Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

що належала селянинові. У 1765—1769 рр. був складений генеральний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, в 1783 р. — на Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 р.1 Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попереджав, що до порушників ставитимуться суворо, «по общегосу-дарственньїм установленням». Очевидно, акт 1783 р. був лише юридичною формою того процесу, що об’єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду. Тому важко погодитися з тими дослідниками, котрі вважають, що кріпосне право в Україні було введено в

1783 р. вперше.

Селянство, як і раніше, повставало проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х роках XVIII ст. селян Галичини (опришки — винищувачі шляхти), Правобережжя (гайдамацький рух, коліївщина під керуванням М. Залізняка та І. Ґонти) була тісно пов’язана з виступами селян Лівобережжя. Багато українців воювали в загонах К. Булавіна. Відомо, що О. Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм «манівні» листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес економічного послаблення і розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Головна причина була в тому, що тривала відсутність козаків удома у зв’язку з участю у воєнних походах, а також у будівництві фортець, шляхів, ритті каналів позбавляла їх можливості займатися господарством. Воно занепадало. А це, у свою чергу, відбивалося на їхній військовій службі. Тому в 1735 р. за указом царського уряду реєстровці були поділені на дві групи: виборних і підпомічників.

Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу «виборних», тобто повноправних. їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

ДРУГУ — значно більшу групу — становили підпомічники, або підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди мали ті самі повинності, що й селяни, тільки у два рази менші за обсягом. Крім того, вони мусили забезпечувати виборних усім необхідним для походів: зброєю, кіньми, провіантом тощо. У кожного «виборного» налічувалося два-три підпомічники, тобто їх було у кілька разів більше, ніж самих «виборних».

1 Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 208—210, 214, 215. 272

722

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (безземельні). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах «виборних» козаків і підпомічників, котрі їх одягали та годували. Підсусідки, на відміну від посполитих, мали право пересуватися в пошуках кращих умов. Проте це не рятувало їх від кріпацьких тенет, хоча закон надавав підсусідкам можливість переходити до другої і навіть до першої групи (виборних та підпомічників), якщо вони обзаведуться майном. За період 1654—1730 рр. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. На початок 1730 р. дві третини загальної маси селян перетворилися на феодально залежних. У 60-ті роки XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників, 80 тис. підсусідків. Збіднілі козаки та селяни становили 90% населення країни1.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана. Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій завдяки тому, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі проживало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Саме вони, власне, і становили запорізьке братство, але разом збиралися рідко. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у фортецях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зи-мовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 р. проживало приблизно 200 тис. осіб, з них козаків-січовиків — 35 тис. Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію. З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зи-мовники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, в яких експлуатуються рядові козаки, голота та сірома — низи запорізького товариства, а також маса посполитих, що втікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, вони ставали «подданьїми Войска Запорожского». Залежність посполитих від січової влади виявлялася, зокрема, в їхніх зобов’язаннях сплачувати «войськовой оклад» — ■ С. 154. Когут 3. Російсь-

1 История государства и права Украинской ССР. — Т. 1. кий централізм і українська автономія. — С. 41, 42.

18 3-382

273

723

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

724

1. Суспільний лад

725

головну подать кошу. Експлуатована сірома час від часу повставала. Найбільше з повстань відбулося в 1768 р.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі запорізьких козаків було переведено в розряд селяноднодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву «запорізький козак». Землі Запорізької Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України та його роль в економіці зростають. Склад міщан був досить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були юридично вільними людьми. Звільнившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, могли надавати дрібний кредит. їх головний обов’язок полягав у сплаті податків до гетьманської і міської скарбниць. Вони мали певні повинності, однією з яких була охорона міста. На них поширювалася рекрутська повинність (тому їх називали «казаки городо-вой службьі»). За ревізією 1723 р. у Києві 71,5% загальної чисельності городян становили власне міщани.

Деякі вчені їхнє становище вважають схожим зі становищем державних селян. Однак у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов’язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

Правове становище міщан залежало також від статусу і підлеглості міста, де вони проживали. У містах, що управлялися Магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глу-хову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

Уполкових же містах існували певні обмеження їхніх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри податків і повинностей.

