Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

$ 4. Право

511

ж договір позики на більшу суму не був оформлений письмово, боржник, за Литовським статутом 1588 р., мав право сплатити кредиторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг»1.

Ще суворіші вимоги передбачав закон для угод щодо землі. У разі продажу або дарування батьківських, материнських, вислуж-них, куплених та іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, мусив скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, та ще й треба було запросити трьох-чоти-рьох свідків шляхетського походження зі своїми печатками2. Потім цей запис заносили до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Такий самий запис вимагався, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк якусь суму грошей.

Злочини і покарання. Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст.

присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне місце посідали вони і в Судебнику 1468 р., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі взагалі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в’язниця, за образу нешляхтича — штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом «головщину».

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше його стали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб’єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, котрі досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років і за Литовським статутом 1588 р. — 16 років.

1Статут Вялікага княства Літоускага. 1588. — Розд. 3. — Арт. 26.

2Там само. Розд. 7. — Арт. 1.

196

513

Починаючи з XIV ст. законодавство і судова практика намагалися відрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх жорстокості»1. Статути Великого князівства Литовського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об’єкта злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалися образа або злочинне посягання на життя і здоров’я господаря — великого князя, короля. Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, розголошення державної таємниці, здача замку, заколот (ро-кош). Злочинами проти релігії та церкви вважалися богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи належали вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа. Найтяжчими серед них вважалося вбивство, яке поділялося на категорії залежно від об’єкта злочину, способу його учинення: убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, за перевищення меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них становили грабіж — відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, всі учасники, незалежно від їхньої ролі, каралися смертю. До злочинів проти сім’ї та моральності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування та ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося кілька термінів: «кара», «страта» тощо. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 р., залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавіль- 1 Бардах Ю., Леснодорский. Б., Пиетрчак М. История государства и права Поль-ши,—С. 149—150.

197

514

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

515

4. Право

516

них людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави.

Найтяжчим покараннями була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, вбивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, повішання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічни-цькими (відсікання руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практикувалося також позбавлення волі (ув’язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався тільки до представників шляхти, було «виволання» (викрикування), оскільки воно пов’язувалося з публічним оголошенням вироку. Виволання призводило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особистість: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спіймання її належало убити1. Від таких наслідків «виволання» міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт2. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також мусив залишити територію держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі. У польсько-литовському праві склалася досить складна система покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, «нав’язку».

«Головщина» — це грошовий штраф «за голову убитого», який сплачувався, крім основного покарання, сім’ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням. Так, відповідно до НІ Литовського статуту, «коли б людина простого звання убила іншу людину такого самого простого звання, нешляхти-ча, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена має бути тому, кому по праву належатиме». Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у III Литовському статуті, «крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра — 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, що на Магдебурзь-

1Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. —

С. 72.

2Енциклопедія українознавства. — Т. 1. — С. 243.

198

518

кому праві, — ЗО коп грошей, за тяглову людину — 24 коп грошей» та ін. Грошовим штрафом, що призначався за заподіяння поранення, побоїв, за незначну крадіжку, вчинену вперше, була так звана нав’язка. Вона могла бути як основною, так і додатковою мірою покарання. Статути детально регламентували випадки призначення нав’язки та її розмір.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям установлювати розмір покарання довільно, виходячи зі своїх особистих і класових інтересів.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася, відповідно до старовинних звичаїв, згідно зі «словесним правом і здоровим глуздом».

Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайдамацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), пияцтво під час військового походу.

Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру і тяжкості учиненого злочину. Як покарання практикувалися прив’язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна1.

Найсуворішим покаранням у козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живими у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Суворість покарань у запорізьких козаків, на думку Д. Яворницького, пояснювалася трьома причинами: по-перше, тим, що в Січ приходили люди високої моралі; по-друге, військо жило без жінок і не знало їх пом’якшуючого впливу; по-третє, козаки майже постійно вели воєнні дії, і тому підтримання порядку у війську вимагало особливо суворих заходів2. Судовий процес. Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагальний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

1 Долматова Н. 1. Формування системи козацьких судів на українських землях у XIV—XV ст. — С. 79.

: Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Т. 1. — С. 150.

199

519

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

520