Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

зією. Остання, використовуючи своє панівне становище, вживала контрзаходів у боротьбі проти буржуазії пригноблених націй.

Обидві частини Австро-Угорщини мали спільного монарха (австрійський імператор був одночасно й угорським королем), влада якого формально була обмежена двопалатним парламентом (в Австрії — рейхсратом, в Угорщині

— Державними зборами), спільну армію і флот, частково спільні фінанси, проводили спільну зовнішню і митну політику. В Австро-Угорщині існували три спільні міністерства — іноземних справ, військове і фінансове. Державні витрати поділялися між Аварією і Угорщиною у відношенні 70:30. На кожні наступні десять років об’єднана комісія, яка мала дорадчі права, повинна була уточнити розподіл витрат. Нерідко це ставало предметом гострої боротьби. Для обговорення загальнодержавної політики австрійський і угорський парламенти виділяли по 60 осіб (по 20 — від верхніх і по 40 — від нижніх палат) до особливої представницької установи — так звані

Делегації, які звичайно один раз на рік збиралися на коротку сесію почергово у Відні й Будапешті.

Влада монарха в Австро-Угорщині була велика. Він проголошувався священним, недоторканним, самовільно призначав і зміщував прем’єрміністра, міністрів і вищих державних чиновників, у тому числі суддів, здійснював верховне командування збройними силами, вирішував питання війни і миру, укладав міжнародні договори тощо. Усі найважливіші питання державного життя належали виключно або переважно до імперської компетенції. Панівні класи завжди намагалися використати вельми широкі прерогативи імператора у боротьбі проти визвольного руху пригноблених національностей.

Крім загальних для усієї Австро-Угорщини державних органів, кожна з двох частин монархії мала власні державні структури, що визначалися своєю конституцією (спільної конституції не було). В Австрії була прийнята груднева конституція 1867 р., в Угорщині — поновлена угорська квітнева конституція 1848 р.

Австрійська конституція складалася з п’яти «конституційних законів від 21 грудня 1867 р.: Конституційний закон, що змінив закон про імперське представництво від 26 грудня 1861 р.; Конституційний закон про загальні права громадян для королівств і областей, представлених у рейхсраті; Конституційний закон про заснування імперського суду; Конституційний закон про судову владу; Конституційний закон про здійснення урядової влади1. Внутрішній 1 Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. — К., 1997. — Т. 1. С.

375—388.

537

1431

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1432

4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття

1433

устрій Австрії й Угорщини був майже однаковим. Обидві держави формально вважалися конституційними. Вони закріпили у своїх конституціях панування землевласницької аристократії і великої фінансової буржуазії. Ні в Австрії, ні в Угорщині про загальне виборче право не було й мови.

Парламент Австрії (рейхсрат) складався з двох палат: палати панів і палати представників. До першої палати входили потомст-вені представники великих дворянських родів, які володіли значним майном, а також вище духовенство (архієпископи і єпископи) та особи, призначені імператором довічно. Кількісний склад цієї палати не повинен був перевищувати 170 членів, але насправді їх було більше. Українців — членів цієї палати було лише четверо, поляків — 38. Депутатські місця у цій палаті часто навіть продавалися. Так, прем’єр-міністр. Е. Кербер, який торгував орденами й іншими урядовими нагородами, одержав від двох віденських мільйонерів — Гутнера і Маутнера — хабарі по півмільйона крон з кожного за призначення їх членами палати панства.

Друга палата австрійського парламенту — палата представників — до реформи 1873 р. обиралася не шляхом прямих виборів, а 14-ма крайовими сеймами: Буковини, Галичини, Далмації, Ти-роля, Чехії та ін. Введена у 1873 р. куріальна система виборів усунула місцеві сейми від участі у формуванні австрійського парламенту. Процедура виборів надавала уряду можливість заздалегідь забезпечувати місця у парламенті покірними депутатами. Така організація виборів в Австрії, що діяла до 1896 р., не допускала більшість населення, у тому числі весь робітничий клас, трудове селянство і значну частину інтелігенції, до участі у політичному житті країни, хоча австрійський парламент офіційно включав виборців від чотирьох курій: великих землевласників, торговельно-промислових палат, загальноміської і сільської курії. У 1896 р. була створена п’ята курія, так звана загальна. Кількість виборців збільшилася від 1,7 млн до 5 млн. Реакційність цієї виборчої системи була очевидною. Досить сказати, що кожні 64 великі поміщики обирали до парламенту одного депутата, тоді як по п’ятій курії один депутат припадав на 69 697 виборців. Жінки і військовослужбовці взагалі не користувалися виборчими правами.

