вого штрафу до трьох тисяч карбованців; забороняти будь-які збори; давати розпорядження про закриття торговельних і промислових закладів на певний строк або на весь час воєнного стану, а також вживати інші аналогічні заходи, спрямовані на зміцнення безпеки держави.
Генерал-губернатори або наділені їх владою особи мали широкі судові права у місцевостях, на яких оголошувався воєнний стан. Вони могли передавати на розгляд військового суду окремі справи з обвинувачення у злочинах, передбачених кримінальним законодавством, для засудження за законами воєнного часу. Це стосувалося, зокрема, таких злочинів, як бунт проти верховної влади і державна зрада; умисний підпал або інше знищення чи псування військового спорядження та зброї і взагалі всього, що належало до засобів нападу або оборони, а також запасів продовольства і фуражу; напад на вартового чи військовий караул; деякі інші злочини, що підривали обороноздатність держави1.
З початком першої світової війни виникла потреба у внесенні змін у систему судових органів, а також у порядок їхньої діяльності. Ці зміни торкалися передусім військової юстиції. Так, законом від 20 липня 1914 р. була ухвалена нова редакція IV розділу Військово-судового статуту (ВСС), який тепер називався «Про суд у воєнний час». Він включав статті, що регулювали питання як судоустрою, так і судочинства у військових судах2. Правила цього розділу мали застосовуватися у місцевостях, де був оголошений воєнний стан. Військово-судова влада на зазначених територіях належала полковим, етапним, корпусним, військово-окружним судам і Головному військовому суду або касаційному присутствію.
Військово-судовий статут регулював питання про підсудність, дізнання, попереднє слідство, віддання до суду, порядок провадження справ у полкових, етапних, корпусних, військово-окружних судах, касаційному присутствії.
У районі воєнних дій і в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, за наявності надзвичайних обставин могли засновуватися військово-польові суди для здійснення суду над військовослужбовцями у тих випадках, «коли вчинення злочинного діяння» було «настільки очевидним», що не було потреби у його розслідуванні. Правила про заснування військово-польового суду і про порядок
• Гессен В. М. Исключительное положение. — С. 379—380.
- Свод воєнних постановлений 1869 года. Часть шестая. Уставьі военноуголовньїе. — Петроград, 1915. — С. 354—385.
619
Розділ 4. Устрій і право в Україні у період Першої світової війни провадження у ньому визначалися ст. 1309 Військово-судового статуту і додатком до цією статті, який називався «Правила про військово-польовий суд». Право віддання обвинуваченого до військово-польового суду належало Головнокомандувачу армій фронту, командувачам армій, командувачам військами у військових округах та особам, які користувалися рівною з ними владою, а також деяким іншим військовим начальникам за певних умов (наприклад, командиру фортеці, чи укріпленого місця, обложених противником). Військово-польовий суд засновувався за наказом названих вище військових начальників у складі голови і чотирьох членів з офіцерів, які прослужили не менше чотирьох років1. Порядок діяльності військовопольового суду визначений у «Правилах про військово-польовий суд», зводився до такого: наказ про заснування військово-польового суду оголошувався відразу ж після вчинення злочинного діяння і по можливості протягом доби. Суд приступав до розгляду справи негайно і закінчував його впродовж двох діб. Розгляд справи здійснювався за закритими дверима присутствія. Вирок набував законної сили негайно, у будь-якому випадку не пізніше доби. Виконувався за розпорядженням начальника, який формував суд2.
Отже, судочинство у військово-польових судах здійснювалося у винятковому порядку: короткострокове слухання, відсутність захисту, корпоративність суду, неможливість оскарження. Усе це свідчить про те, що військовопольові суди фактично були органами позасудової розправи3.
8 травня 1915 р. до правил про військово-польовий суд були внесені деякі зміни, що передбачали, зокрема, можливість перегляду вироку військовопольового суду у корпусному або військово-окружному суді4.
Військово-польовим судам були підсудні не тільки військовослужбовці, а й особи, які були при армії, й особи цивільних відомств у місцевостях, де оголошувався воєнний стан, військовополонені, жителі зайнятих російською армією областей ворожої країни.