Уприватновласницьких містах міщани залишалися залежними від феодалавласника міста.

274

727

Існували й дві інші станові групи міщан — ремісники, об’єднані у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об’єднані у гільдії. Ці групи мали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна з цих груп підрозділялася на окремі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об’єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та наявності власного господарства з виготовлення ремісничих виробів. Становище майстра посвідчува-лося свідоцтвом цехової управи. Майстри мали досить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обкладалася в цілому цехова община; майстри користувалися привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.

Сход усіх ремісників міста обирав на три роки ремісничу управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Цеховий устрій у різних містах України був досить строкатим. Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (степовій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників. Основу цього законодавства становили ремісниче положення 1785 р. та статут про цехи 1799 р.

Приблизно такими самими пільгами, що й ремісники, користувалися купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 500 крб., міг записатися в купці. Останні об’єднувалися в гільдії. Але їхнє правове становище не було стабільним. Воно залежало передусім від своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщанського стану.

Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але водночас воно мало низку феодальних повинностей. За рішенням купецького товариства воно зобов’язувалося сплачувати громадські збо275

••• т

728

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію ри, а також дорожню, постойну та інші повинності. Щоправда, багаті купці могли від них відкупитися.

Поряд з одвічними мешканцями міст — міщанами, ремісниками та купцями — тут проживали також козацька старшина, шляхта, духовенство, рядове козацтво. Старшинськошляхетська верхівка та міська адміністрація увінчували піраміду міщан. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записувалися до купецьких гільдій. Отже, наприкінці XVII ст. суспільний лад України втратив самобутні риси. Тут фактично і формально запроваджується соціальна структура Російської держави як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.

Але уявлення про суспільну структуру України буде неповним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей — учителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. За походженням вони належали до різних верств населення, але переважно були вихідцями із старшини, шляхти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобували в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закладах, серед яких була Києво-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б. Хмельницькому1.

Російський уряд високо цінував освічених українців і охоче залучав їх на свою службу. Феофан Прокопович став духівником Петра І, залишив помітний політичний слід у розвитку російської державності. Він автор Слова про правду монаршу, що ідеологічно обґрунтовувало абсолютистське правління в Росії.

1 Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. — Мюнхен, 1947. — С. 56—57. 276

729

2.Державний лад

§2. Державний лад

дром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною за державною організацією, котра існувала тут, а також «Військом Запорізьким». У XVIII ст. російський уряд установив для Гетьманщини офіційну назву «Малая Россия» (Малоросія).

На початку періоду, що розглядається, взаємини України і Росії формально визначалися, як і раніше, гетьманськими статтями— Решетилівськими чи І. Скоропадського (1709 р.) і, нарешті, «Решительньїми (конформированньїми) пунктами» Д. Апостола (1728 р.). Навіть такий відвертий ворог вільностей України, як Петро І, не тільки лицемірно демонстрував свою повагу до цих статей, а й підкреслював їх наступний зв’язок з договором 1654 р. На статтях, що були складені під час «обрання» Скоропадського, і чинність яких Петро І призупинив, він же сам і написав: «Права и вольности и порядки войсковьіе... прежним гетманом в статтях изображенньїе и особливо на которьіх вьіступал гетман Богдан Хмельницкий нерушимо содержать».

Гетьман. У першій половині XVIII ст. на чолі Української держави стояв гетьман. Він уже не обирався на цю посаду. Його призначали за наказом царя. У 1709 р. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з його кандидатурою, і гетьманом був обраний, а точніше — призначений, Іван Скоропадський, який, вмираючи, розпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили П. Полуботку. Так той став наказним гетьманом.

Призначаючи (або затверджуючи) гетьмана, царі ознайомлювалися з характеристикою на них, яку одержували від своїх агентів, насамперед від воєвод, котрі перебували в Україні. У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії, деякі гетьмани як, наприклад, І. Мазепа, намагалися досягти спадковості гетьманської посади. Цим прагненням рішуче протидіяла не тільки царська влада, а й старшина. Проте коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допоможе зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.

277

730