Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1
.pdf321
ляла величезний вплив на боротьбу України з Польщею, у якій переплелися релігійні елементи з соціальними і національними1.
Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. її форми були різноманітними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найпоширенішою формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі й пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх розселення стали Канів і Черкаси.
На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється найбільший центр українського козацтва — Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність. Починаючи з кінця XVI ст. масові козацько-селянські повстання в Україні виникають одне за одним: повстання 1591—1595 рр. на чолі з К. Косинським; повстання 1594 р. під проводом С. Наливайка і Г. Лободи; повстання 1617— 1618, 1625, 1635—1638 рр. та ін. І хоча ці збройні повстання зазнали поразки, їхня роль в історії українського народу була надзвичайно великою. Завдяки цій боротьбі розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося самовизначення українського народу.
Кінець XVI— перша половина XVII ст. стали часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються почуття любові до рідної землі, вітчизни, нерозривних зв’язків поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, формується ідея української державності2.
1Хинчевська-Геннель Т. Берестейська унія в XVII столітті з Польської точки зору
// Держава, суспільство і Церква в Україні у XVII ст. — Львів, 1996. — С.
97—98.
2Батюк В. С. Українська державність напередодні та в роки визвольної війни 1648— 1654 рр. в працях дослідників із західної діаспори // УІЖ. — 1993. — № 1. — С.50—51.
322
§ 2. Суспільний лад нкорпорація і поділ українських земель литовськими і польськими
феодалами не підірвали основ панівного тут феодального ладу. Існування на території України фео-^дальної власності на землю означало збереження класового поділу суспільства на експлуататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і відбилося на економічному і правовому становищі населення.
Феодали. Соціальне і правове становище різних верств панівного класу на українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності. Починаючи з кінця XIV ст. і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння. Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їхню власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники панівних верств одержували від польського короля і великого князя Литовського земельні пожалування за службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій (умовній) — доки виконували службу на користь сюзерена («на поживе-нье», «до волі та ласки господарської»), і постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину.
Починаючи з 80-х років XV ст. роздавання земель в умовне володіння стає звичайним явищем на українських землях. Таке роздавання здійснювалося не лише великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адміністрації — воєводами і старостами. Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагалися закріпити свої права на них. Якщо у XVI ст. землі роздавалися «до живота», тобто до смерті володаря, то починаючи з ЗО—50-х років XVI ст. землі вже давалися «до двох животов» (до смерті васала і його сина) і навіть «до трех животов»1.
Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — у першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в
1 Історія Української РСР. — К., 1979. — Т. 1. — Кн. 2. — С. ЗО. 9-3-382 131
323
Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви
324
2. Суспільний лад
325
326
руках незначної групи великих феодалів. Центром великого землеволодіння в Україні була Волинь, де розташовувалися володіння князів Острозьких, Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чернігівщині та Переяславщині — князів Глинських.
Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв’язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського.
Про економічну і політичну могутність великих землевласників в Україні свідчить і той факт, що у першій половині XVI ст. кілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть.
Маючи величезний економічний потенціал, великі землевласники оформилися у вищий феодальний стан, що дістав назву «магнати», і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, чим помітно відрізнялися від середніх та дрібних феодалів. Передусім магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя Литовського або короля Польського. У руках магнатів зосереджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними корогвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругових».
Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському підтверджувалося великокнязівськими привілеями 1492 і 1506 рр., відповідно до яких Рада великого князя («Пани-Рада»), до складу якої входили переважно литовські магнати, ставала самостійним, незалежним від великокнязівської влади вищим державним органом. Відтоді великий князь видавав закони та розпорядження, підтримував зв’язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою «Панів-Ради». Цими самими привілеями магнати здобули для себе також особисті права: їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнатів дозволялося викликати тільки за чотири тижні до суду; скарги на магнатів можна було подавати лише великому князю або «Панам-Раді»1.
1 Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1. — С. 121. 132
327
Характерно, що III Литовський статут 1588 р. особливо вирізняв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а й навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів1.
У другій половині XVI ст. на українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Так, згідно з «Описом землі Волинської» 1528 р. у цьому воєводстві налічувалося понад 400 магнатських і панських родів, яким належали майже усі земельні багатства Волині. 37 магнатських родів на Волині володіли 79 584 «димами», тобто 75% усіх селянських господарств. Найвпливовішими землевласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі Острозькі, у другій половині XVI ст. їм належало близько третини земельних угідь (32,6%) усієї Волині. А наприкінці XVI ст. понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 2 млн моргів (морг — приблизно 0,7 га) землі і понад 15 тис. чиншовиків2.
Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння на українських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Загарбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. «Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою», коли сейм визнав себе цілковито вільним в роздаванні «цих пустищ на вічність особам шляхетського звання, які вислужилися перед нами і Річчю Посполитою»3. Причому «пустищами» ця постанова цинічно називала території, що давно вже були заселені українським селянством та козацтвом.
Після Люблінської унії продовжували розширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули права входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму, в якому користувалися правом «вето». Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Лише магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З числа магнатів призначалися воєводи і старости, яким підпорядковувалися представники місцевої воєводської адміністрації. Магнати мали право будувати міста і замки, а також зберегли право утримувати своє військо і виступати в похід під своїми знаменами. Спори між магнатами підлягали розгляду тільки в королівському або сеймовому суді Речі Посполитої.
Магнати-землевласники — найвищий прошарок панівного класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. До і Статут Вялікага княства Лїтоускага. 1588. — Мінск, 1989. — Розд. 3. — Арт. ЗО.
2Рибалка 1. К. Історія України. — С. 133.
3Хрестоматія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 126.
328
Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви
329
2. Суспільний лад
330