26 червня 1915 р. у Військово-морський судовий статут були внесені зміни, якими, зокрема, передбачалася можливість засну-
‘ 2. Державний лад зання військово-польових морських судів у районі воєнних дій1. Порядок
організації і діяльності цих судів у принципових положеннях був схожим з порядком організації і діяльності військово-польових судів.
В умовах зростання соціальної нестабільності і погіршення оперативної обстановки у Російській імперії Рада міністрів наприкінці жовтня 1916 р. прийняла постанову «Про посилення поліції у 50-ти губерніях Росії і про поліпшення службового і матеріального становища поліцейських чиновників». У постанові передбачалися заходи щодо вдосконалення професійної підготовки поліцейських2. У ній також передбачалося створити поліцію як повітову, так і міську. У міських поселеннях чисельний склад поліцейських команд визначався «з розрахунку одного городового на чотириста жителів обох статей». Для роботи в канцеляріях повітових справників, поліцмейстерів і приставів могли залучатися «як за вільним наймом, так і з правами державної служби, нарівні з особами чоловічої статі, так і особи жіночої статі», котрі мали свідоцтва про закінчення курсу не нижче жіночих гімназій, інститутів єпархіальних училищ та інших відповідних їм навчальних закладів або які здобули звання домашньої вчительки3.
1Свод воєнних постановлений 1869 года. Часть шестая. Уставьі военноуголовньїе. — Петроград, 1915. — С. 357.
2Там само. — С. 405.
3Ефремова Н. Н. Министерство юстиции Российской империи 1802— 1917 гг. Исто- рико-правовое исследование. — М., 1983. ■— С. 142.
4СУ. 1915. — № 181. — Ст. 1373.
620
1 СУ. 1915. — № 199. — Ст. 1577.
; История полиции России. Краткий исторический очерк и основньїе документи:
Учеб. пособие. — М., 1998. — С. 93. 5 Чайковський А. С, Щербак М. Г. За законом і над законом: 3 історії адм. органів і
поліц.-жандарм. системи в Україні (IX — початок XX ст.). — К., 1996. — С.
213.
621
Розділ 4. Устрій і право в Україні у період Першої світової війни
§ 3. Право іі початком першої світової війни виникла потреба внести низку змін у
чинне законодавство Російської імперії, а також прийняти нові нормативні акти. Це торкнулося практично всіх галузей російського права.
А. Адміністративне законодавство. Одним з перших нормативних актів у цій галузі законодавства був указ від 24 липня 1914 р. «Про прийняття виняткових заходів до посиленої охорони в усіх
місцевостях імперії порядку і громадської безпеки», згідно з яким в усіх місцевостях Російської імперії (зрозуміло, й України), що не перебували у той час на воєнному становищі, оголошувався стан надзвичайної охорони з усіма наслідками, що випливали з цього указу1.
28 липня 1914 р. адміністративне законодавство поповнилося царським указом, що установив правила, якими Росія керувалася під час війни, зокрема щодо підданих держав, які воюють з Росією2. Ці піддані обмежувалися у своїй дієздатності. їх могли вислати за межі Росії, а також за межі окремих її територій. В’їзд до Росії їм дозволявся тільки в особливих випадках з дозволу відповідних органів влади. Згідно з указом торговельні судна ворожих держав, що опинилися під час війни у російських портах, підлягали затриманню, а ті судна, які будувалися для цих держав як військові, конфісковувалися. У ст. 4 вказаного вище указу називалися міжнародні договори і декларації про поведінку воюючих держав, яких приписувалося дотримуватися на основі взаємності, а також подібні договори про права й обов’язки нейтральних держав. Серед перелічених документів були, наприклад, підписані на Першій Конференції Миру в Гаазі у липні 1899 р. декларації, а саме: а) декларація про невикористання снарядів, єдиним призначенням яких є поширення задушливих або інших шкідливих газів; б) декларація про невикористання куль, що легко розгортаються або сплющуються у людському тілі.
Простір для адміністрування відкривало прийняте 1 вересня 1916 р. Положення, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ саме або через уповноважених ним осіб наділялося правом закри-
1СУ. 1914. — № 199. — Ст. 2075.
2Там само. — № 209. — Ст. 2104.
1690
