Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

родельська унія передбачала можливість спільних засідань, польськолитовських сеймів і з’їздів, «когда зто будет нужно», з «волей и согласием короля»1. Отже, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Польська шляхта, як правило, запрошувала на польський сейм чергових великих литовських князів. Обидві самостійні держави об’єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. Відповідно до цієї унії до складу Польського королівства увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина). Польща і Литва були об’єднані в єдину державу — Річ Посполиту (республіку). Великий князь Литовський став одночасно і королем польським, який «згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися в Польщі, а не в іншому місці... Обраний у такий спосіб на Польське королівство буде миропомазаний і коронований у Кракові»2.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велику роль у цьому процесі відіграли так звані «Генрікови артикули», прийняті у 1572 р. у зв’язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою, очолюваною королем, котрий обирався. Король визнавав «вільну елекцію», тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати «посполитого рушіння» без згоди сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм3. Король також зобов’язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули передбачали, якщо король порушуватиме права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату й посольської зборні.

Король у сенаті, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

1Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права

Поль-

ши.— С. 107.

2Хрестоматія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 117—118.

3Пасічник М. С. Політичні унії між Польщею і Литвою в історичній долі українсь кого народу // Вісн. Львів, ун-ту. Серія історична. — 1992. — Вип. 28. — С.

412

Роль сенату у складі вального сейму була значнішою, оскільки сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі висловлювали свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені канцлер формували загальну думку сенаторів — «конклюзію» (висновок).

Найвпливовішою частиною вального сейму була посольська зборня. До її складу входили 170 делегатів — послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збиралися в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі1. Скликалася посольська зборня королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. В універсалах викладалися питання, які підлягали розгляду на сеймі. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймах. Тут же депутатам надавалися накази, які відображали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської зборні були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно, бо тут діяв принцип «вільної заборони» — так зване «ИЬе-гит уєіо».

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав виключне право ухвалювати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов’язковим нагадуванням про те, що прийняті вони за згодою сенату.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сейми: «конвокаційні», на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; «елекційні», де обирали короля; «коронаційні», на яких відбувалася коронація і король давав присягу2.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівським двором відав коронний, або великий, маршалок, його заступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка посадовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними

1Чубатий М. Огляд історії українського права. — С. 187.

2История Польши. — Т. 1. — С. 193.

113-382

161

413

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

414

3. Державний лад

415

діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський — скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої посідав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди перебувала в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно на українських землях. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман. Польськолитовські унії сприяли зближенню державного ладу Литви і Польщі, однак у розвитку Великого князівства Литовського деякі державно-правові відмінності збереглися: тут існували свої центральні установи, зокрема адміністрація, власна скарбниця й армія.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративнотериторіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада перебували в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Суттєвою рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління на українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут спочатку залишалася обмежена автономія і навіть карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з’явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського старости.

У XV ст. у Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які, у свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину. В 1434 р. вона стала Руським воєводством. Спочатку до нього входили Львівська, Перемишльська і Галицька землі, а пізніше були приєднані Сяноцька і Холмська землі. До середини XVI ст. Північна Буковина, що по162

417

ділялася на Чернівецьку та Хотинську волості, мала певну автономію у Молдавському князівстві. Закарпаття, яке увійшло до складу Угорської держави, поділялося на жупи, які пізніше стали називатися комітатами.

Сприятливішим було становище тих територій, які опинилися під владою Литви. Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністра-тивний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об’єднання — Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У ЧернігівськоСіверській землі з установленням тут влади литовських князів виникло декілька більш-менш значних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. Водночас ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях. «Мьі стариньї не рушаєм, а новин не вводим», — говорилося в цих актах1.

Убільшості українських удільних князівств і земель у XIV— XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці XIV ст. у південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями на українських землях2. Низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилася до своєчасного і повного збирання податків до князівської скарбниці.

Удругій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на остаточне скасування державної автономії укра- 1 Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1. — С. 104.

; Гураль П. Волосна громада в період входження українських земель до Великого князівства Литовського // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Випуск 37. — Львів, 2002. — С. 87—89.

163

И-М82

418

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

419

^ 3. Державний лад

420