Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Розділ 5. Створення української національної держави

681

7. Основні риси права у другій половині XVII ст.

682

гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних посадових осіб.

Востанній чверті XVII ст. поширилися так звані земельні гетьманські універсали — про наділ землею «на службу» або «за службу», або про підтвердження права власності на землю. Видавались охоронні, або імунітетні, універсали про охорону майна, виключення певних осіб із компетенції місцевих адміністративних або судових органів. Окрему групу становили універсали воєнно-службового характеру.

Нормативні акти гетьмана широко доповнювалися актами місцевої полковосотенної адміністрації.

Востанній чверті XVII ст. в Україні залишались чинними норми права польсько-литовського періоду. Найбільше застосування мав Статут Великого князівства Литовського (редакція 1588 р.). Нова генерація українських феодалів оцінювала Статут як гаранта станових феодальних привілеїв нових панів і захисника їхніх автономістських тенденцій. Литовський статут широко застосовувався на Правобережжі й Лівобережжі (Гетьманщині), меншою мірою на Слобожанщині.

У судочинстві часто використовували Магдебурзьке право, нормами якого, поряд з іншими джерелами, керувалися не тільки магістратські суди, а й полкові. Але слід мати на увазі, що норми Магдебурзького права, яке діяло в Україні в другій половині XVII ст., відрізнялися від тієї Магдебурзької системи, котра діяла в Центральній і Західній Європі. В Україні використовували не оригінали німецьких збірників законів, а переважно їхні переробки. Найбільшого поширення набули «Право Магдебурзьке», «Зерцало саксо-нів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних магдебурзьких» Б. Троїцького, «Право цивільне Хелмінське» П. Кушевича. Застосування в адміністративно-судовій практиці правових норм польсько-литовського періоду якоюсь мірою забезпечувало самостійний розвиток української правової системи. Водночас вони означали пережитки минулого укладу. Багато положень цих законів суперечили одне одному, не відповідали соціально-економічним умовам, що сформувалися у другій половині XVII

ст.1.

Цінним джерелом права України були також актові книги, збірники оригіналів і копій документів, написаних або засвідчених судами різних інстанцій чи адміністративними органами, щоб нада- 1 Музиченко 77. Л. Магдербурзьке право в Україні. // ЮЕ. — Т. 3. — К.,

2001. — С. 543—544.

258

684

ти цим документам юридичної сили. Актові книги поділялися на «чорні книги» — із записами рішень і вироків із кримінальних справ і «книги декретів» — з цивільних справ1.

Загальні правові норми Російської держави на території Гетьманщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки ті нормативні акти, котрі Російські власті спеціально видавали для впровадження в Україні. Але в Слобідській Україні російське законодавство впроваджувалося активно й витісняло норми звичаєвого права.

Цивільне право2. У другій половині XVII ст., як і колись, центральне місце посідав інститут права власності на землю. Православна шляхта зуміла закріпити за собою землі на підставі як старого права, так і договірних статей, підтвердивши своє право власності на землю, одержану «на вічність» за типом вотчинної землі з правом необмеженого розпорядження. Таких самих прав набула і родова козацька верхівка, перетворюючи рангові землі (подоба маєтків) у вічну власність також з необмеженим правом розпорядження. Важливим джерелом одержання нових земельних володінь залишалися їх пожалування як гетьманом, так і царем.

Джерелами розширення земельних володінь були освоєння нових земель, «займанщина» (у другій половині XVII ст. інтенсивно освоювалася Слобожанщина), купівля-продаж, спадкоємство. В актових книгах трапляються такі поняття, як давність володіння, «відсуджені» землі, одержані в погашення боргу. Щодо старшинсько-козацького землеволодіння використовувалися такі поняття, як рангові землі, «на підпору дому», «до ласки войськової», «зумовне володіння». Вони означали неповну власність на землю на відміну від «земельного надання». Останнє означало повну приватну власність на землю, незалежну від посадового становища власника. Наприкінці XVII ст. намітився процес зближення режиму рангових земель з режимом вотчин.

Рядове козацтво і селянство широко користувалися правом освоєння нових земель. Селяни, котрі проживали на землях монастирів і шляхти, певний час зберігали за собою право розпоряджатися земельними наділами, але наприкінці XVII ст. це право втратили. Селяни, які жили на козацькостаршинських землях, значно довше користувалися правом розпорядження землею і зберігали це право, ■ Левицький О. По судах Гетьманщини. Нариси народного життя

Гетьманщини 2-ої половини XVII віку. — Харків, б/р. — С. 5—9. 259

: Гришко В. Історія українського цивільного права // Енциклопедія українознавства. — К., 1995. — С. 653—660. Бойко І. Й. Держава і право Гетьманщини. — С. 64—100.

