Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

ти. Воєводства найчастіше поділялися на землі. Наприклад, до складу Руського воєводства входили Львівська, Галицька, Переми-шлянська, Сянокська і Холмська землі. Вони очолювалися старостами, їх також призначав король за поданням воєводи. Землі поділялися на повіти, волості, міста і села (гміни). Гміни очолювали солтиси або війти. До кінця XVIII ст. у гмінах збиралися сільські сходи для вирішення загальних справ.

Слід зазначити, що чиновницький апарат шляхетської Речі Посполитої був недостатньо розвинутий, незважаючи на наявність численних урядників. Шляхта уважно пильнувала за тим, щоб король не створив вірного йому, розгалуженого чиновницького апарату. Адже в Польщі через сваволю і всевладдя магнатів і шляхти королівська влада в середині століття (та й пізніше) так і не змогла зміцнитися. Абсолютної монархії тут не існувало ніколи.

Щодо закріпаченого населення, то функції державної адміністрації виконували феодали. Міста з Магдебурзьким правом мали власні органи управління.

Для задоволення шляхетських амбіцій земські урядники призначалися тільки з шляхетського середовища, причому не тільки у воєводствах і землях, а й у повітах, навіть волостях. Оскільки посади воєвод і старост наприкінці XVII

— на початку XVIII ст. перетворилися в довічні, а інколи й спадкові, то вони розглядали ці посади лише як джерело доходу. Функції ж, пов’язані з посадою, покладали на чиновників, яких самі ж і призначили — підстаросту, бурграфа, міського суддю. У XVII ст. була навіть встановлена певна ієрархія посад — підкоморія, старости, хорунжого, земського судді, стільника, чашника, підсудка, підстільного, підчашника, ловчого, військового, писаря, мечника. Відтоді підвищення за посадою здійснювалося відповідно до цієї ієрархії.

Досить широко застосовувалася практика продажу посад. Стали предметом купівлі-продажу й офіцерські звання. Посади продавав король, хоча робили це і вищі сановники двору.

Законодавчі функції у феодальній Польщі, як відомо, здійснювали король і станово-представницький орган — Сейм, що складався з Сенату, де засідали магнати — світські і духовні, та посольської палати («посольський ізби»). Сейм визначав основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави, контролював фінанси. Король владарював, але не правив.

У посольську палату кожна земля і воєводство посилали своїх послів (делегатів); великі воєводства — по шість, менші — по чоти-ри-п’ять, землі звичайно по два — виключно шляхтичів). Обирали

328

862

цих послів місцеві сеймики, які регулярно збиралися в землях. Наприкінці XVII—XVIII ст. у Речі Посполитій нараховувалося близько 70 сеймиків. Сеймик Львівської землі збирався в м. Судова Вишня.

Земські сеймики розглядали різні питання і у зв’язку з цим по-різному називалися. Найважливішими були ті, які скликалися перед вальним (загальнодержавним) Сеймом. їх скликав король, посилаючи делегата з королівським листом, в якому були викладені підстави для скликання Сейму. Заслухавши листа й обравши до Сейму послів, сеймик складав їм свою інструкцію-наказ. Він містив вказівки щодо позиції з питань, винесених на Сейм. Інколи послам надавали свободу дій, що називалася «правомочністю». Потім збиралися посли сеймиків і магнати усього воєводства або провінції, узгоджуючи свою позицію на вальному Сеймі. Окремо скликалися воєводами елекційні сеймики, на яких висувалися кандидати на управлінські і судові посади.

По закінченні засідань вального Сейму скликалися реляційні сеймики, на яких звітували посли про виконання ними посольських функцій.

З другої половини XVII ст. значення вального Сейму падає головним чином через нескінченні дискусії і так звану «вільну заборону» («ліберум вето»), що могла застосовуватися з боку будь-якого посла, внаслідок чого Сейм досить часто не міг ухвалити рішення. З кінця XVI ст. (1582 р.) по 1762 р. були розпущені, не прийнявши рішень, 53 Сейми (40%).

Саме тому почало зростати значення земських сеймиків. На їхні сесії виносили дедалі ширше коло питань, у тому числі економічних. Вони отримали від короля право обирати комісарів у так званий Трибунал скарбниці (вищий суд з фінансових питань), створювали воєводські скарбові суди та ін.

Король дедалі частіше звертався безпосередньо до сеймиків для вирішення різноманітних питань, сам же їх і скликав. Приймаючи рішення про стягнення державних податків (сеймикам відраховувалася деяка їх частина), сеймики одержували прибуток за рахунок державної скарбниці. Дедалі частіше сеймики втручались у функції місцевого управління, відтісняючи на другий план старост і воєвод, призначали деяких вищих командирів у війську (ротмістрів), стали відати наборами солдатів.

