Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

вали на користь церкви десятину. Церква мала свої суди, які розглядали справи не тільки духовенства і залежного населення, а й світських людей, що стосувалися шлюбу, сім’ї, спадкування, опікунства та ін. Сильним був вплив духовенства на систему освіти. Церква, різні ордени мали свої школи, колегіуми тощо.

У значно гіршому становищі перебувала, зокрема на Галичині і Волині, православна церква, її усіляко переслідували, пригноблювали, утискували в правах. Прагнучи остаточно підірвати її вплив, підпорядкувати католицькій церкві в 1596 р., як уже зазначалося, на Брестському соборі була проголошена унія католицької і православної церков, тобто з’явилася третя церква — уніатська. Польські власті вважали її єдино законною українською церквою, сподіваючись у такій спосіб окатоличити місцеве населення. Українська шляхта, частина міщанства добровільно перейшли в уніатство, але більшість населення примушували приймати католицтво силою. Так, у 1699 р. була введена унія в Перемишлянській єпархії, в 1700 р. — у Львівській, в 1722 р. — у Луцькій. Щоправда, слід сказати, що уніатська церква не виправдала сподівань Речі Посполитої, і тому вона не визнала уніатську церкву рівною з католицькою. Католицьке духовенство постійно втручалося в справи уніатської церкви, не допустило її ієрархів у польський Сенат, власті не давали її священикам жодних пільг (як і православним), феодали навіть примушували їх до відбування панщини.

Уніати не вважалися повноправними громадянами. І все тому, що уніатська церква не хотіла відмовитися від української мови, обрядів, народних традицій, свят тощо. Ця церква і пізніше протягом кількох століть захищала українське населення від полонізації, зберігала його мову, історію, культуру. Уніатські, інколи й православні ієрархи, безупинно посилали в Рим і королю меморіали і петиції про своє тяжке становище в Польщі, про численні утиски, але даремно.

Селянство. У XVII—XVIII ст. основну масу населення західноукраїнських земель становило селянство. На той час у Східній Галичині вільних селян майже не залишилось. Усі вони стали залежними людьми, кріпаками шляхти, церкви, короля. Не мали вони права залишати своїх господарств, не мали права власності на землю. Селянське самоврядування було ліквідовано. Селяни опинилися під юрисдикцією феодалів. Останні дістали можливість втручатися навіть в особисте життя селян: давати або не давати дозвіл на шлюб, поховання (беручи за дозвіл плату), примушували селян користуватися тільки панськими млинами і трактирами, також беру320

842

чи за це плату. їх принижували, не вважаючи за повноцінних людей, називали худобою, «бидлом».

Ця група селян називалась тягловими. До неї входили селяни державні, церковні, приватновласницькі. Як правило, тяглові селяни мали будинок, робочу худобу, інвентар, земельні наділи. Вони відробляли панщину — 6—7 людино-днів на тиждень з лану (лан дорівнював у середньому 20—21 га). Основний тягар панщини припадав на літній час. Селянам установлювали час на оранку та інші роботи у панських маєтках. Крім того, вони були змушені сплачувати податки (прямі та непрямі), постачати державі і феодалам продукцію сільського господарства, брати участь у шарварках (дорожних повинностях, громадських роботах: будівництві, ремонті доріг, мостів тощо).

Інші категорії залежного селянства — халупники, підсадки і загородники. Вони володіли тільки присадибними ділянками, інколи мали будинок, дрібний інвентар.

Коморники і захребетники взагалі не мали землі, свого господарства, жили на чужих дворах, працювали як наймити.

Водночас зберігалася певна частина особисто вільних селян — кметів, чиншових. Вони виконували феодальні повинності на користь держави. Аналогічна картина спостерігалася на Закарпатті, де наприкінці XVII ст. значна частина селянства перебувала у кріпацькій залежності від феодалів або держави. Такі категорії селян, як удворники, лібертіни, сабодаші, мали своє господарство, користувалися земельними наділами, виконуючи натуральні та грошові повинності на користь феодалів та держави.

321

Желяри і таксалісти мали присадибне господарство, але не володіли орною землею. Вони також виконували різні повинності. На початку XVIII ст. в Ужгородській домінії тільки 2,2% селян працювали на повних наділах (приблизно 10—14 га); близько 44% мали половинні наділи, інші — й того менше. Феодальні повинності селян законом не регламентувалися. В тій самій Ужгородській домінії наприкінці XVII ст. існувало п’ять видів прямих податків — платежів і стільки ж різних селянських повинностей. Селяни сплачували подушну подать, податок із селянського двору («порцію»), чинш («ценз» — фіксована грошова плата), десятину або дев’ятину на користь церкви. Крім того, вони сплачували дорожню подать, мостові (проїзди через мости), подать з котла (за виробництво горілки й пива), податок за невживання горілки або вина, що вироблялися в поміщицьких винокурнях («суха корчма»). Селяни повинні були

21 3-382

843

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

844

4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

845

приносити феодалам дарунки до різних свят. Крім роботи на господаря, вони виконували трудові повинності для держави і своєї общини. У Мукачівській домінії в середині XVII ст. кожний надільний селянин мусив відпрацювати своїм тяглом 105 днів на рік у господарстві феодала, безкінні і малоземельні

— 50 днів «пішої» панщини. У деяких категорій селян панщина становила на рік майже половину всього робочого часу.

