Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Що стосується права селян на ділянки надільної землі, яка перебувала у подвірному володінні, в указі від 9 листопада 1906 р. з цього приводу говорилося: «Подвірні ділянки як надані у подвірне володіння селян під час наділення їх землею, так і закріплені пізніше в індивідуальну власність окремих селян з общинних земель, а також присадибні ділянки при общинному землекористуванні становлять індивідуальну власність домогосподарів, за якими ці ділянки закріплені згідно з землевпорядними актами, громадськими вироками, постановами селянських установ, актами про відчуження і рішеннями судових місць. Таким же правом на згадані ділянки користуються і правонаступники цих домогосподарів»1.

Указ від 9 листопада 1906 р. був опублікований і відразу ж почав впроваджуватися в життя. В Україні аграрна реформа П. А. Столи-піна набула широкого розмаху2. Так, якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общин вийшло майже 24% господарів, то у Південній Україні — 34,2%, а в Правобережній Україні — 50,7%3. Для практичної реалізації положень указу засновувалися повітові і губернські землевпорядні комісії на чолі з Центральним землевпорядним комітетом. 14 червня 1910 р. був виданий закон «Про зміни і доповнення деяких постанов про селянське землевласництво», що доповнював указ від 9 листопада 1906 р. Новий закон уже в примусовому порядку визнавав індивідуальними власниками усіх домогосподарів тих общин, де провадилися перерозподіли з часів переходу на викуп. Проти общини спрямовувався і закон «Про землеустрій» від 29 травня 1911 р.4 Закон був покликаний забезпечити «кінцеву мету створення одноосібних володінь» у формі відрубного і хуторського господарства5. Так новий закон ще більше спрощував перехід до відрубного господарства. Для цього висе не вимагалося попереднього закріплення земель в індивідуальну власність. Документи,

1СУ. 1906. — № 263. — С. 1859.

2Малий словник історії України / В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. — К., 1997. — С. 378.

3Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. — Львів, 1996. — С.

4Важнейшие законодательньїе актьі (1908—1912 гг.) с алфавитньїм, предметним и хронологическим указателями / Под ред. и с предисловием проф. В. М. Гессена. — СПб., 1913. — С. 256, 391—427.

5Софроненко К. А. Аграрное законодательство в России (II половина XIX — начало

XX вв.) — М., 1981. — С. 145.

1521

одержані під час надання відрубу, визнавалися як такі, що засвідчують право власності на землю1.

Важливим складником столипінської аграрної реформи була переселенська політика. Програма уряду була розрахована на розв’язання двох основних завдань — за допомогою переселень малоземельних селян на окраїни імперії збільшити землекористування селян і створити умови для швидкого господарського освоєння східних районів, посилення там позицій держави2. Про зміст столипінського аграрного законодавства у літературі висловлювалися різні думки. Як зазначав П. М. Зирянов, «навряд чи можна вважати справедливим те огульне негативне ставлення до реформи, яким сильно грішили радянські історики у минулі роки. Деякі заходи, що супроводжували її, були гарною, корисною справою. Йдеться про надання більшої особистої волі селянам, устрою хуторів та відрубів на банківських землях, переселення до Сибіру, деяких видів землевпорядкування»3. Н. Рогаліна звертає увагу на «достатню поміркованість і взаємозв’язок таких заходів, як вихід на хутори та відруби, переселенство і землеустрій», характеризуючи столипінське аграрне законодавство4.

Як прогресивне і таке, що сприяло розвитку капіталізму на селі, оцінює це законодавство А. Я. Аврех5. Однак, на думку цього вченого, воно забезпечувало прогрес «за гіршим, пруським зразком, тоді як революційний шлях відкривав «зелену вулицю» «американському» фермерському шляху, максимально ефективному й швидкому, в рамках буржуазного суспільства»6. Щодо конкретних підсумків реалізації столипінського аграрного законодавства, то й вони оцінюються неоднозначно. Як вважає О. І. Чистяков, «столипінська аграрна реформа аж ніяк не розрядила обстановку на селі, а навпаки ускладнила її»7.

Як зазначає В. Г. Тюкавкін, через опір селян царату не вдалося ліквідувати общину повністю, була зруйнована лише одна чверть

1Зирянов ТІ. Н. Крестьянская община европейской России 1907—1914 гг. — М., 1992. — С. 91.

2Островский И. В. Стольшин и его время. — Новосибирск, 1992. — С.

3Зьірянов П. Н. Петр Стольшин: Политический портрет. — М., 1992. —

С. 63.

4Рогалина Н. В. В поисках мерьі (некоторьіе уроки российских аграрних реформ в

XX в.) // Вопр. зкономики. 1996. — № 7. — С. 113.

5Аврех А. Я. П. А. Стольшин и судьбьі реформ в России. — М., 1991. —

С. 86.

6Там само.

7Чистяков О. И. О социальной сущности историко-правовьіх наук // Вест. Моск.

