Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Розділ 5. Створення української національної держави

691

§ 7. Основні риси права у другій половині XVII ст.

692

Злочини поділялися на умисні й випадкові, хоча чітких визначень форм вини не було. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що пом’якшувала відповідальність. Нетверезий стан або вчинення злочину під час воєнного походу розглядались як обставини, що обтяжують відповідальність. Водночас, як і раніше, практикувалося притягнення до кримінальної відповідальності і покарання за відсутності вини. Каралися дружина і діти злочинця, а також його прихильники і родичі. У 1672 р. у Москві були засуджені до смертної кари, яку потім замінили довічним засланням до Сибіру, колишній гетьман України Д. Многогрішний та його найближчі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці.

Одним з найнебезпечніших державних злочинів вважалася зрада (зрадництво). Починаючи з середини XVII ст. її поняття розширюється. Тепер під зрадою розуміють перехід на бік ворога, що кваліфікувався як злочин проти України та її народу, а пізніше — російського царя. Саме тому зрадником був проголошений І. Вигов-ський, який уклав у 1658 р. Гадяцький трактат про приєднання України до Речі Посполитої. У статтях Ю. Хмельницького було записано: «Видати усіх Виговських, інших зрадників його царської пресвітлої величності». Царський уряд вважав зрадою дії гетьманів або інших посадових осіб України, які порушували договори України і Росії, не підкорялися царю. При цьому царські посадові особи кваліфікували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьману Правобережної України М. Ханенку, хоча він свого часу служив Польщі, цар щедро подарував маєтки, простив йому «гріхи».

З середини 60-х років XVII ст. особливо тяжким політичним злочином стало посягання на життя і здоров’я царя, його сім’ї, осудження дій царя.

Як і раніше, закон карав осіб, які вчинили військові злочини (порушення правил несення служби, застосування зброї проти начальства, дезертирство тощо). У Запорізькій Січі тяжким злочином вважалося самовільне залишення служби, а також ухилення від неї.

До злочинів проти порядку управління і суду належали фальшивомонетництво, підроблення печаток, документів, лжеприсяга, неправдиве свідчення в суді і непокора адміністрації. Під злочином проти громадського порядку розуміли приховування злочинів, порушення громадського порядку, лайку, бійку тощо.

Найтяжчим серед злочинів проти особистості було вбивство. Особливо тяжкі його види — це вбивство батьків, новонародженого,

262

694

козацької старшини, посадової особи, отруєння, вчинене за попередньою змовою. За звичаєвим правом убивця підлягав приковуванню до ганебного стовпа і перебував у такому стані майже до поховання вбитого. У козацькому середовищі вбивцю закопували живцем у могилу разом з убитим. У Запорізькій Січі вбивство військового товариша розглядалось як найтяжчий злочин. Убивство людини, яка не належала до запорізького товариства, вважалося менш тяжким злочином.

З’являються нові склади злочинів: «безчоловіччя» (мужолозтво, скотолозтво), «перевідництво» (звідництво).

Головна мета покарання полягала в залякуванні. Тому покарання здійснювалося публічно. Інша мета покарання — попередження (загальне і спеціальне), кара мученнями злочинця за вчинене. Нарешті, цілями покарання були примусова праця і відшкодування збитків, заподіяних злочинцем.

Система покарань була досить складною. У більшості норм зазначався вид покарання, але не визначалися його межі. Допускалася множинність покарань, тобто одночасне застосування кількох видів покарань за один і той самий злочин. Покарання поділялися на основні й додаткові.

Визначаючи міру покарання, суди, як правило, спиралися на писані закони з вельми суворими санкціями, але тут же, посилаючись на «незвиклість», призначали м’якше покарання, враховуючи практику (прецеденти) і норми звичаєвого права, що склалися, котрі за юридичною силою ставилися вище «старих» законів. З другої половини XVII ст. набуває сили новий вид покарання — заслання, котре замінило стару форму — вигнання («виволання»). Спочатку заслання використовувалося рідко, переважно за злочини проти релігії. Незабаром за наказом царя до Сибіру стали засилати й окремих неугодних Москві високопоставлених чиновників української адміністрації. Але їхнє становище відрізнялося від умов життя інших засланих. Гетьман Многогрішний з сім’єю і прихильниками був спочатку відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а пізніше в Селенгінську приписаний до «боярських дітей». Уже як воєвода він разом із сином Петром придушив повстання східних бурятів.

Серед видів покарання практикувалося і позбавлення волі. В’язниць, як правило, не було, засуджених тримали в сараях, будинках при військовій адміністрації, пушкарнях, у камерах при ратушах. Ув’язнення часто поєднували із «заковуванням у залізо», приковуванням до стовпа або гармати. Засуджені мусили самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебу263

695

Розділ 5. Створення української національної держави

697

7. Основні риси права у другій половині XVII ст.

698

вання в ув’язненні визначався від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не зазначався. Вважалося, що злочинець буде «позбавлений волі до покірності».

Від покарання могли бути звільнені (або воно значно полегшувалося) розумово відсталі або ті, хто мав фізичні вади, а також особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, підлітків до 16 років, до людей похилого віку.

На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих вироків щодо людей доброї слави. Так, від покарання смертною карою на прохання полтавчан була звільнена відома народна поетеса Маруся Чурай, яка з ревнощів отруїла свого коханого. У Запорізькій Січі могла врятувати козака від смертної кари жінка, яка побажала його взяти собі за чоловіка.

Судова практика другої половини XVII ст. має багато прикладів пом’якшення покарання з причин особистої заінтересованості суддів у вигляді сплати штрафів на користь суду, місцевої адміністрації або передачі цим органам майна, земельних ділянок. Значна частка зазначених штрафів і майна опинялася в руках самих суддів і чиновників.

Процесуальне право1. У другій половині XVII ст. домінує обвинувальнозмагальний процес. За особливих обставин — в справах, пов’язаних з державною таємницею, вищими посадовими особами, які перебували під «протекцією» гетьмана тощо, — застосовувався слідчий (інквізиційний) процес. Чіткого поділу на цивільний і кримінальний процес не було, хоча в практиці кінця XVII ст. такий поділ уже намітився. Усі мешканці України вважалися правоздатними. Дієздатність наставала з досягненням певного віку. Недієздатними за чинним правом визнавалися малолітні діти, марнотрати, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків або опікунів.

Позови та інші заяви, як правило, викладались усно. Дізнання, попереднє слідство провадив сам позивач, або потерпілий за сприяння родичів, громадськості. Слідчі дії з кінця XVII ст. адміністрація або органи стали виконувати у справах особливої важливості і у справах про тяжкі злочини. Такі дії в судових документах називалися «шлякування», «розшук», «інквізиція».

700