Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

ками1. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення се-лян- втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров’я, його передстепова смуга нижче від Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства2.

Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін.3. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва4.

Козацькі слободи й хутори вирізнялися значним добробутом порівняно з убогими селищами феодально залежних селян передусім тому, що вільна людина була більш заінтересована у результатах своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо селяни-втікачі істотно різнилися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства потребувало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків «спрягатися» або йти у найми до заможних сусідів, а з іншого — існування вільних земель і відсутність обмежень відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — «голоти».

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — «громаду». Кожний утікач, що прибував

1Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). —

Львів, 1992. — С. 171.

2Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К, 1991. — С. 152; Хресто матія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 189.

3Хрестоматія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 189.

1 Історія України: нове бачення. — Т. 1. — С. 135.

151

381

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

382

2. Суспільний лад

383

на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, діставав формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберігала риси селянського демократизму. Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з іншого

— викликала шалений опір панівних верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну групу, то максимально обмежити її. Заселення козаками середнього Подніпров’я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими й українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі. На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалося захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Уже в першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом із землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі й зосередивши у своїх руках адміністративну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і сплачувати грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського старости спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 р. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського старосте, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги. Згодом район дніпровських порогів стає найбільшим центром українського козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди «і з доброї волі, і з неволі»: були ті, хто натерпівся від ярма феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю» тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатим. Тут можна було

152

385

зустріти українців, поляків, литовців, білорусів, представників інших національностей1.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) боки. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати насамперед про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з’являються «городці», тобто дерев’яні, укріплені засіками містечка, так звані «січі»2. Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об’єднання в козацьке товариство-громаду з єдиними органами управління.

У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кіш. Козаки, які залишилися у коші, становили його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі3. Вона фактично об’єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви4.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним5. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалося будь-яке нове ім’я, яке часто характеризувало передусім зовнішність людини. Це робилося для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватися кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: той, хто вступив раніше, мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином».

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

1Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — К. 1990. — Т. 1. — С.

115—116.

2Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — С. 67.

3Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. — С. 67.

4Щербак В. О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського козацтва до се

редини XVII ст. // УІЖ. — 1995. — № 5. — С. 66.

5Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Т. 1. — С. 117.

153

386

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

387

2. Суспільний лад

388

Таким було військо запорізьких козаків. Воно поділялося на січових і волосних козаків: перші, власне, і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Частину козаків, котрі відзначилися у боях, давно служили у війську, мали інші заслуги, звали «лицарством», або «товариством». Тільки вони мали право зі свого середовища обирати старшину, одержувати грошове і хлібне забезпечення, брати участь у розподілі здобичі й вирішувати всі справи війська. Ця частина козацтва постійно проживала у Січі по куренях, поділялася на «старше і молодше» і становила козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запоріжців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис, із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою охороною, тоді як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом1.

Від «лицарства», або «товариства», різко відрізнялося сімейне козацтво. їхніх представників також допускали у Запоріжжя, однак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: у запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Називалися вони підлеглими посполитих січових козаків, «зимовника-ми», «сиднями», «гніздюками». Але разом січові і зимовники становили одне військо.

Суттєвими рисами Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою «сіромою». Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов’язковим для всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетське землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ очолювала боротьбу українського народу проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від

390