Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

всевладдя магнатів і шляхти не давали можливості містам належним чином розвиватися, зміцнюватися. Центром економічного життя, навіть виробництва — сільськогосподарського, ремісничого, дрібно-промислового та ін., — на тривалий час стали панські, шляхетські фільварки, а не міста. З іншого боку, німецька колонізація в Польщі, австрійська — в Угорщині, турецька — в Молдавії, особливо в містах, призвели до того, що з національного погляду в містах утворилися дві різні і постійно конфліктуючі групи: переважно чужоземний патриціат і місцеві міські низи. Міська верхівка — купці, лихварі, власники будинків, землевласники — користувалася найбільшими привілеями і була тісно економічно й політично пов’язана з магнатами і шляхтою. І в національному, і в соціальному відношенні вона протистояла середнім і бідним міщанам.

Купецтво в містах об’єднувалось у гільдії. Більшість ремісників — у цехи: зброярів, будівельників, залізних справ майстрів, шевців, аптекарів та ін. Кожний цех мав свій статут, суд, органи управління. Очолював цех виборний «цехмайстер». Цеховим майстрам були підпорядковані підмайстри й учні. Керівництво цеху наглядало за порядком, якістю продукції, її продажем, цінами, захищало інтереси цеху. Цехи платили місту і державі певну суму податків, виставляли певну кількість воїнів, мали виділені для захисту ділянки міського муру.

Нижчий прошарок міського населення становили так звані «партачі» — позацехові дрібні ремісники. Як правило, це були незаможні люди, які не мали можливості сплатити досить високий вступний внесок у цех, причому переважно місцеві, українці, яких німці і поляки взагалі намагалися не допускати в цехи, а також «сільські» ремісники з прилеглих сіл.

Ще нижче стояли різноробочі, поденники, міська голота. Українські міщани, які у великих містах становили меншість, оскільки їх посилено витісняли німці, австрійці й поляки, об’єднувалися в братства. Братства, які спочатку мали суто релігійний характер і були створені при церквах, наприкінці XVI

— в XVII ст. набули деяких рис цехового устрою — щорічні обрання керівних органів, членські внески та ін. Але, крім релігійних, вони стали здійснювати широкі економічні, культурно-просвітницькі функції. Вони захищали українське міщанство, зверталися зі скаргами до суду, посилали посольства до королів, магнатів, сейму, будували школи, лікарні, друкарні, допомагали бідним, людям похилого віку, сиротам. Особливо активним було Львівське братство. Організація братств була нескладною: невеличка кількість членів — ЗО—50 осіб, щомісячно

324

852

— збори; один раз в рік — обрання керівників («старших братчиків»); чітке ведення документації, особливо фінансової; повне довір’я і чесність; сплата членських внесків. Спочатку в братства входили тільки міщани, потім — і українська шляхта, духовенство.

УXVIII ст. у зв’язку з посиленням онімечення та ополячування українського населення, особливо у містах, українське міщанство виявляло дедалі меншу активність. Братства знову обмежили свою діяльність переважно релігійними проблемами, скорочувалися кількість і роль братських шкіл, видання книг українською мовою.

Утому ж XVIII ст., хоча чисельність міщан і кількість міст зросли (в містах Східної Галичини мешкало 335 тис. осіб, або 12,8% усього населення), але міщани втратили усі ознаки економічної незалежності. Більше половини міст були власністю феодалів. Єдиний привілей, яким користувалися міста, — право торгівлі, в тому числі ярмаркової.

Розвивались і ремесла. Так, наприкінці XVII ст. у Львові існувало близько 100 ремісничих спеціальностей, з яких 50 були об’єднані в 33 цехи. Львову на західноукраїнських землях було надано право складування усіх «східних товарів», що надходили в Польщу як у головний пункт торговельного шляху зі Сходу на Захід. Правом складування таких товарів на різні строки користувались у різний час також Белз, Володимир, Добромиль, Коломия, Луцьк, Самбір та Холм. У містах часто (2—3 рази на рік) проводились ярмарки, а у великих — щотижневі торги.

Міста Закарпаття великого соціально-політичного значення також не мали, а на початку XVIII ст. спостерігається скорочення міського населення. Навіть у комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч осіб. Наприкінці XVII ст. в краї налічувалося 20 міст і містечок, більшість з яких належала приватним особам і державній скарбниці. Так, Ужгородом володіла казенна домінія, Мукачевим і Береговим — домінія графа Шенбор-на, коронні міста Тячев, Хуст, Бишков перебували у віданні соляного, гірничорудного та лісового казенного управління.

