Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

рідко вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і часто призводило до бунтів. У таких випадках, щоб заспокоїти «поспільство», в окремих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена «комісія 40 мужів», куди входили 20 осіб від купецтва і 20 від ремісників1. Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повноважень. Рада мала піклуватися про безпеку міста і порядок у ньому, розглядала цивільні справи. Важливим напрямом діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань економічного життя міста. Рада здійснювала розподіл податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збиранням, регулювала торговельні операції. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промислових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали раді. До відання міського самоврядування належали ділянки міської території — «плаци». Раді були підпорядковані ремісничі цехи. Міське самоврядування санкціонувало акти купівлі-продажу нерухомого майна в межах міста, видавало міщанам довіреності на укладення торговельних угод2.

Адміністративному устрою українських міст на основі Магдебурзького права був притаманний один важливий елемент — так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які в адміністративному і правовому відношенні повністю або частково контролювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управління населенням юридик здійснювалося від імені феодала спеціальними посадовими особами — війтами й тіунами. Поділ міста на юридики обумовлював і поділ функцій з управління містом між його власниками. Наприклад, у 60-ті роки XVI ст. мешканці міста Любеч були поділені на чотири частини між окремими феодалами. Відповідно до цього й управління в місті належало чотирьом війтам і чотирьом тіунам. Кількість юридик в окремих містах досягала кількох десятків3.

У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їхніх мешканців, збільшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. у Кременці на користь магістрату з 1224 дворів надходила лише третина подимного податку, а на користь десятини

1Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. — Нью-Йорк,

1991. —

С. 144.

2Багалій Д. Магдебурзьке право на Лівобережній Україні. — Львів,

1904. — С. 87.

3Сас П. М. Феодальньїе города Украиньї в конце XV — 60-х годов XVI

в. — С. 171.

441

власників юридик — 2/3 усієї суми. У середині XVII ст. шляхетські і церковні юридики у Львові налічували близько 600 будинків з населенням понад 4,5 тис. осіб.

Юридики існували у Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Сам-борі та інших містах України.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. в Україні відбувається бурхливий розвиток міст. У цей період з’являються такі міста, як Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. Тільки у Волинському воєводстві за цей час кількість міст зросла майже вдвічі (від 68 до 114). Загалом у середині XVII ст. в Україні налічувалося понад тисячу містечок. Окремі з них мали значну кількість мешканців (Львів — 15—18 тис, Київ — 15 тис, Біла Церква — 10 тис). Однак типовим для України було місто, що налічувало 2—3 тис. осіб. Більшість міст на українських землях у другій половині XVI — першій половині XVII ст. належала феодалам і, як і раніше, церкві. Так, у Київському воєводстві з 206 міст королівськими були 46, приватновласницькими — 150, церковними — 10. У Брацлав-ському воєводстві із 117 міст королівських було 6, приватновласницьких — 111. Окремі магнати мали по декілька міст і містечок.

У80-х роках XV ст. на українських землях з’являються і поширюються громадські організації православного міщанства, насамперед середніх його верств — так звані братства. їх поява пов’язана з прагненням українського міщанства об’єднати зусилля для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильницького окатоличення і ополячення1. Особливо важливими були економічні завдання братств. Вони надавали грошові позики своїм членам, інколи навіть організовували позичкові каси, рятували міщан від боргів, не дозволяли продавати будинки у чужі руки, а для збіднілих братчиків і старців влаштовували притулки. Ці матеріальні заходи зумовлювали особливу популярність братств і єднали їхніх членів.

УXVI ст. братства розширили свою політичну й культурну діяльність. Коли в містах посилився національний гніт, братства організовували захист міщанства, надсилали скарги до судів на міські магістрати, відряджували посольство до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож. Найвпливовішим в Україні було львівське братство при церкві Успенія. До нього входило небагато членів — від 20 до ЗО, але це були досить заможні й освічені люди. У 1520 р. вони почали акцію проти обмежень, що встановлював для них ьський патриціат. їхні скарги підтримав перед королем гетьман К. Острозький, і українські міщани дістали деяке полегшення. Рибалка І. К. Історія України. — Т. 2. — С. 137.

171

442

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

443

3. Державний лад

444

У 1539 р. вони домоглися відновлення галицького єпископства, яке було скасовано у XV ст. У 1570-х роках львівське міщанство знову здобуло собі широкі права в місті, зокрема й те, що представники братств входили до так званої колегії 40 мужів, яка контролювала міську владу1.

