Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

У кримців була кіннота, потрібна українцям. Крім того, союз із Кримом — це безпека південного кордону України. Але кримський хан виявився невірним союзником. Крим боявся самостійності України, її зміцнення. Хан не один раз зраджував Хмельницького. Ненадійними були й інші союзники, з якими Україна вступала в союзи під час її війни з Польщею (Туреччина, Молдавія). За роки виснажливої війни, не раз обдурені своїми підступними союзниками, Б. Хмельницький, козацтво, український народ дедалі більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під «високую государеву руку и держать ее от неприятелей в обороне». Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору, Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки. Наприкінці 1653 р. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. Вже в червні цар сповістив про свою згоду взяти під свій протекторат Військо Запорізьке1. Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з Польщею і про те, що «гетмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву високую руку...»2. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович відправив до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору, і привести Військо Запорізьке на вірність царю. Отже, союз України з Росією був об’єктивно обумовленим, неминучим. На цей крок гетьман погодився, коли всі інші способи визволити Україну з-під влади Польщі виявилися невдалими.

Правове оформлення переходу України під протекторат російського царя. 8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: «...собралось великое множество всяких 1 Хронологічний довідник. — С. 66.

: Российское законодательство X—XX веков. В 9 т. Актьі Земских Соборов.

— М., 1985. — С. 457.

223

581

Розділ 5. Створення української національної держави

582

4. Перехід України під протекторат російського царя

583

чинов людей». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом... что живет по обе стороньї Днепра, под протек-цию... российского монарха»1. Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клей-ноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський Косів і заборонив своїм парафіянам складати присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І. Бо-гун, полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський2.

Однак більшість українців підтримали рішення Переяславської ради —- «...народ з охотою тое учинил»3. «Народ присягав без су-противу», — свідчить М. Костомаров4. І це об’єктивне свідчення, тому що сумлінний дослідник М. Костомаров знав про випадки відмови від присяги і розповідав про них. Більшість українців своєю присягою підкріпили Переяславську угоду.

Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягнули, щоб «виконання присяги из’Ь обоих-ь сторона бьіло».

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збере-

1Яворницький Д. 1. Історія запорізьких козаків. У 3 т. — Т. 1. — К., 1990. — С. 194.

Літопис Самойла Величка. — 1987. — С. 33.

2А.Ю.Р. — Т. VI. — С. 255. Дорошенко Д. І. Нарис з історії України. —

С. 266, 267.

3Літопис Самовидця. — С. 67.

4Костомаров Н. И. Малороссийский гетьман Зиновий-Богдан Хмельницкий. —

С.395.

585

ження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української держави. Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись

зукраїнським народом на підданство Росії, водночас радили: «...нужно знать, что ничего худого не вьішло б для во-льности казаков»1.

Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов’язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього письмового договору

зРосією, який був скріплений підписом Б. Хмельницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-різному: статті Б. Хмельницького, прохальні пункти, Переяславський, чи Московський, договір.

17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав2.

Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. Здебільшого ці укази підтверджували прохальні пункти, але були й укази, які відкидали окремі їхні умови або серйозно їх коригували. У такому вигляді, тобто статті Б. Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі, чи Московські, статті. 27 березня 1654 р. посли одержали цей документ та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, де також йшлося про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

1 Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Т. 2. — С. 187.

2 Яко&лів О. Договір Богдана Хмельницького 1654 р. // УІЖ. — 993. — № 7—8. — С. 115.

15 3-382 225

586

Розділ 5. Створення української національної держави

587

£ 4. Перехід України під протекторат російського царя

588

Так, зрештою, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.

Уряд Олексія Михайловича та його наступники, і навіть такі руйнівники прав України, як Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як договір, а Березневі статті називали договірними статтями.

Правовий статус України і українського народу за договором 1654 р. Цим договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому «...бьіти под нашего царского величества рукою по прежним их правам и привилеям... и тех прав и вольностей нарушати не велели».

Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «под-данство и верность» царю й одержати від нього клейноди.

Статті Б. Хмельницького містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царський уряд про ці зв’язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов’язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою, ворожою Росії, і заборонив Україні вести переговори з Польщею та Туреччиною без відома царя: «... а с турецким султаном и с польським королем без государева указа не ссьілаться». Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того і бажала, дістала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з’ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «...послать своего государева жалованья по давним обьічаям предков своих... гетману и всему Войску Запорожскому золотьіми».

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові справи залишалися у віданні України.

226

590