Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

дових країн Європи, проте навіть в урізаному вигляді вони викликали негативне ставлення більшості урядових чиновників1.

Як уже зазначалося, ст. 78 Основних державних законів у редакції 23 квітня 1906 р. надавала російським підданим право влаштовувати збори. Незадовго до їх оприлюднення, 4 березня 1906 р., були опубліковані «Тимчасові правила про збори», що регламентували так звані публічні збори, під якими розумілися збори, влаштовані у приміщеннях, спеціально для цього пристосованих, або таких, що здаються в найм. Такі збори були доступні невизначеному числу осіб, при цьому особи, які збиралися, не були особисто знайомими із засновниками зборів. Збори, у яких брали участь лише члени товариства чи спілки, що існували на законних підставах, і не були присутні сторонні особи, не вважалися публічними2. Заборонялося влаштовувати збори в готелях та інших подібних закладах, де постійно збиралися відвідувачі і надзвичайно важко було встановити нагляд за зборами, а також у навчальних закладах, окрім зборів навчального характеру і дозволених статутом цього закладу.

Дозволялися збори і під відкритим небом, але для цього вимагався дозвіл місцевої поліції, а самі збори могли відбуватися не ближче як за дві версти від місця перебування імператора, а також приміщень Державної думи і Державної ради, коли в них відбувалися засідання. Про відкриття зборів робилося оголошення місцевою адміністрацією не пізніше як за три дні до зборів. На них не допускалися озброєні особи, учні нижчих і середніх навчальних закладів без дозволу начальства і малолітні. Присутня на зборах посадова особа (звичайно поліцейський пристав) могла їх закрити, якщо, на її думку, вони набували характеру, що загрожував спокою і безпеці, або коли збори явно відхилялися від оголошеного предмета обговорення, або коли на них здійснювалися не дозволені грошові побори, а також якщо в них брали участь особи, які не мали на це права. Таким чином, представник поліції міг при бажанні закрити будь-які збори, посилаючись на одну з перелічених обставин. Винні в проведенні або відкритті публічних зборів без належного дозволу або в неприпиненні їх після відповідної вимоги представника поліції несли кримінальну відповідальність. Отже, Тимчасові правила про збори від 4 березня 1906 р. обмежували можли-

1Лшкин С. С, Кирьянов Ю. И. Предприниматели и рабочие: их взаимоотношения.

Вторая половина XIX — начала XX вв. (вторьіе Морозовские чтения) // Отечественная история. 1997. — № 5. — С. 207.

2Коркунов Н. М. Русское государственное право. Том 1. Введение и общая часть. — СПб., 1909. — С. 459.

1492

вість здійснення підданими Російської імперії проголошеного права на збори. Своєрідно вирішувалося питання про законодавче забезпечення проголошеної Маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи совісті. 14 березня 1906 р. було видано закон, що передбачав кримінальне покарання за публічні промови, проповіді, розповсюдження творів, що спонукали до переходу православних «в інше віросповідання, або вчення»1. Каралися також батьки, які порушували обов’язок виховувати дітей у православній вірі2. Основні державні закони Російської імперії у редакції 23 квітня 1906 р. проголошували, що імператор «є верховним захисником і хранителем догматів панівної віри і блюстителем правовір’я й усілякого до Церкви святої благо-чиння». Водночас ст. 62 Основних державних законів установлювала, що «найголовнішою і панівною в Російській імперії вірою є Християнська Православна». Первенство православної церкви виявлялося конкретно, зокрема, в тому, що в Російській імперії святкували тільки свята православної церкви. У ці дні не допускалася робота, навчання в навчальних закладах, а також не могли виконуватися покарання за судовими вироками3. У зазначені святкові дні звільнялися від роботи арештанти християнського віросповідання4. Православ’я визнавалося державною релігією. Відтак узаконювалися цивільні й політичні обмеження з релігійних мотивів. Отже, в Російській імперії свобода совісті могла здійснюватися в обмеженому обсязі. Що стосується проголошених в Основних державних законах волі і недоторканності особи і життя, то з цього приводу взагалі не було прийнято ні законів, ні навіть тимчасових правил, тобто чинними залишалися норми Статуту кримінального судочинства 1864 р.

Слід наголосити, що перелічені в Основних державних законах цивільні права і свободи, згідно зі ст. 83 цих законів, значно обмежувалися у тих випадках, коли та чи інша місцевість проголошувалася такою, що перебуває у режимі посиленої або надзвичайної охорони чи воєнного становища, передбачених відповідно «Положенням про заходи з охорони державного порядку і громад-

1СУ. 1906. — № 73. — Ст. 461.

2Свод законов Российской империи. — М., 1910. — Кн. 4. — Тома XIII—XVI. Допол-

нения к Своду законов Российской империи. — С. 17.

