Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Ради робітничих депутатів були організовані також у Миколаєві, Кременчузі, Юзівці, Маріуполі. Виникнувши як органи керівництва страйковою боротьбою, вони переросли в штаби збройного повстання, стали зародками нової революційної влади. Ради діяли на противагу царським властям. Вони явочним порядком вводили на підприємствах 8-годинний робочий день, боролися з локаутами підприємців, здійснювали вилучення грошових коштів на потреби революції, скасували цензуру, вводили свободу слова і друку, вирішували різні господарські питання у межах тієї території, яку вони контролювали, створювали бойові дружини, озброювали їх, готували до збройного повстання, забезпечували революційний порядок тощо.

Зрушення в економічній і соціальній структурі російського суспільства, нова обстановка, особливо напередодні і під час революції 1905—1907 рр., спричинили активне формування і консолідацію декількох основних суспільних сил і груп. До першої дослідники відносять урядовий табір, який включав у себе царську родину і придвірну знать, чиновників і військових, реакційне духовенство, найконсервативнішу частину дворян-поміщиків, а також деяку частину верхівки крупної торговельно-промислової буржуазії. Основне завдання представники цієї суспільної сили вбачали у збереженні самодержавного ладу, недопущенні жодних змін у суспільному і державному устрої Російської імперії. До другої суспільної групи входили буржуазія і ліберальні поміщики, які виступали за відвернення народної революції і встановлення в Росії помірної конституційної монархії. Третя основна суспільна група включала пролетаріат у союзі з селянством. Як революційнодемократична сила вона ставила за мету повалення самодержавства і встановлення в країні демократичної республіки1. На грунті консолідації і розмежування суспільних сил у Росії відбувалися становлення, формування політичних партій.

У роки першої революції серед загальноросійських політичних партій, які активно діяли і в Україні, виділялася монархічна партія (листопад 1905 р.), що мала назву «Союз російського народу». Ця політична партія у своїй основі мала бойові чорносотенні організації, що створювалися для розправи з учасниками революції. «Союз російського народу» об’єднував найреакційніших поміщиків, представників дрібної буржуазії, інтелігенції, декласова- 1 История отечественного государства и права: Учебник / Под ред. О. И.

Чистякова. — М., 1996. — Ч. 1. — С. 292.

570

1531

них міських мешканців, частину селянства і невелику кількість робітників. З більше ніж 400 тис. членів цієї політичної партії понад 100 тис. діяли в Україні1.

У жовтні-листопаді 1905 р. сформувалася партія «Союз 17 жовтня» (октябристи). Це була партія великих поміщиків і торговельно-промислової буржуазії, які прагнули домогтися у самодержавства деяких поступок. їхньою метою була реалізація обіцянок, даних у Маніфесті 17 жовтня 1905 р. Октябристи у своїй програмі виступали за розвиток і зміцнення конституційної монархії, збереження єдиної і неподільної Росії, за скликання Державної думи з обмеженими царем повноваженнями2. Загальноросійською ліберально-опозиційною партією, створеною у жовтні 1905 р., була конституційно-демократична (кадетська) партія. До неї входили представники переважно середньої буржуазії, ви-сокооплачуваної інтелігенції, ліберальні поміщики. Головна програмна мета кадетів — встановлення в Росії конституційної монархії3.

Ще у 1901 р. із залишків народницьких організацій була створена Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що виражала інтереси селянства (передусім верхівки). У період революції 1905—1907 рр. есери ставили за мету революційне повалення царського самодержавства і встановлення демократичної республіки4.

На рубежі XX ст. виникає Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка увійшла в революцію розколотою на дві фракції — більшовиків і меншовиків. Лідером більшовиків був В. І. Ленін (Ульянов). Стратегічний план і тактичну лінію більшовиків у революції було визначено на III з’їзді РСДРП, що відбувся у квітні 1905 р. у Лондоні, а також у написаній Леніним книзі «Дві тактики соціал-демократії у демократичній революції» (липень

1905 р.).

На початку XX ст. організованість національно-визвольного руху в Україні забезпечували українські національні партії, зокрема, Українськадемократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРД), (у 1906 р. УДП і УРП об’єдналися і створили Українську демократичну радикальну партію (УДРП)), Революційна українська партія (РУП), Українська народна партія УНП). У грудні 1904 р. з РУП вийшла частина її членів, яка організувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілку»). У грудні

1905 р. на

1 Рибалка І. К. Історія України. — Ч. 2. — С. 330.

: Представители Государственной Думьі. — СПб., 1906. — С. 135—137.

; Там само. — С. 133. 4 Там само. — С. 129.

571

1532

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

1533

2. Державний лад

1534

II з’їзді було оголошено про створення Української соціал-демокра-тичної робітничої партії (УСДРД) і прийняті програма та резолюція з найважливіших питань. Програми названих українських національних партій містили положення, що стосувалися як соціально-економічних проблем, так і перетворень у сфері державного ладу Російської імперії. Так, наприклад, у програмі УСДРП висувалася вимога перетворення Росії у демократичну республіку, у якій Україні надавалася автономія з окремою державною інституцією (сеймом), якому належало право законотворчості у внутрішніх справах населення в межах території України1.

1536

§ 2. Державний лад

озвиток капіталізму в Росії зумовив зміни у її державному ладі, що певною мірою знаменували перехід держави від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили царя Миколу II у рескрипті, даному на ім’я міністра внутрішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати обраних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій... при обов’язковому збереженні непорушності Основних законів імперії»1.

6 серпня 1905 р. були прийняті закон «Установа Державної думи» і «Положення про вибори до Державної думи»2. Державна дума створювалася «для попереднього розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Державну раду імператору для затвердження. Отже, остання мала лише законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа виборців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по куріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатоступеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за двоступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсервативніші західно-європейські виборчі закони3.

Засновуючи таку Державну думу, царський уряд прагнув зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак

1537

1 Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. — К., 1992. — С. 9. Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу Визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст. — X., 1996; Телешун С. О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX — на початку XX ст. — К., 1996.

572

1539

1Законодательньїе актьі переходного времени. 1904—1908 гг. / Под ред. Н. И. Лазаревского. — СПб., 1909. — С. 22—23.

2Там само. — С. 98—134.

3Лаптева Л. Е., Нерсесянц В. С, Парзсоменко Н. Б., Скрипилев Е. А. Из истории российского парламентаризме: к 90-летию первьіх вьіборов в Государственную

думу России // Государство и право. 1996. — № 7. — С. 149.

1540