■■• -.*;

685

Розділ 5. Створення української національної держави

686

7. Основні риси права у другій половині XVII ст.

687

поки ці землі не перейшли в повну власність феодалів. Селяни, які жили на державних землях («вільні військові маєтності»), найбільш повно користувалися правом розпорядження землею (з правом ку-півлі-продажу, заповіту, дарування, застави, обміну).

Наділення і перерозподіл земельних володінь українських феодалів контролював царський уряд. У Глухівських статтях (п. 4) було записано: «А кому гетьман і старшина за послуги дадуть млин або село і універсали свої дадуть, що царська пресвітла величність пожалувала на ці місцевості свої грамоти». Цей порядок в кінцевому підсумку відповідав інтересам і українських феодалів, і російського уряду.

У праві України другої половини XVII ст. діє система договорів, які успішно регулювали товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу (як рухомого, так і нерухомого майна), обміну, позики, оренди. Укладення договорів засвідчувалося записом в актових книгах, однак у судовій практиці було багато справ про порушення зобов’язань.

Право знало й зобов’язання із спричинення шкоди як окремій людині, так і колективу.

Шлюбно-сімейні відносини в Україні у другій половині XVII ст. регулювалися нормами церковного права, а також звичаями. В окремих випадках суд міг винести рішення, виходячи з міркувань доцільності або «здорового глузду». Звичаєве право визначало шлюбний вік. Шлюб між родичами по прямій лінії включно до восьмого коліна, а по боковій лінії — до четвертого заборонявся. Згода молодих на шлюб була необов’язковою, але на практиці її враховували. Згода ж батьків на шлюб була обов’язковою. Порушення цього правила позбавляло батьківського благословіння, а то й спадку. Як правило, суспільство засуджувало примусові шлюби, і в житті вони траплялися рідко. Церковному вінчанню інколи передувало укладення шлюбного контракту. Шлюб вважався законним, якщо, крім вінчання, додержувався обряд весільного процесу.

На Правобережній Україні існував шлюб «на віру», тобто по суті громадянський шлюб, в якому жінка була рівною з чоловіком1. Це пояснюється інстинктивним прагненням нижчої соціальної ланки суспільства до виживання в умовах соціально-економічної кризи, розорення індивідуальних (сімейних) форм господарства. Цим же пояснюється дія звичаю, який дозволяв розлучення і повторний шлюб. Дозвіл на розлучення давали приходські священики

1 Левицький О. Невінчані шлюби на Україні в XVI—XVII ст. // Зап. Укр. наук, т-ва в Києві. 1908. — Кн. 3. — С. 98—107.

260

689

або світські суди. Підстави для розлучення були різноманітними. В 1665 р. спільний сотенно-ратушний суд Борисполя задовольнив прохання про розлучення на підставі дискредитації чоловіка дружиною. Вона викрила його в неодноразових дрібних крадіжках1. Під час розлучення сторони в присутності священика і свідків складали так звані «розлучні листи», в яких обговорювали спільні права й обов’язки сторін. Між селянами такі договори укладалися усно2.

Відомим було успадкування за законом і заповітом (документ про заповіт називали «духівниця», або «тестамент»). Спадкоємцями були і сини, і дочки померлого. Спадкоємні частки як у рухомому, так і нерухомому майні визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину в певний строк, майно називалося виморочним і надходило до скарбниці (витрачалося на потреби монастирів, міста). У міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило дітям для забезпечення їхніх повинностей на користь власника. На Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки чверть батьківського майна, решта розподілялася між синами. Майно матері передавалось у спадщину синам і дочкам порівну. У разі спадкування за заповітом необхідно було додержуватися певних формальностей. Духівниця укладалася в письмовій формі, підписувалася спадкодавцем і його повіреним (виконавцем волі заповідача) або парафіянським священиком. Через обмеження прав спадкодавця розпоряджатися власним майном заповіт треба було засвідчити в судових органах.

Кримінальне право3. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, яка спричинила шкоду і збитки майну, здоров’ю людини, честі, життю, а також шкоду й збитки суспільству, державі. Розширюється формальне поняття злочину як діяння, вчиненого на шкоду громадським, державним інтересам, навіть якщо це діяння не було передбачене законом. Останнє створювало грунт для адміністративної і судової сваволі.

За звичаєм суб’єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, яка досягла 16-річного віку.

: Левицький О. По судах Гетьманщини. — С. 131—132. : Юридичний вісник України. 1996, 15—-22 травня.

3 Падох Я. Історія українського карного права // Енциклопедія українознавства. — К., 1995. — С. 660—665.

261

690