Була зроблена спроба обмежити сеймикове управління так званою конституцією 1717 р., вилучивши з їх компетенції військові питання, а також більшість фінансових. Але через відсутність

329

863

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

864

4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

865

нових органів управління на місцях значення цих обмежень було невеликим. Спочатку сеймики також діяли за принципом одноголосності, але з XVIII ст. дедалі більше переважала система більшості голосів. «Ліберум вето» у вальному Сеймі було скасоване: в 1764 р. — щодо економічних питань, в 1791 р. — в цілому.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у політичному житті Речі Посполитої, в тому числі і на західноукраїнських землях, з’явився ще один різновид колегіального магнатсько-шляхетського органу влади — конфедерація. Це — об’єднання магнатів і шляхти окремих земель або воєводств, скріплених присягою. Часто до них приєднувалися й інші землі. Акт конфедерації вносили (реєстрували) у судових книгах. Конфедерації обирали свій керівний орган — генеральність. Вищим же органом була вальна (загальна) рада. Конфедерації створювалися для підтримки короля, і проти нього. Конфедерація, не визнана королем, називалася рокошем. Життєдіяльність конфедерацій, незважаючи на їхню формальну заборону сеймом у 1717 р., була наслідком слабкості королівської і взагалі державної влади. Північна Буковина в середині XVII—XVIII ст. входила до складу Молдавії. Останню очолював воєвода, який називав себе «господарем землі Молдавії». Воєвода управляв за допомогою апарату різних сановників. Серед них виділялися великий ворник, який виконував функції верховного судді і призначав усіх нижче-стоящих суддів-ворників; логофет — державний канцлер; парка-лаб — комендант фортець і укріплень та ін. Двірська знать входила до складу Двірської ради. Вона і вища феодальна знать у цей період значно обмежили раніше дуже широку владу господаря.

В адміністративному відношенні Молдавія поділялася на округи. Буковина

— на Чернівецьку і Сучавську округи. Чернівецьку очолював староста, Сучавську — паркалаб (Сучава була укріпленим містом). їхніми помічниками були логофети і ватамани. Округи поділялися на околи з намісниками на чолі, околи — на містечка та села (громади), якими управляли ворники і ватамани.

Уся адміністрація утримувалася за рахунок зібраних з населення податків. Міста Молдавії мали своє самоврядування, але його контролювали державні чиновники. Це самоврядування виглядало так: міщани обирали міську раду у складі 6—12 каргарів-бюргерів і начальника міста-шолтуза. Вони розпоряджалися міським майном, збирали податки, чинили суд.

330

867

Закарпаття входило до складу Угорщини, яка, у свою чергу, в середньовіччя опинилася під владою Габсбургів. Воно мало свою систему управління.

В Угорщині, як і в Польщі, главою держави був король. Щоправда, влада його була значно ширшою. Він особисто вирішував питання, що стосувались іноземних справ, військових, фінансових, він вносив, затверджував і оприлюднював закони та ін. Королівська влада була спадковою — як по чоловічій, так і по жіночій лінії (закон 1723 р.).

Станово-представницьким органом були Державні збори, що складалися з двох палат — табул. У верхній палаті засідали великі світські й духовні феодали, вищі сановники. У нижній — по два представники від комітатів, вільних королівських міст і капітулів. Тут же засідали представники відсутніх магнатів, середні чиновники, судді та ін. Тобто збори не були «чистим» становим органом. Окремої палати міст не було1.

Збори обговорювали і ухвалювали закони, затверджували податки, набір рекрутів та ін. У сфері вищого управління діяли двірська канцелярія, двірська військова рада, двірська облікова палата, економічна директорія, рада намісництва.

Територія Угорщини поділялася на воєводства, або банати, на чолі з воєводами. Заступником воєводи був підвоєвода. Воєводи наділялися всією повнотою влади у сфері управління.

Воєводством стало й Закарпаття, яке в середині XVII ст. поділялося на 13 комітатів на чолі з королівським урядником — наджупаном2. Центром комітата було укріплене місто.

Воєвод, підвоєвод і наджупанів призначав король. Ще в XIV ст. у комітатах почали створюватися місцеві, тобто комітатські сеймики. У них брали участь представники всіх вільних мешканців ко-мітату. Проте з XV ст. ці сеймики стають суто шляхетськими органами. Щоправда, в них брали участь і місцеві чиновники. Саме ці комітатські сеймики делегували по двоє своїх представників до Державних зборів. Компетенція комітатських сеймиків (їх ще називали дворянськими зборами) визначалась так: вирішувати усі справи, що підпадали під категорію «провінціальне управління комітатів». У межах своєї компетенції вони видавали статути та інші

1Чизмадиа А., Ковач К., Асталош Л. История венгерского государства и права. — М.,

1986. — С. 141.

2Шандар В. Закарпаття. Історично-правовий нарис. Від IX ст. до 1920.

— Н.-Й., 1992. — С. 38—39.

868

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

869

4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

870