Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

2. Суспільний лад

341

Шляхетський фільварок у господарському відношенні являв собою відокремлену ділянку землі, яка становила власне господарство шляхтича і оброблялася для нього селянами-кріпаками1. Під фільварок відводилися кращі угіддя: орні землі, сади, сінокоси. Такий комплекс, заснований на панській оранці, створювався за рахунок насильницького загарбання общинних земель (випасів, пустищ та ін.), примусової експропріації селянських наділів або зменшення їхніх розмірів.

Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Водночас шляхті надавалося право вільної навігації по Віс-лі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 р. установив підвищені санкції за вбивство, замах на здоров’я, честь і гідність шляхтича. Шляхта дістала право присягати на суді, що вважалося незаперечним доказом.

Дещо пізніше, у 50—60-х роках XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. Так, на сеймі 1563 р. шляхта домоглася остаточного скасування статей Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів, зокрема, про заборону обіймати найвищі державні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради. У 1564 р. шляхта домоглася прийняття постанови сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, до компетенції яких належав розгляд усіх цивільних справ.

Віленським привілеєм 1565 р. передбачалися шляхетські повітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Держава неухильно стояла на сторожі шляхетських прав, урочисто проголошуючи у Статуті Великого князівства Литовського 1588 р. від імені його глави: «Також встановлюємо і на вічні часи то бажаємо мати ми, государь, і нащадки наші, що усіх лицарів, шляхту Великого князівства при вольностях і звичаях, котрі від нас, государя, і від предків наших їм були жалувані, будемо зобов’язані зберігати і дотримуватися»2.

1Бардах Ю., Леснодарский Б., Пиетрчак М. История государства и права

Поль-

ши.— М., 1980. — С. 182.

2Статут Вялікага княства Літоускага. 1588. — Розд. 3. — Арт. 10.

136

343

Після Люблінської унії 1569 р. були розширені права і привілеї української шляхти. З цією метою король на Люблінському сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля1. Зокрема, в 1569 р. київська шляхта дістала право на внесення змін до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися всі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості. Отже, реформи 60-х років XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму «шляхетської демократії». Водночас слід мати на увазі, що з числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їхня верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, становили найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони являли собою штат «замкових слуг» і «служилих бояр», які володіли невеличкими земельними маєтками й були зобов’язані виконувати різні військові, адміністративні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київському Поліссі, Чернігівщині2. Дехто з таких «слуг» згодом дістали шляхетські права, але більшість була поневолена старостами.

Окрему суспільну верству становило духівництво. До нього належали не тільки священики, а й їхні родини і весь церковний причт, усі вони підлягали суду єпископа. Духівництво було численним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз було по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а інколи й селяни. Священик мав звичайно цілий лан землі, а крім того, одержував різні продукти як оброк від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, якщо ж родина вимирала, парафія могла залишитися близьким родичам3.

Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і надавала їх відданим людям. Але, незважаючи на це, роль церкви як національної організації була в той час значною. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, церковні собори ставали всенарод-

• Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1. — С. ПО.

2Історія України: нове бачення. — ТГ І. — С. 126.

3Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. —

С. 51.

344

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

345

2. Суспільний лад

346

ними з’їздами. Перебуваючи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому суспільстві, мусила зближатися з народом1.

Селянство. Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було неоднорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов’язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання «замісника» (селянина такого самого ступеня залежності); 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до складніших і, зрештою, — до їхнього повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і в Галичині він називався «по-димщиною» (одиницею обкладання був «дім»

— будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала «поголовщину» (очевидно, також з «диму»). На Волині цей податок називали «воловщина» (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було зорати воловою упряжкою). Для загальнодержавного грошового податку з XV ст. у Литві і Польщі існував загальний термін — «серебщина» (сплата податків срібною монетою).

Крім «серебщини», селяни українських земель відбували численні повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і «двори» польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати «з косою, серпом і сокирою», давали «стацію» (грошове забезпечення князю і його двору під час переїздів). 1 Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1992. — С. 129, 133. 138

348

На відміну від державних податків, які були більш-менш фіксованими, обов’язки перед феодалами для різних категорій залежних селян були різноманітними.

Найчисленнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки сплачували переважно медом, воском, хутром цінних порід звірів, іншими продуктами, а також зерном і сіном — так зване дякло. Крім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Однак наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі і, як наслідок, поширення товарно-грошових відносин натуральні податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином «тяглові» і «роботні» селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому доки частка продуктів землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, доти феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням в Україні у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу, ковалі, псарі, конюхи, рибалки та ін.1. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої спеціальні обов’язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.

Безперечно, ці групи феодально залежних селян іноді істотно різнилися у майновому відношенні. Найспроможніші селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. На час переведення селян на військову службу вони звільнялися від усіх селянських податків. Називалися такі селяни «слугами» і розподілялися за родами військової служби — слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисленніший прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги юридично вважалися особисто вільними людьми. Більше того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у XVI ст. у період остаточного закріпачення селян, більша

3 Полонська-Василенко Н. Історія України. До середини XVII століття. — К.,

1995.— Т. 1. — С. 358.

139

349

Розділ і. Українські землі під владою Польщі та Литви

350