Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

732

2. Державний лад

733

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом з ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 р.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Усе своє життя він присвятив боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української держави П. Орлик виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 р.), яку було затверджено у день його обрання на гетьманство1. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика проголошувала незалежність України від Польщі та Росії, ідею козацької соборності і козацької держави — республіки, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався з Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного полку. Гетьман — глава виконавчої влади, підпорядкований парламенту.

Хоча положення цього документа не були реалізовані, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому слугував дороговказом у боротьбі українців за своє національне визволення. Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ — «Вільності Запорізькі» і Слобідську Україну, бо вони безпосередньо підпорядковувалися царській адміністрації і формально організаційних зв’язків з Гетьманщиною не мали. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Але у повсякденному житті між Гетьманщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували зв’язки — економічні, політичні та культурні, а також особисті, родинні, які зміцнювали усвідомлення українцями того, що вони є представниками єдиної народності і національної території.

Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана супроводжувалося складанням статей, за якими визначалися взаємовідносини України та Росії, гетьмана та царя. Уникаючи затвердження статей, складених під час обрання гетьманом Скоропадського у 1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини (невтручання московських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в похо- 1 Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 184—200.

Пріцак О. Пилип Орлик, його конституція: бачення проблем тогочасної України // Дзвін, 1990. — № 2; Кресін О. В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVII століття. — К., 2001.

278

735

дах та ін.), він статті прийняв, але призупинив їхню дію, посилаючись на воєнну обстановку.

Ця та інші подібні акції уряду Петра І викликали в Україні масове незадоволення. А Росія, як і раніше, потребувала допомоги України під час розв’язання своїх конфліктів з Туреччиною. Тому Петро II в 1727 р. визнав, що в Малоросії має бути гетьман і генеральна старшина і що треба «тримати їх за трактатом гетьмана Богдана Хмельницького»1.

Статті, складені у 1728 р. під час обрання наступного гетьмана Данила Апостола, були затверджені урядом молодого Петра II у вигляді відповідей на 28 пунктів. Цей документ мав назву «Решите-льньїе (конформированньїе) пунктьі». Формально він діяв до скасування Гетьманщини.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутрішніх справах йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Відповідно до цього гетьман іменувався «верхній владця і господар Отчизни нашої», «зверхній властитель», «гетьман Війська Запорізького», «Гетьман військ его царського пресветлого Величества Запорожського обох берегов Днепра».

Як законодавець, глава та офіційний представник України, гетьман приймав і підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьманські статті, подавав царю кандидатури для пожалу-вання дворянського звання. Будучи головним адміністратором, він особисто розпоряджався землею, що належала козацькому війську.

У руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скарбами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз’єднувалися, що призводило до зловживань. У них Мазепа звинуватив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав зміщення останнього). Відрізняти кошти державні від коштів гетьмана почали тільки при Д. Апостолі. Щоб покласти край розкраданням, була заснована посада генерального підскарбія, котрий мав спеціальний обов’язок відати державною скарбницею.

Гетьман був головнокомандувачем — «зверхником над військом». Пункти, забороняючи гетьману здійснювати дипломатичні зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом гетьман міг улагоджувати прикордонні конфлікти, але з дозволу царського резидента.

Саме гетьман подавав царю кандидатів для пожалування їм шляхетського звання.

Після переходу гетьмана Мазепи на бік Швеції Петро І, царський уряд починають широкий наступ на права і вільності Украї- ‘■ ПСЗ Рос. імперії. — Т. 7. — № 5127.

279

736

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

737

2. Державний лад

738

ни і передусім спрямовують свої дії на главу української держави— гетьмана.

Угетьмана відібрали право призначати та звільняти без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладно здійснював потрібні йому переміщення урядовців, чим вносив розбрат у середовище козацької старшини.

У1709 р. за гетьмана Скоропадського була заснована посада царського резидента. її обіймав стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра — явною і таємною. В останній Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведінкою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України, та уточнювати справжні прибутки України. При гетьмані Апостолі перебував російський резидент Наумов для «совета» про справи цивільні. У військових справах гетьман підпорядковувався фельдмар- шалу-командувачу російського війська в Україні.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація цієї посади створили для Росії зручний привід для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьмана в особі Полуботка і в подальшому наполегливо перешкоджали обранню чергового гетьмана. Після арешту Полуботка у 1723 р. та й до 1727 р. Україна жила без гетьмана.

У1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Росія погодилася з цим обранням, бо насувалася нова війна з Туреччиною, а тому була потрібна військова підтримка України. З обранням Апостола його син став заручником за свого батька у Петербурзі. Він повернувся в Україну лише при імператриці Анні. 70-річний Апостол виявився тонким політиком. Він скористався сприятливою для України ситуацією та домігся встановлення для неї, щоправда, короткочасних, деяких елементів самоврядування: виборності органів управління та суду, права мати військовий скарб, ліквідації малоросійської колегії, відмови російського уряду від введення нових податків. У свій час прохання Полуботка про встановлення цих самих прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного гетьмана. До речі, Апостол був прихильником Полуботка.

Після смерті Апостола (1734 р.) Україна знову залишилася без гетьмана. У 1750 р. гетьманом був призначений українець за походженням, близька до російського трону людина — Кирило Ро-зумовський. У цьому призначенні певну роль відіграли не стільки державні, скільки особисті міркування — К. Розумовський був рідним братом фаворита, а потім морганатичного чоловіка імператриці Єлисавети — Олексія Розумовського.

280

740