УXVII—XVIII ст. міста на західноукраїнських землях, як і у відповідних державах в цілому, за своїм правовим становищем розподілялися на три категорії: державні (королівські), самоврядні і приватновласницькі. Залежно від величини і чисельності населення міста поділялись (у Східній Галичині) на: Львів, королівські і муніципальні. Польські королі надавали великим містам, у тому числі і на західноукраїнських землях, Магдебурзьке право. Повним та325

853

Розділ б. Устрій і право України в період наступу на її автономію

854

4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

855

ким правом користувались у Східній Галичині семеро міст, у більш урізаній, неповній формі — ще близько чотирьох десятків. Магдебурзьке право перетворювало міста в автономні самоврядні одиниці зі своїми виборними органами управління, не підпорядкованими магнатам, своїми судами та ін. Це право передбачало рівність усіх міщан перед законом. Однак насправді управління містами було в руках патриціату — німців, австрійців та поляків, на Закарпатті — ще угорців, у Північній Буковині — турків, волохів та ін. Саме ця верхівка комплектувала міські магістрати, до складу яких входили бургомістр (бурмістри), війт, міська рада, райці та лавники. Магістрати відали адміністративними, господарськими, поліцейськими та судовими питаннями. Середнє і незаможне міщанство в ці органи не допускали. У Львові, наприклад, вони поповнювалися шляхом кооптації з числа представників двох-трьох десятків найбільш багатих і знатних сімейств.

До того ж у статутах багатьох міст було записано, що всі міські власті формуються і служать тільки тим, хто сповідує римо-ка-толицьку віру. Українців, вірменів, євреїв та ін. вважали людьми нижчого гатунку, визначали їм для поселення невеличкі відокремлені квартали, переважно за міськими мурами. У міських органах управління, судах їх представництво було мізерним або ж його взагалі не було.

Львову в 1658 р. були пожалувані шляхетські привілеї, згідно з якими місто здобуло право обрати своїх послів у польський парламент — Сейм, щоправда, з обмеженими повноваженнями — вони не брали участі у голосуванні. Місто дістало також право придбання земельних угідь. Крім Львова, в Речі Посполитій такі права мали ще тільки чотири міста: Краків (столиця), Вільно, Люблін і Кам’янець-Подільський1.

Що стосується королівських міст, то управління там здійснювали королівські намісники та інші чиновники, які призначалися королем або намісниками. Міщанська власність у них наближалася до повної власності.

Міщани виконували на користь держави різні повинності, сплачували податки: податок у вигляді відсотка від вартості проданих товарів, податок з напоїв (вироблених і проданих), податок з власників будинків, обов’язок розміщувати та утримувати королівське військо, якщо воно перебувало у місті, та ін.

1 Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Поль-ши. — М., 1980. — С. 187.

326

857

Найбільше міст належало до категорії приватновласницьких. Із 160 міст і містечок Львівської, Холмської, Перемишлянської та Галицької земель, також на Буковині та Закарпатті більше половини належали різним магнатам та великій шляхті1. Власники цих міст керували усім їхнім економічним і політичним життям, нав’язували міщанам продукти фільваркового господарства (лісоматеріали, хліб, навіть квашену капусту тощо). Жителі сплачували феодалам численні податки, їх примушували відбувати панщину. Міщани мали обмежене право власності. Багато містечок незабаром перетворилися на придатки фільваркового господарства. Навіть великі міста, в тому числі королівські і муніципальні, були часто оточені феодальними, так званими «юридиками», тобто поселеннями з ремісничими майстернями, корчмами і навіть базарами. Деякі з них були вельми багатолюдними, вони розбивали просторову цілісність і правову однорідність міст, заважали їхньому розвитку, підривали економіку.

Завершуючи характеристику суспільного ладу західноукраїнських земель цього періоду, констатуємо, що трудящі маси, які проживали на цих землях, зазнавали дедалі більшого соціального, національного і релігійного гноблення. Вони були політично безправними, вважалися людьми нижчого гатунку, до них презирливо ставились як свої, так і чужі господарі-феодали. Західноукраїнська знать у переважній своїй більшості зрадила своєму народові, перейшла на бік панівних класів держав-за-гарбниць.

Верхи дедалі більше відособлювалися від народу, а самі не змогли протистояти польському, угорському, австрійському впливу. У XVIII ст. польська мова стала повністю домінувати в соціально-політичному житті Східної Галичини, німецька та угорська — на Закарпатті, румунська — на Буковині. Це також стосувалося писемності, видавничої справи, освіти. Польська, німецька та угорська мови (потім румунська на Північній Буковині) стали мовами вищих верств, а українська — мовою низів, які зневажалися.

Державний лад. У складі Речі Посполитої західноукраїнські землі поділялися на воєводства — Руське, Белзьке, Волинське. Очолювалися воєводства воєводами, яких король призначав з числа магнатів. При них існував великий штат різних за рангом чиновників, яких підбирав собі воєвода. Головним з них був каштелян, котрий допомагав воєводі в управлінні і заміщав його в разі необхідності. У переважній більшості ці чиновники підбиралися з шлях- Історія держави і права України. — 4.1.

327

858

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

859

4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

860