р. російські чиновники, які служили у Волинській і Подільській губерніях, отримували, крім платні, також пенсію за колишню військову чи цивільну службу.

Отже, склад дворянства України за національністю був досить строкатим. Про це, зокрема, свідчать прізвища його представників: граф Браницький, князь Воронцов, граф Кочубей, барон Штігліц та ін.

У першій половині XIX ст. зміцнилося становище дворян як монопольних власників землі. Дворяни України володіли 70% зе343

894

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

895

1. Суспільний лад

896

мель. Закон 1842 р. про майорати припинив небезпечний для дворянства процес дроблення земель.

Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. Отже, розширювалася сфера нової — підприємницької — діяльності дворян.

Міське населення (міські обивателі). Насамперед спостерігається зростання кількості міського населення України. У 1811— 1858 рр. воно збільшилося у 2,5 раза, що стало прямим наслідком розвитку торговельно-грошових відносин, капіталістичного укладу.

Як і раніше, склад городян був досить строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, становили 71,5% загальної кількості городян. Міщани сплачували більшу частину податків, що накладалися на місто. З 1816 р. вони, наприклад, почали платити збори для будівництва доріг. Обмеження міщан у правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право переходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.

Царський уряд зміцнював цеховий устрій міст. Уточнювалася його регламентація. На Лівобережжі цеховий устрій регулювало загальне імперське законодавство. На Правобережжі до 1840 р. цеховий устрій регулювався місцевим правом. При цьому в Україні продовжували діяти цехові звичаї. Проте у 1850 р. на основі місцевої практики організації цехів для міст і містечок установлювався єдиний порядок регулювання цехового устрою.

У 1816—1859 рр. кількість купців у містах збільшилася з 18 200 до 104 000. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Українські купці здебільшого входили до третьої гільдії, друга й особливо перша були для них закриті. До привілейованих гільдій записували, як правило, російських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами.

Купецтво поступово звільнялося від різних станових обмежень. Тяжким для нього був дозвільний порядок зміни місця проживання. А якщо купець діставав на це дозвіл, то він мав сплачувати державні податки та виконувати повинності і за старим, і за новим місцем проживання. Цей тягар був скасований лише у 1841 р.,

344

898

але не для всіх купців, а тільки для тих, хто переїхав до Волинської, Київської та Подільської губерній. Купці, які переїздили на Правобережжя та у причорноморські міста, одержували й інші пільги.

У1832 р. виникла нова неоподаткована група — почесні громадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Статус почесних громадян був близький до дворянського. Створення цієї станової групи було поступкою буржуазії, яка зростала. Почесні громадяни користувалися деякими додатковими пільгами.

Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у капіталістів. В історії зберігаються прізвища перших українських куп-ців-капіталістів. Це були родини Яхненків, Семиренків та ін. Отже, немає жодних підстав говорити про безбуржуазність української нації. Немає також підстав називати М. Грушевського прибічником теорії безбуржуазності української нації. Навпаки, він не тільки визнавав існування буржуазії в Україні, а й відносив появу цього класу до другої половини XVII ст. — початку XVIII

ст.1.

На початку XIX ст. у містах України з’являється нова суспільна група, що перебувала поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи «работньїе люди». їхніми соціальними ознаками були: відсутність власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування — праця за наймом. Це були вільнонаймані робітники, пролетарі!. У 1828 р. вони становили 25% загальної кількості робітників, а в 1861 р. — 75%.

Упершій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом до найманих робітників зараховувалися ті державні селяни, які, переходячи з селянського стану, не дістали згоди міщанського міського товариства на включення їх до міщанства або не подали поручництва шести благонадійних хазяїв і не сплатили подушний податок. У такий спосіб вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями. Інше значне джерело поповнення вільнонайманих робітників — кріпаки, відпущені на волю. Разом із найманими робітниками в Україні формується також надлишок робочої сили, її ринок.

Наймані робітники на той час були безправними внаслідок байдужості до них закону.

Слід наголосити, що поява позастанової групи в місті дезорга-нізуюче впливала на його становий лад. Крім того, інші явища теж поступово розмивали станову організацію. Наприклад, з’явилися 1 Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С.

178, 377. 345

899

Розділ 1. Устрій і право України після ліквідації української державності

900