На Закарпатті кріпаки втратили «право виходу» від феодалів ще в першій половині XV ст. На початку XVII ст. закріпачені селяни становили тут 88,8% населення. Селян продавали, віддавали за борги.

Воєнне лихоліття кінця XVII — початку XVIII ст. ще більше погіршило їхнє становище. У Мукачівській та Ужгородській до-мініях було повністю знищено або обезлюднено 45—50% усіх сіл, засівалися тільки 1/3—1/5 усіх селянських господарств. Зростала кількість безземельних. Разом з малоземельними вони становили на початку XVIII ст. 85% усіх селян1.

На Північній Буковині процес повного закріпачення селян завершився наприкінці XVII ст. Особисту волю зберегла тільки та частина селян, яка перебувала на військовій службі.

Найчисленнішу категорію залежних селян становили тут «ве-чини». Вечином ставав кожний безземельний селянин, який пропрацював на землях феодала 12—15 років. Вечинів можна було вільно купувати-продавати.

Селяни другої категорії — «латураші» зберігали право переходу. На початку 40-х років XVIII ст. була встановлена 12-денна річна панщина для латурашів у монастирських вотчинах і б-ден-на— у боярських. Крім того, селяни сплачували різні натуральні побори: десятину врожаю, продукцію скотарства за користування лугами та пасовиськами, дичину і рибу — за полювання і рибальство. Селяни своїм транспортом забезпечували потреби вотчини. Бояри користувались монополією на виробництво алкоголю, млинною монополією та ін.

Порівняно невисокий рівень селянських повинностей на користь вотчинників-феодалів у Північній Буковині пояснюється тим, що в умовах турецько-фанаріотського панування місцеві феодали були змушені левову частину продукції, що вироблялася в регіоні, та коштів віддавати в скарбницю османської Туреччини. У середині XVIII ст. державні податки і натуральні повинності на користь молдавського господаря і турецького султана в 5—8 разів перевищува- 1 Торжество історичної справедливості. — С. 146. 322

847

ли сеньйоральну ренту. Державні податки і повинності перетворилися в централізований спосіб привласнення додаткового продукту, розмір якого у XVIII ст. досягнув свого апогею.

Крім величезної данини («харач») і натуральних постачань, населення виконувало військові повинності щодо забезпечення турецької армії кіньми, транспортом, фуражем, лісом, будівництвом доріг, мостів, фортець. Централізована форма привласнення ренти пояснює особливість реформи, проведеної молдавським господарем у 1749 р., коли була ліквідована особиста залежність селян від феодалів. Унаслідок цього зникає різниця між вечинами і латурашами. Водночас селян прикріпили до землі, з якої вони централізованим шляхом сплачували значну частину додаткового продукту. Приблизно з 40-х років XVIII ст. на західноукраїнських землях посилюється розвиток товарно-грошових відносин. Ці відносини дедалі глибше проникали не тільки в шляхетське, а й у селянське господарство. Зростає виробництво хліба та іншої продукції сільського господарства. її вивозять за кордон, значну частину — в міста. Багато магнатських маєтків збували до 50% зерна та іншої продукції. Поряд з традиційними сільськогосподарськими підприємствами — млинами, солеварнями, ґуральнями, тартаками, дедалі частіше з’являються залізні і скляні гути (заводики), суконні мануфактури, паперові, цегляні та інші заводики, кам’яні та вапняні кар’єри. В багатьох із них застосовувалася наймана праця.

Підприємницька діяльність феодалів приводила до збільшення селянських повинностей, що супроводжувалося обезземелюванням селян. У першій половині XVIII ст. кількість безземельних у Східній Галичині досягла 41,3% загального числа селян проти 25,9% у другій половині XVII ст.

Як природна реакція на зростаючу експлуатацію у XVII— XVIII ст. активізувався антифеодальний рух гайдуків і опришків. Вони нападали на багатих феодалів і лихварів, громили їхні маєтки і замки, роздавали майно і гроші бідним селянам. Найбільшого піднесення цей рух досяг у ЗО—40 роки XVIII ст. під керівництвом Олекси Довбуша.

323

Міщани. Міське управління. Ще в період XIV—XV ст. жителі міст на західноукраїнських землях відособились в окрему соціальну спільність, стан міщан. Число їх зростало, втім, як і кількість міст. У 1676 р. на Львівській землі налічувалося понад 50 міст і містечок, у Галицькій — 38, у Волинській

— 68 тощо. Проте міста в Угорщині, Молдавії, особливо в Польщі, важливого політичного значення не мали. Річ у тім, що устрій цих держав, їхня політика, 2ГЗ-382

848

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономі:

849

4, Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

850