Львівське братство виступило ініціатором заснування братств у всіх містах і містечках України. Отже, братська організація поширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлю.

Важливою обставиною в діяльності українських братств була наявність статутів, які ретельно регулювали їхню організацію і діяльність. Так, наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Статути братств, як правило, передбачали складання присяги тими, хто вступав до них, вибори старшин і їхню відповідальність перед братчиками, регулярне проведення зборів; наголошувалося також, що тільки обрана старшина має право судити членів братств, категорично заборонялося братчикам звертатися в державні органи. Отже, найактивніші братства намагалися утворити самостійні органи міського самоврядування і протиставити їх органам державної влади. Сходи братства відбувалися щонайменше раз на місяць. Така діяльність братств була для них важливою школою політичної боротьби. Природно, що вона натикалася на опір міської влади та уніатського духовенства.

Українські братства були тісно пов’язані з російськими і білоруськими братствами.

Братства своєю організацією і діяльністю сприяли єднанню українського громадянства і піднесенню його культурного рівня. Але у їхній діяльності мали місце й недоліки, що підривали основи громадського життя. Братства були явищем ефемерним, то розгорялися, то знову занепадали. Навіть найактивніше львівське братство мало періоди занепаду, коли не скликалися сходи братчиків. Зв’язок між різними братствами також не був постійним і добре зорганізованим; не було скликано з’їзду усіх братств. Тому братський рух мав не тільки своїх прихильників, а й ворогів. Навіть серед міщанства були особи, які не хотіли підпадати під братський режим. Ще більших супротивників мали братства з боку духовенства.

Військова організація. Основою збройних сил як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського було «посполите рушіння», тобто шляхетське ополчення, яке скликалося у межах усієї держави або окремих воєводств і земель. Організаційними 1 Кригіякевич І. Історія України. — С. 135. 172

446

одиницями шляхетського війська були родові або земські хоругви. Хоругва налічувала 200—600 осіб1. Участь в ополченні вважалася, з одного боку, обов’язком, а з іншого — привілеєм, почесним правом шляхти. Однак у міру зростання фільваркової системи посполите рушання дедалі більше занепадає. Шляхта тепер неохоче береться за зброю і навіть не з’являється на військові огляди, які інколи відбувалися у мирний час.

Ухилення від участі в посполитому рушанні каралося конфіскацією майна. Незважаючи на це, відмова від участі у військових походах набуває масового характеру. Шляхта поступово ухиляється від військової служби, хоча принцип, за яким «шляхта і кожен розряд шляхетський на війні служити повинні», намагається підтримувати. Цим вона обґрунтовувала свої привілеї і водночас стримувала формування і посилення найманого війська. Монопольне право шляхти на військову службу підтримувалося вимогою поголовної участі в рушійні усіх чоловіків, здатних тримати в руках зброю. Згідно з III Литовським статутом особи, які досягли повноліття, незалежно від їхнього стану у разі потреби обязаньї будут сами особами своими войну служить і виправлять воєнную службу»2. Але значною мірою військові привілеї шляхти підривалися появою найманого війська.

Поступово невеличка, добре навчена і дисциплінована наймана армія повністю витісняє посполите рушіння. Вперше наймане зійсько було застосовано у Польщі в XV ст. Формувалося воно головним чином на час війни. На сеймі 1562—1563 рр. була прийнята постанова про утворення «квартцяного війська» для оборони лівденно-східних кордонів. Утримувалося воно на відрахування 1/4 («кварти») доходів держателів королівських маєтків. У 1578 р. з метою збільшення війська сейм ухвалив закон про так званих «виб-ранців», або «вьібранецкую пехоту». На підставі цього закону королівські селяни від 20 ланів землі виставляли одного жовніра (рекрута), котрий звільнявся від усіх податків, але був зобов’язаний з’являтися на військову службу з придбаною за свій кошт зброєю й амуніцією (рушницею, шаблею, порохом, свинцем).

Основну частину коронного (королівського) війська становили шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спочатку угорська, а потім німецька), кіннота (драгуни) й артилерія. Очолював коронне військо великий коронний гетьман, який посідав Історія українського війська. — С. 142.

Розд. 2.

т Вялікага княства Літоускага. 1588.

173

447

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

448

3. Державний лад

449