сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.
На відміну від Галичини і Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Наприкінці XIX ст. Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Берез-ської, Угочанської і Мараморошської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які за допомогою адміністративно-судового апарату тримали населення в покорі, збирали податки та інші платежі.
Села були самостійними юридичними одиницями, їх автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління зі старостою. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальнику комітатського управління, яке мало досить широкі повноваження.
Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. Антидемократичний принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення свого панування над Галичиною і Буковиною створив галицький і буковинський крайові сейми1. Вибори до сейму мали чітко виражений класовий характер, були нерівними. Положення про вибори забезпечувало в галицькому і буковинському сеймах повну перевагу буржуазії і поміщиків. До його складу за посадою входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори університетів. Усі виборці поділялися на чотири курії, з яких кожна окремо обирала депутатів до сейму на строк 6 років.
До першої курії входили великі землевласники-поміщики. Друга курія складалася з представників великої торговельно-промислової буржуазії. До третьої курії входила міська буржуазія великих міст, а також чиновники і представники вільних професій (адвокати, лікарі та ін). Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори до четвертої, сільської курії, були двоступеневими: на 500 так званих провиборців обирався один уповноважений, який мав право безпосереднього голосування. Однак 1 Кульчицкий В. С. Галицкий сейм в системе колониального аппарата Австро-Венг-рии. — М., 1953; Галицький крайовий сейм — знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих // Питання теорії і практики радянського права. 1958. — Вип. 4. — С. 5—19.
Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму
§ 4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття
через дію майнового цензу не всі селяни входили до четвертої курії, багато хто був позбавлений виборчого права. Помилково думати, що сільська курія могла обирати депутатів-селян. Насправді, по цій курії у більшості випадків обиралися представники поміщиків, буржуазії і сільського духовенства. Важливо наголосити, що закон передбачав поряд з майновим цензом також і відкрите голосування, що надавало великі можливості для зловживань і махінацій у процесі проведення виборчої кампанії.
Унаціональному відношенні більшість членів галицького крайового сейму становили поляки, а в буковинському — румуни. Представництво українців становило в середньому 10% депутатів.
Безпосереднє керівництво сеймом і головування на його засіданнях передавалося до рук найважливішого крайового чиновника — крайового маршалка або його заступника, які призначалися імператором. Маршалок галицького сейму призначався, як правило, з числа польських магнатів, його заступником був звичайно львівський греко-католицький митрополит. Відповідно буковинський сейм очолювали румунські магнати, а їхніми заступниками призначалися православні митрополити. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі. Він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його постанови хоча й мали характер дрібних актів, фактично були актами імперської волі і вимагали в обов’язковому порядку санкції імператора. Йому ж належало право скликання і розпуску сейму, призначення нових виборів. Діяльність сейму безпосередньо контролював у Галичині намісник і в Буковині — крайовий президент. Вони самі або призначені ними комісари брали участь у роботі сейму.
Угалузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку органів повітів, міст і сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сеймом. Увесь найближчий нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим органом сейму. Крайовий комітет створювався під головуванням маршалка (він же голова сейму): шести членів (на Буковині — 4 члени), які обиралися з числа депутатів сейму. В Галичині до складу комітету входили польські поміщики і представники великої польської буржуазії, як «поступка» обирався один українець.
Заснування крайового сейму і крайового комітету розглядалося як установлення самоврядування в масштабах краю. У 1862 р.
546
було ухвалено загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на його підставі у 1866 р. опублікований галицький крайовий закон про громади (гміни). Цим створювалися правові засади самоврядування в Галичині. Відповідно до закону 1866 р. засновувалися повітові громади, які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада у складі 26 депутатів як керівний орган і повітовий комітет у складі семи членів. Головою повітового комітету зазвичай був повітовий староста, причому він обіймав цю посаду тільки після затвердження імператором. У містах і селах за наявності майнового цензу обиралися міські і сільські ради й останніми формувалися міські і сільські управи (у великих містах — магістрати). Бургомістри у містах і війти в селах затверджувалися повітовими старостами.
Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвалений окремий статут для міста Львова1. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом. Львівська і Чернівецька міські ради та їхні магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їхній роботі представників трудящих міста.
Зміни в системі державного апарату, викликані потребами капіталістичного розвитку і революцією 1848 р., торкалися і органів суду. Згідно з австрійським Положенням 1849 р. судова влада відокремлювалася від законодавчої і виконавчої і проголошувалася незалежною. Колишні станові суди замінялися загальними судовими установами для всіх станів. За конституцією 1867 р. в Австрії було створено триступеневу систему загальних судів: одноособові повітові суди, колегіальні окружні (крайові) суди, колегіальні вищі крайові суди. У Галичині, на відміну від інших коронних країв, були створені два вищі крайові суди — у Львові і Кракові. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.
Крім загальних судів в Австрії і на західноукраїнських землях, існували ще спеціальні суди (військові, промислові, торговельні та ін.), що, безперечно, було відхиленням від принципу рівності усіх перед законом. Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п’яти років тюремного ув’язнення, при окружних судах створювалися суди при- 1 Кульчицький В. С. Апарат управління міста Львова за статутом 1870 року //
Вісн. Львів, ун-ту. Сер. юрид. 1969. — С. 19—23. 547 35-3-382