3Статті 25—27 «Устава о предупреждении и пресечении преступлений 1890 г.» //

Свод законов Российской империи. — М., 1910. — Т. XIV. — С. 99.

4Ст. 352 «Устава о содержащихся под стражей 1890 г.» // Свод законов Российской

империи. — М., 1910. — Т. XIV. — С. 203.

1493

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

1494

§ І. Суспільний лад

1495

ського спокою» від 14 серпня 1881 р. та «Положенням про місцевості, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.

Згідно з «Положенням» від 14 серпня 1881 р. на певній території або в окремій місцевості могли оголосити винятковий стан (тобто стан посиленої чи надзвичайної охорони). Право оголошення стану посиленої охорони належало генерал-губернатору в межах підвідомчої йому території, проте його рішення мало бути затверджене міністром внутрішніх справ. Стан надзвичайної охорони вводився згідно з рішенням Ради Міністрів за поданням міністра внутрішніх справ. У період чинності стану посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов’язкові постанови, які стосувалися попередження порушень суспільного порядку і державної безпеки1. За порушення цих постанов винні каралися арештом на строк до трьох місяців або штрафом до 500 крб. Крім того, генерал-губернатору належало право «забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони». Тобто повноваження генерал-губернатора так званого попереджувального характеру полягали у призупиненні гарантій індивідуальної свободи. Генерал-губернатор міг заборонити «будь-які народні, громадські, навіть приватні збори», закрити торговельні заклади і промислові підприємства.

У разі введення стану надзвичайної охорони за загальним правилом усі положення, притаманні стану посиленої охорони, зберігали свою силу. Водночас генерал-губернатор наділявся і додатковими повноваженнями. Так, йому надавалося право: засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-польові команди; накладати секвестр на нерухоме й арешт на рухоме майно та прибутки з нього; дозволяти екстрені, призупиняти і закривати чергові збори станових, міських й земських органів; припиняти періодичні видання; закривати навчальні заклади на строк до одного місяця тощо. З наданням чинності положенню надзвичайної охорони генералгубернатор мав право за порушення виданих ним постанов застосовувати в адміністративному порядку до винних такі заходи, як ув’язнення в тюрму або фортецю на три місяці, чи арешт на той самий строк, або грошовий штраф до 3 тис. крб.

При винятковому стані генерал-губернатор наділявся дуже широкими повноваженнями в судовій сфері. Так, під час запровадження стану посиленої охорони він мав право передавати судам 1 Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб.,

1885. — Т. 1. — С. 263.

1497

окремі справи «про злочини, загальними кримінальними законами передбачені, коли він визнав це необхідним для захисту громадського порядку і спокою, для засудження за законами воєнного часу». При цьому генерал-губернатор міг вимагати розгляду цих справ за зачиненими дверима. Він також затверджував вироки. З уведенням стану надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із загальної підсудності «справи про відомого роду злочини та провини» і передавати їх до військових судів. У цьому разі йшлося вже не про окремі справи, а про цілі категорії справ.

У Російській імперії у мирний період під час так званих «внутрішніх смуг» чинним було «Положення про місцевості, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р. Суттєва відмінність воєнного стану від стану надзвичайної охорони полягала у тому, що перший передбачав воєнну диктатуру, тоді як другий — диктатуру цивільну1. З введенням у місцевостях воєнного стану там припиняло дію «Положення» від 14 серпня 1881 р., і повноваження з охорони громадського спокою і державного порядку переходили від міністра внутрішніх справ до головнокомандувача і командувачів армій2. Що стосується повноважень адміністративної влади у разі введення воєнного стану, то взагалі, вони мало чим відрізнялися від таких самих повноважень, притаманних станові надзвичайної охорони. Існував також і стан облоги. Він вводився під час війни у фортецях за умови облоги їх ворогом.

Отже, проголошені Основними державними законами Російської імперії права і свободи підданих багато в чому залишалися деклараціями, далекими від реального життя.

Поряд з наданням прав Основні державні закони Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. покладали на підданих імперії й обов’язки. Так, згідно зі ст. 71 Основних державних законів, вони були зобов’язані «сплачувати встановлені законом податки і мита, а також відбувати повинності». Однією з таких повинностей була військова. Стаття 70 проголошувала: «Захист Престолу і Вітчизни є священним обов’язком кожного російського підданого. Чоловіче населення, незалежно від стану, підлягає військовій повинності згідно з постановами закону». Військова повинність, будучи загальнообо- в’язковою і рівною для всіх, була особистою. Від неї звільнялися деякі особи або через фізичну непридатність до військової служби, 1 Гессен В. М. Исключительное положение. — СПб., 1908. — С. 181.

- Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб.,

1895. — Т. XII. — С. 479.

1498

560

1500