Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

нього належали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Починаючи з XVII ст.

зпредставників цього стану сенат регулярно призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими мусив узгоджувати свої дії король Речі Посполитої1. Магнати були вирішальною політичною силою в державі: усі важелі управління державою зосереджувалися у їхніх руках.

Другою найчисленнішою групою панівного класу на українських землях була шляхта — середні й дрібні землевласники. її основа — військова служба. Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. Галичини до польського королівства, з одного боку, сприяло широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. Водночас для зміцнення свого становища у Галичині королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта мала менші привілеї порівняно з польськими шляхтичами. Так, на відміну від польських, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю своїх людей, залежно від розміру маєтку, мусили безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові й натуральні податки2, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким уже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Безперечно, галицьку шляхту не задовольняло таке становище, і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями (1425, 1430, 1433 рр.) на територію Галичини були поширені деякі інститути польського права в інтересах української шляхти. А привілеєм польського короля Владислава в 1434 р. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польською шляхтою.

Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землеволодіння. Поряд

зйого традиційними джерелами (купівля-продаж, загарбання общинних земель, освоєння пустищ, династичні шлюби) на українських землях значного поширення набули великокнязівські дарування земель. Однак зростання економічного потенціалу

332

шляхти не дістало адекватного політичного оформлення, тому що шляхта ще не стала остаточно самостійним станом панівного класу.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовського запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямі було відокремлення шляхти від нижчих соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р. сейм видав постанову про «вивід» шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військовослужбового прошарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Кази-мира IV, тобто часу надання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий «попис земський». Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним доказом шляхетства. На українських землях для перевірки реального складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і старосте з метою приведення в належний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти1.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. — «волочна поміра», під час якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей.

Унаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбувалися зміни в правовому становищі шляхти як важливого прошарку панівного класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається у спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його втрата відбувалася тільки за постановою суду про позбавлення шляхетства або у випадку, коли шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом чи торгівлею.

Важливу роль у цьому процесі відіграв розвиток (починаючи з XVI ст.) шляхетських фільварків, що виробляли товари для споживчого ринку. «Фольварки бажаємо мати, — відверто заявляла шляхта в Уставі на волоки 1557 р., — щоб вони повсюдно були за-зедені, причому якомога більшого розміру, при усіх замках і дворах наших, крім тих, де б грунт поганий чи недорідний був»2.

333

1История Польши. — М., 1956. — Т. 1. — С. 90.

2Нариси з історії України. — Вип. II. — С. 41.

335

134

338

135

339

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

340