Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік установлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина після досягнення 16 років, юнак

— 18 років. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов’язковою, але на практиці вона враховувалася. Згода батьків на шлюб дітей була обов’язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благословення, а інколи й спадщини. Як і раніше, шлюбносімейні відносини регулювалися звичаями, які не завжди збігалися з церковним правом.

Особливістю досліджуваного періоду було те, що шлюбні відносини перебували більшою мірою під контролем громади, місцевих органів влади, ніж церкви. Так, наприклад, запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня 1765 р. наказав Самарському полковнику О. Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі «здирства» за вінчання.

За часів Катерини II у зв’язку з поділом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). В особливому порядку успадковувалися майоратні володіння на Правобережній Україні. Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно.

Кримінальне право1. У XVIII ст. у кримінальному праві України принципових змін не відбувається. Водночас під впливом імперської ідеології Росії посилюються репресії щодо злочинів проти держави, знижується вік кримінальної відповідальності, посилюються елементи жорстокості, частіше використовується принцип об’єктивного поставлення. Уточнюється поняття державної зради. Під зрадою переважно розумілася зрада російському царю-імператору. Зрадником було оголошено гетьмана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б. Хмельницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, що, на думку імперської адміністрації, було зрадою. 1 Бойко І. Й. Держава і право Гетьманщини... — С. 100—109; Грозовський І. М. Право Нової Січі (1743—1775 рр.)... — С. 51—60.

308

812

Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.). На відміну від юридичної практики Росії і, особливо, Речі Посполитої, такі судові справи на Лівобережній Україні були рідкістю. На Правобережнії Україні до кінця XVIII ст. було зареєстровано близько ста справ про чаклування та чарівництво1.

Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися казнокрадство та хабарництво, досить поширені серед посадових осіб України, втім, як і Росії. У XVIII ст. досить поширеними були злочини проти порядку управління. Юридична практика того часу перенасичена адміністративно-кримінальними справами, особливо пов’язаними зі злочинами, спрямованими проти російської адміністрації на території України. На території Нової Січі до злочинів проти порядку управління відносилися навіть такі діяння, як самоуправне підвищення цін, норм продажу товарів та продуктів, установлених Кошем, приведення на Січ жінки, пияцтво під час несення служби чи військового походу та ін.

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гайдамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кваліфікованою вважалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення, розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів.

Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворому покаранню піддавався запорізький козак, який «порочит жен-щину по пристойности», оскільки такий злочин «к обесславлению всего войска запорожского простирается»2. Серед видів злочинів, раніше невідомих в Україні, з’явилося старцювання. Петро І установив кримінальну відповідальність не тільки за старцювання, а й за давання милостині. Ці положення діяли і в Україні. Як юридичний казус можна розглядати Указ Сенату 1759 р. про дозвіл киянину Зимовичу на «собирание от доброхотньїх дателей милостьши».

1 Антонович В. Б. Колдоветво // Документи — процесом — исследования. СПб., 1877. : Яворпицький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Т. 1. — С. 189.

309

813

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

814

3. Право

815

Як і раніше, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого. За вбивство збіглого селянина винний карався грошовим штрафом. На Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов’язаний відшкодувати збитки родині вбитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також у тому, що коли будь-хто з них учинював злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке ж діяння.

Загострення класової боротьби зумовило посилення кримінальної репресії, що досягалося не тільки переглядом чинного законодавства чи правового звичаю, а й широким застосуванням нових кримінально-правових норм, уведенням нових видів покарання, а також поширенням на територію України російського кримінального права, зокрема військово-кримінальних законів. Відомий історик права і судочинства О. Левицький зазначав, що у другій половині XVIII ст. в Україні «правосудне немилосердно вешало «разбойников» за ту вину, за которую есче совсем недавно отсекали только руку, ногу или отрезали нос или ухо...».

Вища міра покарання — страта — поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішанні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утоплення, про що свідчать запорізькі архіви 1700 р.: «Насьшав за пазуху песку, посадить его в реку Чортомльїк». Для посилення страждань приреченого на смерть та найбільшого залякування населення застосовувалися кваліфіковані види страти: четвертування — відсікання кінцівок, а потім голови; колесування — роздроблення кісток і покладення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п’яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); підвішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з убитим. Кваліфіковану страту часто застосовували, щоб покарати козаків за гайдамацтво. 22 серпня 1771 р. військовий суддя М. Тимо-фєєв наказав полковнику Самарської паланки стратити захоплених гайдамаків у такий спосіб: «Разбойников и смертоубийцев, хотя некоторьіх тем же жребием, виселицею, а других их товарищей, поелику они перешли все предельї нашей умеренности... непос-редственно в Самаре казнить смертью — Каленика Донця потягнуть на железной в столпе спиньї, а Степана Тарана зацепить реб310

817

ром на крюк»1. Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти. Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліцтво, та на болючі. До перших належали відсікання носа, вуха, кінцівок. У 1765 р. у вироку щодо двох засуджених за крадіжку вказувалося: «Чтобьі впредь воровать не дерзали, при народном собра-нии по единой ноге вьіломать». Але на прохання запорожців «ног не ломано, да только киями жестоко до полусмерти поприбивано и в шпиталь козацкий отданьї»2.

З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями —■ палицями, що також могло призвести до смерті покараного. Забивання біля ганебного стовпа було у запорожців найпоширенішим видом страти. Такому покаранню винні підлягали за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство та ін. В ордері Коша від 10 червня 1769 р. паланковим полковникам пропонувалося карати на базарах прилюдно козаків, які ховалися від служби, а потім під вартою відправляти на Січ. 10 червня 1770 р. кошовий отаман П. Калнишевський наказав курінним отаманам розшукати козаків, що втекли, «и по сьіску по двести киев дать, а потом посадить до стовпа и содержать под караулом в оного до повороту нашего с походу». З метою загального запобігання злочинів та залякування усі перелічені види покарання здійснювалися при народі. Кожна людина за власним бажанням могла брати участь у його виконанні.

Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому вироки виконувалися навіть за відсутності злочинця (якщо він був утікачем). Одним із таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана Мазепи. Широке застосування заслання було зафіксоване в «Правах, за якими судиться український народ». Найчастіше до заслання засуджувалися противники царизму.

Серед видів покарання було й позбавлення волі. В’язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, камерах при ратушах. Ув’язнення часто поєднувалося з «заковьіванием в железа», приковуванням до стовпа чи гармати. В’язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув’язненні становив від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався.

1 Галобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734—

1775). —

С.316. ‘ Там само. ЗП

818

Розділ б. Устрій і право України в період наступу на її автономію

819

3. Право

820