Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Хоча у другій половині XIX ст. панівним класом на західноукраїнських землях залишалися поміщики, які продовжували посідати ключові позиції у державному апараті, розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії.

Одночасно з іноземною в Галичині, Буковині і в Закарпатті виникла й українська буржуазія, хоча її частка в промисловості була порівняно невелика. Серед української буржуазії помітне місце посідали представники українського чиновництва, у тому числі керівники українських політичних партій. Але найчисленнішою в економічному відношенні групою української буржуазії було заможне селянство.

Унаслідок розвитку капіталізму на західноукраїнських землях формувався новий суспільний клас — промисловий пролетаріат. Основними джерелами його поповнення були безземельні селяни і розорені ремісники, які шукали засобів існування в містах. Великих фабричних підприємств було мало, це обумовило нечисленність фабричних робітників. Значна частина робітників була зайнята у гірничій і нафтовій промисловості, але основну масу пролетаріату становили робітники дрібних і ремісничих підприємств, нерідко пов’язані із землеробством. Поряд із зростанням багатства нечисленного гурту підприємців погіршувалося становище робітничого класу, міської бідноти.

З 70-х років у Галичині, Буковині та Закарпатті посилювався робітничий рух. Українські народні маси єдиним фронтом з польськими, румунськими й угорськими робітниками та селянами виступали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр та угорських магнатів.

У цей період на західноукраїнських землях посилився процес диференціації селянства, що свідчило про подальший розвиток капіталістичних відносин на селі. Трудове селянство терпіло безпросвітну нужду, а сільське господарство внаслідок хижацького господарювання великих землевласників з року в рік деградувало. Безземельні і малоземельні селяни були змушені орендувати землю за дуже високу плату або за відробітки на поміщиків.

Для організації і об’єднання дрібного селянства у 1890 р. великий українських мислитель Іван Франко та відомий громадський діяч Михайло Павлик заснували українську радикальну партію, що поширювала свою діяльність також на Буковину і частково на Закарпаття. Найважливішими вимогами її програми були ліквідація феодальних привілеїв і встановлення політичних свобод і рівності всіх перед законом. «Основний закон, — казав І. Франко на за541

1441

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1442

4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття

1443

гальноміських зборах мешканців Львова, — обіцяє рівність усіх громадян перед законом. Але той же закон, перед яким вони повинні бути рівними, сам встановлює нерівність. Чинне цивільне і частково кримінальне право засновані на соціальному ладі, який особисте значення людини збільшує пропорційно капіталу, котрий вона має. Звідси, чим багатша людина, тим більше вона варта, а людина без капіталу є нуль»1.

Державний лад. Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, були ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райони, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині було засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, очолюване крайовим президентом2. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям. Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами 1852 і 1868 рр. До компетенції намісництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопорядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтриманням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А. Голуховський, останнім — австрійський генерал-полковник К. Гуйн. Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення краю.

1Цит. за: Кульчицкий В. С. Йван Франко об Австрийской конституции 1867 г. // Правоведение. 1971. — № 6. — С. 76.

2Кульчицький В. С. Галицьке намісництво та його антинародна діяльність // Вісн.

Львів, ун-ту. Сер. юрид. 1975. — С. 32—37.

1445

Особливо запеклим ворогом українського народу був намісник граф А. Потоцький, якого вбив молодий студент Львівського університету Мирослав Сичинський. І хоча цим терористичним актом він не поліпшив долю пригноблених, його надзвичайно сміливий і самовідданий проступок вразив широкі маси населення, став відомим далеко за межами краю.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція (створена

у1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.)1. Діяльність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.

Згідно з рішенням Галицького сейму викладання у середніх школах на території Галичини здійснювалося польською мовою. Українська мова в школах допускалася в окремих випадках тільки з дозволу сейму. Як наслідок, до 1887 р. існувала тільки одна українська гімназія (у Львові), і лише після тривалої боротьби в сеймі пізніше були відкриті ще чотири українські гімназії.

Ще гіршим був стан вищої освіти. Увесь навчальний процес у Львівському університеті провадився польською мовою і виключно польською і німецькою професурою. Доступ до професури представникам української інтелігенції було фактично закрито.

Реакційні власті особливо захищали університет від революційної демократично налаштованої інтелігенції. Так, видатний представник українського народу Іван Франко не був допущений до викладацької роботи

уЛьвівському університеті. В останньому нерідко траплялися криваві зіткнення між польською націоналістичною молоддю і студентамиукраїнцями.

Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісництвом, знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазнопоміщицьких елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді і в адміністрації.

1 Кульчицький В. С. Шовіністична політика крайової шкільної ради в Галичині (1867—1918 рр.) // Вісн. Львів, ун-ту. Сер. юрид. 2002. — С. 116—

120.

543

1446

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1447

§ 4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття

1448

Управління намісництвом поділялося на департаменти, очолювані радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.

Особливим було становище президійного департаменту намісництва. Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління, поліції і жандармерії, призначав службовців, організовував вибори до рейхсрату, сейм та повітові ради, клопотав перед імператором про надання пільг для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо. Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація галицького намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об’єднували споріднені департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у разі зміни чинних і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті австрійського громадянства та ін.

Більшість галицьких намісників, як згадувалося, призначалися із середовища польських магнатів, які своєю діяльністю здійснювали в Галичині національно-колоніальну політику Австро-Угорсь-кої монархії. На підставі тих самих соціально-політичних і національних принципів формувався і весь апарат намісництва.

Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підпорядковані наміснику — повітові старостати. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ. Компетенція повітових старост визначалася розпорядженням 1853 р., яке було чинним майже до розпаду Австро-Угорщини.

Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних установ, причому не тільки суто адміністративних, а й фінансових, військових, торговельних тощо, повітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об’єднаннями, пресою та органами місцевого самоврядування. Отже, старостати були створені як місцеві органи управління, наділені великою владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого проти австрійського владарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і

1450