Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

тань, підготовча комісія з артилерійських питань, підготовча комісія з авіаційних питань, комісія з перегляду норм санітарного і медичного постачання армії, спостережна комісія, реквізиційна комісія, евакуаційна комісія, комісія із забезпечення робочою силою підприємств, що обслуговували оборону.

Однією з найзначніших установ Особливої наради з оборони був Комітет у справах металургійної промисловості — найбільш буржуазний за своїм складом, методами і характером діяльності1. Поряд з постійно діючими комісіями і комітетами при Особливій нараді з оборони періодично створювалися і тимчасові комісії.

Особлива нарада з оборони мала свої виконавчі органи не тільки в центрі, а й на місцях. Ними стали районні заводські наради при місцевих уповноважених голови Особливої наради з оборони. На території України діяли Київська, Катеринославська, Харківська, а з 21 лютого 1916 р. — Одеська заводська нарада. Організація і діяльність місцевих органів Особливої наради з оборони регламентувалися затвердженими 10 вересня 1915 р. «Правилами про порядок дії місцевих уповноважених, призначених головою Особливої наради для обговорення й об’єднання заходів з оборони держави, і про існуючі при них районні заводські наради». Заводські наради при міських уповноважених голови Особливої наради з оборони створювалися для об’єднання діяльності заводів окремих районів і для встановлення співробітництва заводів у цілях якомога найповнішого використання їх продуктивності для потреб оборони. До складу заводських нарад входили чиновники міністерств (воєнного, морського, промисловості і торгівлі, шляхів сполучення), члени воєнно-промислових комітетів тощо. До роботи в заводських нарадах залучалися інженери, техніки, статистики2. Наради мали широкі права, що давало їм змогу впливати на підприємства, пов’язані з виробництвом продукції для потреб оборони держави. Структура, форми, методи роботи Особливих нарад з палива, продовольчої справи, перевезення палива, продовольства і воєнних вантажів були такими самими, як і в Особливої наради з оборони. Різниця полягала практично тільки в предметах відання кожної з перелічених Особливих нарад. Особливі наради стали однією з форм залучення представників монополістичної буржуазії до органів державного апарату ца-

1671

рату, забезпечуючи зрощування фінансового капіталу з урядовим апаратом. ЗО серпня 1915 р. імператор Микола II ухвалив закон «Про забезпечення потреб біженців». Біженцями визнавалися особи, котрі «залишили місцевості, яким загрожує неприятель, або вже зайняті ним, або виселені за розпорядженням воєнних чи цивільних властей з району воєнних дій, а також виходці з ворожих Росії держав»1. Для забезпечення потреб біженців засновувалася під голо-зуванням Міністра внутрішніх справ Особлива нарада з улаштування біженців. Ця нарада дістала статус «вищої державної установи». Вона була досить представницькою і відала такими питаннями: загальний розподіл кредитів, що надавалися на потреби біженців, піклування про всебічне упорядкування справ біженців, :х реєстрацію, переміщення їх у відповідні місцевості, повернення у місця постійної осілості і відтворення їхнього господарства; питання, що стосувалися оцінки нерухомого й рухомого майна, залишеного біженцями у місцях їх постійного проживання, відшкодування населенню збитків, завданих воєнними діями, і надання йому винагороди за предмети, реквізовані за розпорядженням воєнних властей; надання постраждалому від війни населенню позичкової допомоги; турбота про влаштування для біженців шкіл, курсів та інших навчальних закладів. Особлива нарада з влаштування біженців обирала і пропонувала Міністру внутрішніх справ кандидатів у голови губернських комітетів, вирішувала й деякі інші проблеми2.

Незабаром після свого створення Особлива нарада з влашту-зання біженців з метою об’єднання зусиль місцевих органів влади, урядових і громадських установ, а також приватних організацій і осіб, які допомагали біженцям, визнала необхідним розподілити губернії Російської імперії на певні райони з призначенням туди го-.-овноуповноважених. Таких районів було дванадцять. Дев’ятий ра-: охоплював Харківську, Полтавську і Чернігівську губернії3. У своїй діяльності головноуповноважені повинні були керуватися Наказом головноуповноваженим з улаштування біженців у сере-щнні імперії», затвердженим Управляючим міністерства внутрішніх :.-рав 29 жовтня 1915

р.4.

1672

1Про цей комітет див. детальніше: Тарновский К. Н. Формирование государствен- но-монополистического капитализма в России в годьі первой мировой войньї (на

примере металлургической промьішленноети). — М., 1958.

2Воронкова С. В. Материальї Особого совещания по обороне государства. — М., 1975. —

С. 61, 62.

1674

- СУ. 1915. — № 242. — Ст. 1842.

і рбах О. Я. Законодательньїе актьі, вьізванньїе войной 1914—1916 гг. — Петрог-

1916. — Том III. — С. 5. : Там само. — С. 207—208. * Там само. — С. 208—

211.

617

1676

Розділ 4. Устрій і право в Україні у період Першої світової війни

1677

2. Державний лай

1678

Війна обумовила необхідність оголошення воєнного стану на територіях Російської імперії, які входили до району воєнних дій і мали особливо важливе значення для державних і воєнних інтересів, що й було зроблено іменним указом від 20 липня 1914 р. Під дію указу підпадали й окремі місцевості України, зокрема Волинська, Подільська, Київська, Херсонська, Таврійська губернії, Золотоношський, Переяславський і Кременчуцький повіти Полтавської губернії, Остерський повіт Чернігівської губернії, Верхньодніпровський і Катеринославський повіти Катеринославської губернії1. На території, на якій оголошувався воєнний стан, почали діяти «Правила про місцевості, оголошені такими, що перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.

На території, де вводився воєнний стан, повноваження щодо охорони державного порядку і громадського спокою переходили до воєнних властей: головнокомандувача і командувачів армій. Так, командувач армії мав право: забороняти відлучатися з місця проживання таким особам, яких за їхніми знаннями, ремеслом тощо передбачалося залучити до робіт для досягнення цілей війни; призначати загальні і приватні реквізиції; забороняти вивіз необхідних для роботи знарядь і матеріалів, а також продовольства і засобів перевезення, фуражу, дров та інших предметів, які могли б знадобитися для війни; розпоряджатися про знищення будівель і всього, що могло б ускладнювати рух або дії військ. Окрім того, командувач армії мав право вживати для цілей охорони державного порядку будь-які заходи, навіть не передбачені законом2.

У районі дій армії її командувачеві підпорядковувалися місцеві генералгубернатори та особи, які наділялися правами останніх.

Поряд з наданням широких прав військовим властям введення воєнного стану означало розширення адміністративних повноважень місцевих губернських органів управління, передусім генерал-губернаторів (або наділених їх владою осіб), які діставали додаткові адміністративні і поліцейські права. Так, згідно зі ст. 19 Правил про місцевості, де оголошувався воєнний стан, генерал-губернатори або наділені їхньою владою особи мали право: видавати обов’язкові постанови з питань, що стосувалися громадського порядку і державної безпеки; встановлювати за порушення таких обов’язкових постанов покарання, які не могли бути суворішими за ув’язнення у тюрмі або фортеці на три місяці або за сплату грошо-

1СУ. 1914. — № 189. — Ст. 2053.

• СПб., 1908. — С. 375—376.

2Гессен В. М. Исключительное положение.

1680