Право австрійського рейхсрату й угорських Державних зборів були вельми обмеженими, вони являли собою, по суті, «говорильню», а не працюючу установу. За монархом збереглося право в останній інстанції затверджувати або відхиляти закони, прийняті парламентом. Він мав право видавати урядові акти у перерві між

538

1435

сесіями парламенту, яким широко користувався. Йому також належало право розпуску парламенту з призначенням нових виборів. Уряд був відповідальним перед монархом, а не перед парламентом і тому проводив політику, бажану для нього.

Поряд з міністрами, у віданні яких були окремі галузі управління, в Австрії існували так звані міністри без портфеля, або крайові міністри, які представляли землі у центральному управлінні. З 1871 р. була заснована посада крайового міністра і для Галичини, на яку призначалися тільки польські магнати, котрі вороже ставилися до українського народу. Австрійська конституція 1867 р. проголошувала волю особистості, свободу зборів, товариств, слова і друку1. Однак додатково видані численні закони зводили нанівець конституційні положення. Вся система законодавства й управління спричинювала класове й національне гноблення з боку австронімецької буржуазії і поміщиків. Проголошення деяких буржуазнодемократичних інститутів було лише вимушеним для панівних класів Австро-Угорщини заходом, що не усував переваг феодальних елементів у державному управлінні.

Зміни у суспільному ладі. Колоніальна політика, яку проводив австрійський уряд, гальмувала економічний розвиток західноукраїнських земель. Залишаючись і надалі ринком для виробів австрійської промисловості, західноукраїнські землі були водночас джерелом промислової і сільськогосподарської сировини. Фабрична промисловість тут тільки зароджувалася і була представлена головним чином дрібними підприємствами. Вони становили у краї 96,5%. І все ж таки капіталістичні відносини прокладали собі шлях. 31858 р. почалося будівництво першої в Галичині залізниці. У листопаді 1861 р. на цій магістралі було відкрито рух. Львів був з’єднаний із столицею Австро-Угорщини — Віднем, а через Краків і Відень — з Центральною і Західною Європою. Пізніше, у 1866—1871 рр., були побудовані залізниці, що з’єднали Львів з Росією і Румунією. Експлуатація природних багатств краю провадилася колонізаторами хижацьким способом. Про це яскраво свідчить стан видобування нафти. Вона видобувалася і вивозилася переважно як сирий продукт. її переробляли в центральних районах Австрії.

Колоніальне становище західноукраїнських земель у складі АвстроУгорщини відбивалося і на рівні заробітної плати робітників краю, насамперед українців. Заробітна плата на неавстрійських землях була нижчою, ніж у самій Австрії.

Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 377.

539

1436

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1437

^ 4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття

1438

Поряд з низькою заробітною платою на західноукраїнських землях існував і найтриваліший робочий день, у деяких випадках він дорівнював 14—16 годинам на добу. Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця. Селянство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, унаслідок чого більшість селян змушена була йти в кабалу до експлуататорів. Поряд з капіталістичними формами у західноукраїнському селі зберігалися відробітки. Хоча кріпосне право формально було скасовано ще у 1848 р., однак упродовж досить тривалого часу залишки кріпосницької системи накладали свій відбиток на економіку західноукраїнського села. Збереження в руках поміщиків великої кількості землі за гострого малоземелля селян надало поміщикам можливість зберегти протягом понад півстоліття після аграрної реформи напівкріпосницькі відносини. Однак система відробітків у поміщицьких господарствах не могла зберігатися довго. Все більшого розвитку набуває буржуазна система вільного найму, з’являються сільськогосподарські робітники.

Унаслідок розвитку капіталістичних відносин на селі відбувалося подальше обезземелювання селян. Понад 42% усіх селянських господарств були нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників. Зменшувалася група середняцьких господарів і виділялася заможна верхівка. Концентрації землі у своїх руках багаті досягли за рахунок селянських господарств, які розорялися, а також скуповуючи землі у поміщиків.

Таким чином, економічне становище трудящих західноукраїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишку робочих рук і викликало масову еміграцію. Гнані нуждою і голодом малоземельні і безземельні селяни залишали рідні місця і в пошуках роботи виїздили до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де їх нерідко чекали ще суворіші випробування. За даними офіційної Австрійської статистики, за два останні десятиріччя XIX ст. тільки з Галичини емігрувало близько 850 тис. осіб, переважно українців.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням національним. Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. За даними 1900 р., читати і писати українською мовою могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду, польських, румунських і угорських поміщиків були спрямовані на те, щоб утримувати народні маси Галичини, Буковини і Закарпаття в темноті і безправ’ї. Реакційна політика полонізації, румунізації і мад’яризації західноукраїнського населення усувала щонайменші можливості для розвитку української культури.

540

1440