Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

1 Василенко М. П. Матеріали до історії українського права. — С. 32. 304

801

■ Бойко /. Й. Держава і право Гетьманщини... — С. 64—100. 20 3-382

802

305

803

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

804

3. Право

805

У1729—1730 рр. гетьманом Лівобережної України Д. Апостолом було проведено «Генеральне слідство по маєтності», метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу землеволодіння, пов’язаного з рангом землеволодільця. У результаті значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своєрідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманства стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 р., за якими на Лівобережжі здійснювалося генеральне межування, що остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької старшини, шляхти та поміщиків. У подальшому у 1769—1781 рр. межування було проведене на Слобожанщині, Катеринославщині та Херсонщині.

УXVIII ст. право власності на землю в Правобережній Україні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряджатися землею, за винятком тих випадків, котрі спеціально передбачалися законом (наприклад заборона дарувати землю церкві). Тривалий час зберігався майорат — система успадкування, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки вилучалися з цивільного обороту. їх не можна було заповідати, дарувати, продавати, дробити між нащадками.

Упершій половині XVIII ст. ще зберігалася «займанщина» — земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 р. було ліквідовано у процесі реалізації генерального межування.

Удругій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвірного землекористування, регламентованого нормами литовського права та нормами звичаєвого права, які залишалися майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекористування було юридично підтверджено нормами генерального межування.

До зруйнування Нової Січі у 1775 р. на її землях зберіглося традиційне правове регулювання землекористування1. Земля була об’єктом власності Коша в цілому і вважалася загальновійськовою. Формально кожний член січового товариства міг одержати землю на праві користування. Цим же правом могли скористатися й селяни, що проживали на території «вольностей запорожских». Щороку 1 Грозовський І. М. Право Нової Січі (1743—1775 рр.)... — С. 21—32. 306

807

земля Коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися Кошем (іноді паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дало змогу козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від Коша «паспорт», чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство — зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, заставити, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівники. Землекористувачі платили податок Кошу та виконували інші повинності.

Усередині XVIII ст. право Коша на землю було обмежено, частина землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних колоністів. Значна частина землі Коша заселялася селянами, які платили йому за це податок. Січова старшина намагалася перетворити свої хуторизимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 р.

УXVIII ст. набули значного розвитку правовідносини, пов’язані з різними формами оренди землі1.

Управі України другої половини XVII—XVIII ст. існувала добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори ку-півлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов’язань. їх укладання засвідчувалося записом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася універсалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася царськими грамотами. За порушення договірних зобов’язань застосовувалися різні санкції.

Крім того, право знало зобов’язання із заподіяння шкоди. Вони розрінялися залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колективу. Збитки обов’язково компенсувалися. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацювати.

На Правобережній Україні особливою рисою зобов’язального права була заміна застави іпотекою.

307

1 Будзилович 1., Юрченко А. Оренда землі в Україні (історико-правовий нарис) // Право України, 1994. — № 10. — С. 65—66.

. -3-382

808

Розділ в. Устрій і право України в період наступу па її автономію

809

3. Право

810