Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Починаючи з другої половини XVIII ст. поширився новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На сибірську каторгу було заслано й М. Залізняка — керівника народного повстання на Правобережній Україні у 1768 р.

На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання — відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково, без права надання вигнанцю на території «вольнос-тей запорожских» (у межах кордонів земель Запорізької Січі) притулку та захисту.

З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув’язнення набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув’язнення1. Значного поширення набули ганебні покарання. Одним з них було прив’язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа, і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2—3 дні. В Новій Січі як ганебне покарання практикувалося посадження злочинця на дерев’яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: «Мьі того человека приковали бьіло к ко-бьілице за своє злое дело, т.е. за злодейство, что многия в курене вещи покрал...»2.

Щодо української шляхти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Позбавлення честі представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відрахуванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього періоду штрафи називалися «виною». Вони диференціювалися на «вину рядову», «панську», «до шкатули вой-ськовой», «вину злодейскую», «вину паненскую». Такий вид покарання, як відшкодування за «моральну кривду», іменувався нав’яз-кою. З середини XVIII ст. до нав’язки, як правило, стали додавати

1Лисин А. Г., Петренко Н. И., Яковлева Е. И. Тюремная система Российского госу-

дарства в XVIII — начале XX вв. — М., 1996. — С. 11.

2Голубуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування

(1734—1775). —

С.316.

822

визначення «шляхетская», оскільки вона присуджувалася на користь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.

Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додаткові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфісковане — одна половина пішла до військового скарбу, друга — у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отамана Запорізької Січі — Калнишевського.

У зв’язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реальними).

Процесуальне право1. В Україні існували дві форми процесу: обвинувальнозмагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні — в межах слідчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

До останньої чверті XVIII ст. все населення України вважалося правоздатним. Відповідно до «Литовського Статуту» неправоздатними були тільки «баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Законодавство не визнавало дієздатними: дітей, розтратників, психічно хворих, німих, залежних селян, якщо їх пан не виступав «асистентом».

Особи, які виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, називалися процесуальними сторонами. Вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка висувала вимогу, іменувалася «поводом», «актором», «кредитором», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чолобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася, називалася «возваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поширення терміни відповідно «позивач» та «відповідач».

Недієздатні особи, а також позивач чи інший заінтересований учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Відповідно ! Бойко І. Й. Держава і право Гетьманщини... — С. 109—113; Сиза Н. Суди і

кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини...; Грозовський І. М.

Право Нової Січі (1743—1775) рр.)... С. 91—101. 313

823

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

824

3. Право

825

до Зводу 1743 р. «адвокатом, пленіпотентом, прокуратором, повіреним називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами закріплюється назва «присяжні повірені», яка була затверджена судовою реформою 1765 р. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і в кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скарги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позову починалася так звана судова контраверсія.

Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — адміністративно-судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням».

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше — в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування — «погоня». Потерпілий мав право сам захопити злочинця «на гарячому» і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його майно.

Упродовж XVIII ст. дедалі частіше відмовляються від гласного розгляду справ.

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого українська мова, але вона перебувала під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови на Лівобережній Україні значно посилилося, тому протоколи судових засідань почали складатися на цій мові. Ведення протоколів було обов’язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 р. було введено канцелярське судочинство, суд відбувався суворо «за формою».

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов’язані в процесі судоговоріння («завод свой виговорить») і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява,

314

827

показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судовомедичних експертів офіційно був створений у 70-х роках XVIII ст. Свідків приводили до суду сторони, їх мало бути не менше двох.

Законодавство та судова практика розрізняли свідків звичайних та офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов’язані з нею. Офіційні свідки — це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприся-ганням. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Нерідко суд вдавався до застави — «викидщини». Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров’я, навіть позбавити її життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет застави йшов на користь адміністрації чи суду. У кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалося катування у вигляді так званої «проби», «квестії», «муки». Звільнялися від них шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого изображения про-цессов» — збірника процесуальних законів Росії.