ун-та. Сер. II. Право. 1995. — № 6. — С. 13.

1522

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX і

1523

§ 1, Суспільний лад

1524

общин. Але й це «мало велике значення у розвитку капіталізму, в мобілізації землі у руках нових власників, у зростанні переселення на окраїни і освоєнні нових земель, у розвитку продуктивних сил села»1.

На думку І. К. Рибалки, столипінська аграрна реформа, з одного боку, прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі, а з іншого — «не досягла поставленої мети — не забезпечила створення міцного буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких відносин — поміщицьке землевласни-цтво... Не розв’язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла відвернути наростання революційної кризи»2.

На подібний суперечливий характер підсумків столипінської аграрної реформи вказують й інші сучасні дослідники3. Вона була юридично припинена постановою Тимчасового уряду від 23 червня 1917 р.4

На початку XX ст. у Російській імперії завершився процес формування нових класів буржуазного суспільства — буржуазії і робітничого класу. У сучасній історіографії класовий поділ грунтується на економічних ознаках.

У період, що розглядається, буржуазія була представлена різними групами: прошарок підприємців-монополістів, нечисленна група фінансової олігархії і широка верства торговельної буржуазії. Остання у Російській імперії на початку XX ст. характеризувалася політичною інертністю і залежністю від державних структур. Царський уряд забезпечував приватні підприємства державними замовленнями, дешевою робочою силою і сировиною; розширював ринки збуту і цим надавав буржуазії можливості одержувати високі прибутки. На етапі капіталістичної індустріалізації, особливо на початку XX ст., зближення банківських і промислових сфер, торговельної і виробничої діяльності, тісний зв’язок землевласників і найбільших промисловиків (незрідка їх злиття), залучення до підприємництва державного чиновницького апарату призвели до ство-

1Российское законодаство X—XX веков. М., 1994. — Т. 9. — С. 234.

2Рибалка І. К. Історія України. Ч. 2. — С. 371.

3Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; За ред. В. А. Смолія. — К., 1997 — С. 145; Островский И. В. П. А. Стольшин и его время. — Новоси-

бирск, 1992. — С. 134; Решетников А. Б. Законодательная база аграрной реформи 1906—1911 гг. в России //Государство и право. 2002. — № 12. — С. 88.

4История государства и права: Словарь-справочник / Под ред. М. И. Сизикова. — М., 1997. — С. 248.

1526

рення могутніх фінансово-промислових груп, що мали у своїх руках економічні важелі Російської імперії1. Із заснуванням Державної думи і перетворенням Державної ради буржуазія вперше дістала деякі права щодо участі в роботі органів державної влади, підтримуючи політику, яку проводив царат у цих органах.

На початку XX ст. у Росії внаслідок капіталістичного розвитку сформувалася нова суспільна сила — робітничий клас. У 1900— 1913 рр. відбулися значні зміни у його кількості та структурі. Основним резервом поповнення робітничого класу в Україні було селянство, кустарі, а також переселенці з Великоросії і відчасти з Білорусії. У зв’язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва в Україні, концентрація пролетаріату тут була дуже висока.

На початку XX ст. чинне законодавство давало змогу підприємцям усіляко порушувати права робітничого класу. Низьким залишався реальний заробіток, як і раніше високою була тривалість робочого дня. На більшості підприємств були відсутніми охорона праці і техніка безпеки, що призводило до зростання травматизму серед робітників.

Малозначним і малоефективним виявився закон від 2 червня 1903 р. «Про винагороду потерпілих внаслідок нещасних випадків робітників і службовців, а так само членів їхніх сімейств на підприємствах фабричнозаводської, гірничої і гірничо-заводської промисловості»2. Незадовільними були житлово-побутові умови робітників, більшість яких

проживала у казармах і землянках3. Отже, у робітників було чимало підстав протестувати проти існуючого ладу і брати найактивнішу участь у революції 1905—1907 рр., а також у революційному русі в період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 рр.) Під час революції виникла принципово нова форма організації трудящих — Ради робітничих депутатів. У жовтні-грудні 1905 р. в усій Росії було створено понад 50 Рад. В Україні в жовтні 1905 р. робітники заснували Ради у таких містах, як Катеринослав, Луганск, Київ, Горлівка, Дебальцево, Єнакиєво, Алчевськ4.

1 Отечественная история. История России с древнейших времен до 1917 года: Знциклопедия: В 5 т. — М., 1994. — Т 1. — С. 312. : Шельинагин И. И.

Законодательство о фабрично-заводском труде в России. 1900—

1917. — М., 1952. — С. 139.

3Історія України: Курс лекцій: Навч. посібник: у 2 кн. / Мельник Л. Г., Верстюк В. Ф.,

Демченко М. В. та ін. — К., 1992. — Кн. 2. — С. 15.

4Шморгун П. Ради робітничих депутатів на Україні в 1905 р. — К., 1955.

— С. 18.

1527

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

1528

1. Суспільний лад

1529