Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

2. Суспільний лад

361

варку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що користувалися кутками у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві1.

Найшвидшими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України.

Поряд із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він виявлявся передусім у збільшенні терміну розшуку і повернення феодалам тих селян, котрі повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. установлював термін для розшуку таких селян у межах 10 років, то статут 1566 р. залишав десятирічний термін розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому разі, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшукувати його необмежений час. Статут 1588 р. довів термін розшуку утікачів до 20 років.

Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. на українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати як заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича низкою умов, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV — у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.

За своїм соціальним станом мешканці міст поділялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації перебували чисельно невеликі, але найзаможніші купецько-лихварські і ремісничі верхівки, заможні магістратські урядники. Придбавши землі і залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багатолюдному на той час місті (понад 15 тис. осіб), до цього прошарку належало 40—50 сімей.

1 История Польши. — Т. 1. — С. 224—225. 144

363

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: особи, які займалися різними промислами, майстри — хазяї майстерень і бюргерство, або «поспільство».

Третю, найчисленнішу, категорію міщан становили міські низи — плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники («партачі»)1. Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права та привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був закритий доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

Міста були осередками ремісництва. Безперечно, це відбивалося на соціальному складі міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23-х професій, а в Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, ювеліри, різники та ін.

Протягом XV— першої половини XVI ст. в українських містах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що приводило до зростання кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів досягала 500 осіб2. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремісничої майстерності, коли називали Львів «школою ремісництва». Великими ремісничими центрами в Україні були також Луцьк, Кременець, Холм, Кам’янець-Подільський, Перемишль, Ковель та ін. У середині XVI ст. налічувалося понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близько 803.

Ремісники у містах об’єднувалися у професійні корпорації — цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їхніх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найвпливовіших майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим май-

1 Сас П. М. Феодальньїе города Украиньї в конце XV — 60-х годах XVI в. —

К., 1989. -

С. 28. : Чубатий М. Огляд історії українського права. — С. 122. ‘ Історія України. — С. 68.

■ *Ч2

145

364

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

365

2. Суспільний лад

366

ном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією.

Повноправними членами цехових об’єднань вважалися тільки майстри — власники майстерень, у яких працювало по кілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси. За соціальним і майновим станом члени цехових організацій не були рівними. Головували в них найбагатші майстри. Нижчий соціальний прошарок цехової організації становили підмайстри, які експлуатувалися майстрами й усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісничу продукцію належало лише його членам1.

Відомості про діяльність цехів у містах України з’являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах відбувалося швидкими темпами. Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише чотири цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісничі організації виникли у Києві, Луцьку, Кременці. У першій половині XVI ст. вони існували вже в багатьох містах України.

Окрім цехових ремісників, в українських містах, як зазначалося, була чимала група позацехових ремісників («партачів»). Цей соціальний прошарок міщан українських міст становили ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, через відсутність коштів, і, нарешті, сільські ремісники, котрі працювали в місті.

З розвитком ремесла в українських містах чисельність позацехових ремісників неухильно зростала головним чином за рахунок вихідців із села. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники становили понад 40% загальної кількості ремісників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в «партачах» конкурентів і намагалися не тільки не допустити їх у цехові організації, а й повністю

1 История Польши. — Т. 1. — С. 118. 146

368

паралізувати їхню діяльність. З цією метою вони нападали на майстерні «партачів», виганяли їх за межі міста тощо. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдалими, бо «партачів» підтримувала шляхта і міська влада.

Значного розвитку в українських землях набула міська торгівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичові, Берестечку, Дрогобичі і Львові, наприклад, ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку — тричі на рік.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування у середовищі міського населення. Мешканці міст, як і раніше, поділялися на три групи: патриціат, бюргерство і міську голоту — плебс1.

Міський патриціат, до складу якого входили впливові сім’ї польських, литовських і українських багатіїв, продовжував контролювати усе життя в місті.

В опозиції до патриціату перебувало бюргерство. Зрозуміло, що бюргерство, невдоволене засиллям патриціату, прагнуло зменшити вплив останнього і поширити свої права. Однак бюргерство виступало лише проти тих вад феодального ладу, які зачіпали його інтереси.

З розвитком міст поступово збільшувалася і чисельність плебсу — ремісників, що розорилися, підмайстрів, учнів, «партачів». Голота становила більшість населення у містах і була найбільш експлуатованою його частиною. Тому не випадково, що вона являла собою найрадикальнішу силу, яка виступала проти соціального і національно-релігійного гноблення, утисків з боку феодалів і цехових майстрів.

* Посилення експлуатації міських низів призводило до опору голоти. Вона утворювала власні організації — «господи» — для охорони від утисків і експлуатації з боку майстрів. У 1469 р. господа підмайстрів ткацького цеху з’явилася у Львові, а в 1483 р. господа підмайстрів швацького цеху була створена у Коросно. Боротьба підмайстрів проти майстрів хоча і велася досить довго і нерідко жорстоко, як правило, обмежувалася локальними конфліктами.

Значну частину міського населення становили козаки й жовніри. Це передусім стосувалося Подніпров’я і Брацлавщини. Так, за

147

■ Енциклопедія українознавства. — Т. 4. — С. 1590. 10-^382

369

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

370