Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Суд здебільшого був гласний, відкритий. Судочинство було усним. У процесуальних діях активну участь брали усі заінтересовані сторони, а також громадськість. Процес провадився переважно українською мовою, але допускалося використання польської, російської та латині.

Суди всіх інстанцій мали свободу широкого вибору порядку ведення процесу. Судова практика другої половини XVII ст. знала часті відступи суддів від писаних процесуальних норм, що свідчить про великий вплив на судочинство звичаєвого права. Про широку компетенцію судів свідчить і той факт, що смертний вирок міг винести сотенний суд. Так само вирок полкового суду не вимагав затвердження вищим судом.

У процесі дізнання і судового слідства з кримінальних справ для одержання достовірних показань обвинуваченого, а інколи й свідків застосовувалися тортури у вигляді так званої «спроби», «квестії», «муки». Судовий процес завершувала судова постанова— «декрет».

Судді, проголошуючи суворі «декрети», не завжди розглядали їх як остаточні. Дуже часто на прохання сторін, їхніх родичів, беручи до уваги думку присутніх, суди змінювали «декрети» на м’якші. Сторони, незадоволені вироком чи рішенням суду, мали право на подання апеляційної скарги до вищого суду.

Одна з особливостей судових органів України другої половини XVII ст. — це не тільки широка компетенція в межах судочинства, а й виконання функцій нотаріату, адміністративних органів і поліції. Серед функцій суду, що грунтувалася на нормах звичаєвого права, слід назвати примирливу. Особи, які мали одна до одної претензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення могли звернутися до суду з так званою «угодою», «добровільним прощенням». Суд без порушення справи приймав документ про примирення, вписував його в актову книгу, встановлював «заруку» (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за працю. Така процедура дозволяла уникати тривалих, виснажливих судових процесів, які розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували адміністрацію й суд.

701

1 Падох Я. Історія українського судочинства // Енциклопедія українознавства. — К., 1995. — С. 667—670; Пашук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст. (1648—1782). — Львів, 1967; Слабченко М. Судівництво на Україні XVII—XVIII ст. — Харків, 1919; Яковлів А. Українське звичаєве процесуальне право. — Прага, 1931; Сиза Н. Суди і кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини.— К, 2000.

264

703

265

704

Розділ 5. Створення української національної держави

705

* * *

Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом Б. Хмельницького, яка мала національно-визвольний, революційний характер, уперше в історії українського народу була створена Українська національна держава, яка одержала міжнародне визнання.

Після смерті Б. Хмельницького для українського народу та української держави настали тяжкі часи. У період анархії, та руїни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання з допомогою своїх зарубіжних союзників (насамперед Росії та Польщі, а також Туреччини) розв’язали громадянську війну (1658—1663 р.), під час якої єдину Українську державу було поділено на дві частини — Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 р. Юридично його було оформлено у 1667 р. Андрусівським перемир’ям, остаточно — у 1686 р. договором про довічний мир. Правобережна Україна опинилася під Польщею, Лівобережна — під протекторатом Росії.

Розчленування єдиної Української держави роз’єднало сили українського народу. Внаслідок цього боротьба за возз’єднання українських земель у єдину державу, за незалежність України майже припинилася. Певний час вона тривала під проводом гетьмана П. Дорошенка. Його поразка стала фатальним завершенням визвольної війни.

Роз’єднання території України породило поліцентризм, бага-товладдя, різноманітні його форми, однак на Правобережжі і Лівобережжі протягом 1663—1676 рр. існувала однакова форма держави — гетьманат, а на Лівобережжі він зберігався і після 1676 р., що є переконливим доказом стійкості, життєздатності Української держави. Річ Посполита, Росія і Туреччина також змушені були рахуватися з цим у своїх відносинах з Україною.

266

706

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію Починаючи з XVIII ст. наступ царату на права і вільності України посилюється. Річ у тім, що порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Петра І та Катерини II.

Дослідники справедливо вказували на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності України. Центризм Російської імперії не міг примиритися з децентралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру своїх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допомоги України як політичного буфера на своїх південних кордонах1.

§ 1. Суспільний лад

першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного укладу, зростає мануфактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало казні. Закладену у 1719 р. першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру в 1726 р. було взято до казни. У 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. осіб. У другій половині XVIII ст. засновано казенний пороховий завод у Шост-ці, київський «Арсенал», Луганський чавуноливарний завод, Катеринославську мануфактуру. Було створено й чимало приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам (серед останніх були й росіяни). У 1726 р. була створена парусиново-полотняна мануфактура в Почепі. Це було об’єднання двох мануфактур, власниками яких були Меншиков і Строганов.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні налічувалося понад 200 мануфактур у початковій формі і 400 у розвинутій. Ці мануфактури працювали за рахунок праці посесійних селян і солдатів, яких привозили найчастіше з Росії. На Глушковській мануфактурі працювали 5000 селян. Наприкінці XVIII ст. на мануфактурах України почала застосовуватися наймана праця. Вільнонайманих працівників використовували передусім на відповідальних операціях.

1 Когут 3. Російський централізм і українська автономія. — С. 259.

709

1.Суспільний лад

Упромисловому виробництві України відбувалася спеціалізація, чіткіше визначилися окремі галузі. У 1722 р. почалося видобування кам’яного вугілля (у Бахмуті).

Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися нові. Україна постійно підтримувала широкі торговельні зв’язки з Росією та

іншими країнами. Експортувалися худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Традиційно Україна торгувала із Західною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. Дослідження показують, що найбільший дохід Україна одержувала не від податків, а за рахунок торгівлі, промислів і ремесел.

У1754 р. внутрішні митні кордони між Росією й Україною було ліквідовано. Відомий дослідник історії України В. Смолій вважає, що вплив господарської системи Росії в Україні виявився лише з середини XVIII ст. і то частково1.

Багато уваги управлінню економікою України приділяв гетьман І. Мазепа, що сприяло її зміцненню.

Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського суспільства.

Українське суспільство XVIII ст., як і вся Європа, ще залишалося феодальним, що обумовило його класову та станову структуру-

Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний феодальний клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців ще польських часів та з нових козацьких старшин, які з’явилися вже після 1648—1654 рр. Цей клас мав свою формальну організацію2. її створив І. Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне військове товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і була покликана охороняти особисті й майнові права нової шляхти.

Вищий розряд — це бунчукові товариші. Вони перебували безпосередньо в оточенні гетьмана — «під бунчуком», виконували відповідальні й почесні доручення. їхні посади і власність стають спадковими. Бунчукові товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генерального суду.

1 Смолій В. Україна і Росія в другій половині XVII—XVIII ст. // МЕЕ. — С. 390. - Когут 3. Російський централізм і українська автономія. — С. 39 і далі.

710