Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Першими у цьому регіоні об’єднання феодально роздроблених князівств намагалися здійснити Галицько-Волинські князі. Захищаючи свої землі від посягань з боку феодальної Угорщини, Польщі й Литви, вони наполегливо домагалися об’єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього не вистачало, і в середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Таким чином, процес консолідації та об’єднання, що розпочався, був припинений і не набув подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і Черніго-во-Сіверщина, то і тут процес об’єднання був також малоефективним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, та конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним ядром було Середнє Подніпров’я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону. Здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у «Руське воєводство». У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля.

Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, мусило коритися введенню чужого, польського права1. Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-Волинського князівства — опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії, а у середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилася під владою султанської Туреччини2.

1 Чубатий М. Огляд історії українського права // Історія держави та державного права. — Мюнхен; К., 1994. — С. 80. : Енциклопедія українознавства. —

Львів, 1993. — Т. 3. — С. 899—900. 127

312

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

313

1. Колонізація українських земель

314

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилася в руках угорських магнатів. Після турецької агресії 1543 р. Угорське королівство фактично розпалося. Західна частина Закарпаття тепер перебувала під владою австрійських Габс-бургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політично роз’єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Могутність Литви, вільної від золотоординського ярма, неухильно зростала. Особливо зміцніла Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви1. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військову силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього і силу зброї, і дипломатичні союзи, і відкрите захоплення сусідніх територій. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правні норми та ін., а тому і перетворилася поступово на Литовсько-Руську державу2. Хоча слід мати на увазі, що литовська влада, незважаючи на її м’якість, для українського народу була все ж чужою3.

Ситуація різко змінилася, коли розпочався процес зближення Литви та Польщі. Унаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав

— Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов’язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства «на віки вічні» усі підлеглі йому, в тому числі й українські, землі4. Після цього на сеймі в Любліні Ягайло був обраний польським королем5.

1Історія України: нове бачення. — Т. 1. —■ С. 114.

2Енциклопедія українознавства. — Т. 4. — С. 1300, 1304.

3Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Суспільно-політичний лад і право України у складі Литовської держави та Речі Посполитої. — Івано-Франківськ, 1990. — С. 5.

4Субгпельний О. Україна: історія. — К, 1991. — С. 74.

5Історія України: нове бачення. — Т. 1. — С. 60.

128

316

Кревська унія призвела до поступової ліквідації самостійності південнозахідних князівств, забезпечила панування польських феодалів над населенням українських земель.

Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство ліквідовувалося і перетворювалося у звичайну литовську провінцію. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, «у Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи»1. Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля перетворювалися на воєводства з намісникамивоєводами на чолі.

І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об’єднала, а точніше злила Польське королівство і Велике князівство Литовське в «одне, не-розрізнюване, неподільне тіло», утворивши єдину державу — Річ Посполиту зі спільними органами влади й управління, єдиною грошовою системою2.

Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Відтоді українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта здобула право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру підкріплювалися Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням у межах Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії3. Але мета, яку ставили ініціатори унії, не була досягнута, навпаки — упродовж усього XVII ст. вона давала результати, протилежні бажаним. Реального об’єднання церков (православної і греко-католицької) не відбулося. Взаємна ворожість православних, греко-католиків та уніатів справ-

1Хрестоматія з історії Української РСР. — К., 1959. — Т. 1. — С. 117.

2Там само. — С. 111—118.

3Енциклопедія українознавства. — Т. 1. — С. 116.

9 3-382

129

317

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

319

§ 2. Суспільний лад

320