Судовий процес завершувала судова постанова — «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах — «решение». Крім того, суди приймали постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові книги «для пам’яті».

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього використовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались тоді, коли судова постанова ще не набула чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) можна було застосовувати лише після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду. У ній йшлося про те, що судді, зловживаючи службовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покладався обов’язок відшкодувати усі судові витрати.

315

828

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на Ті автономію Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій

намір, подати апеляцію та вказати причини оскарження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть ухвалити нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Але найчастіше апеляційна інстанція залишала скаргу без задоволення. Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їхнім представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, у разі встановлення факту зловживання суддів та учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — возний. Вироки виконував кат («містр»), іноді самі засуджені.

Усередині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі змагального перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризувалося формалізмом і здійснювалося на латині.

УНовій Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд. Він керувався переважно нормами «козацького права» і «здоровим глуздом». Винесені судом вироки фактично не підлягали оскарженню, ніхто не міг їх скасувати чи змінити. Судові вироки, особливо до суворих покарань, наприклад до «страти на горло», виконувалися відразу після проголошення вироку. У Січі за формальної рівності усіх суб’єктів правовідносин суди діяли вельми диференційовано, визначаючи вину і міру покарання козака або представника іншого стану. Так, козакам частіше призначали м’якше покарання або взагалі звільняли їх від нього. Козацький суд мав і власні інтереси під час розгляду справ. Так, у 1747 р. розглядалася справа п’яти козаків, які пограбували двох чумаків, одного з яких убили. Винним було призначено «с мертвьім телом схоронить в яму...», але на прохання вдови повернути майно суд відповів, що «по их запорожскому обьїкновению разделили (имущество потерпевшего) по себе». Скарга потерпілої до самої імператриці результату не мала1.

829

4.Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях

§4. Суспільно-політичний лад і право

на західноукраїнських землях (друга половина XVII — друга половина XVIII ст.)

ериторія. Західноукраїнські землі в XVII—XVIII ст., як і колись, залишались у складі різних держав і мали різний юридичний статус. Нагадаємо, що в 1349 р. землі колишнього Галицько-Волинського князівства захопив польський король Казимир, приєднавши їх до складу Польської держави під назвою Руського воєводства. Північна Буковина з початку XIV ст. перебувала у складі Молдавського князівства, яке в 1564 р. визнало свою васальну залежність від османської Туреччини. Закарпаття ще наприкінці XI ст. захопила Угорщина, яка наприкінці XIII — на початку XIV ст. розпалася на ряд самостійних князівств. Закарпаття входило до складу Трансильванського (Семиградського) князівства, що теж перебувало під протекторатом Туреччини. Наприкінці XVII ст. угорські землі повністю опинилися під владою австрійських Габсбургів (після австро-турецької війни 1687 р. і Карловецького конгресу 1698—1699 рр.).

Середина XVII ст. для України, в тому числі західноукраїнських земель, була знаменною. Це період грандіозної боротьби українського народу за соціально-політичне і національне визволення під керівництвом Б. Хмельницького. Перемоги Хмельницького значно активізували національновизвольний рух на західноукраїнських землях. Після битви під Пилявцями Хмельницький вступив у Східну Галичину, тисячі добровольців поповнили його військо. Городяни і селяни активно допомагали козацьким загонам під керівництвом Головацького, Капусти, Кривоноса, Путияна, Товпиги виганяти і знищувати шляхту та її посібників, католицьке духовенство, захоплювати міста, села та замки.

«Один бог знает, — писав до Варшави в 1648 р. коронний підчаший зі Львова, — что произойдет с нашим Русским воєводством, так как здесь, что ни хлоп — то казак»1. Великий загін повстанців (близько 15 тис. осіб) очолив Семен Височан, який потім приєднався до полку І. Богуна. Боротьба не стихала і після відходу козацького

830