Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

ня рішення. Касаційний перегляд остаточних рішень судових палат і з’їздів мирових суддів здійснювався Цивільним касаційним департаментом Сенату.

Уназваному департаменті справу доповідав сенатор, заслуховувався висновок обер-прокурора, а також доводи сторін (якщо вони були присутніми в засіданні). Потім постановлялося рішення про залишення касаційної скарги без наслідків, або про відміну оскарженого рішення другої (апеляційної) інстанції з передачею справи для нового вирішення цією інстанцією. Оскільки основним завданням касаційної інстанції було забезпечення точного й однакового застосування норм цивільного права і процесу на території усієї імперії, її рішення мали керівне значення для усіх судових місць імперії. Вони опубліковувалися для загального відома. Рішення, що набули законної сили, приводилися до виконання через судового пристава, який особливою повісткою пропонував відповідачеві виконати рішення добровільно. Якщо зобов’язана особа цього не робила, тоді здійснювалося примусове виконання рішення суду. Це могло бути відібрання речі, що присуджувалася, стягнення вказаної у рішенні суду суми через продаж майна боржника тощо.

Такі основні риси цивільного процесу, якими вони були за Статутом цивільного судочинства 1864 р. Упродовж періоду, що розглядається, у цивільно-процесуальне законодавство вносилися зміни і доповнення, різні за своїм змістом, які мали подолати недоліки і суперечності, притаманні СЦС. Так, 14 квітня 1866 р. було прийнято Положення про нотаріальну частину, згідно з яким усі норми СЦС щодо явочних актів були застосовані до актів нотаріальних. Затим компетенція цивільного суду була поширена 6 червня 1866 р. на справи акціонерних компаній, 27 червня 1867 р. — на іпотеку, 16 січня 1868 р. — на справи судово-межові, 1 липня 1868 р. — на справи про неспроможність, 19 квітня 1874 р. — на шлюбні справи розкольників, 12 березня 1891 р. — на справи про узаконіння й усиновлення дітей1. Проте у пореформений період у цивільно-процесуальне законодавство були внесені зміни і доповнення, які, зокрема, підривали принцип рівності сторін, звужували гласність судового засідання, збільшували витрати сторін у цивільному процесі2.

Удругій половині XIX ст. у Російській імперії, до складу якої входила значна частина території України, відбулися зміни у сус-

1421

пільному і державному ладі. Скасування кріпосного права у 1861 р., буржуазні за своїм характером реформи 60—70-х років привели до певної демократизації суспільства і державного життя. У праві також спостерігалися значні зрушення. Багатомільйонні маси селян стали суб’єктами права, подальшого розвитку набули інститути цивільного права, на демократичних засадах стало здійснюватися судочинство. Однак у міру руху країни від феодалізму до капіталізму царат ставав дедалі більшим гальмом її розвитку.

1422

1Малченко В. С. Общий очерк движения гражданско-процессуального законодательства после 1864 года // Судебная реформа / Под ред. Н. В. Давидова и Н. Н. По-

лянского. — М., 1915. — Том II. — С. 72.

2Там само. — С. 73—79.

534

1424

535

1425

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1426

§ 4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпатптпя

1428

§ 4. Суспільно-політичний лад і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття

(друга половина XIX ст.)

еретворення Австрії в Австро-Угорську монархію. Після революції 1848 р. на західноукраїнських землях утверджується капіталістичний спосіб виробництва. Водночас посилюється гноблення українського населення з боку австрійської бюрократії, польських, румунських та угорських поміщиків.

Після невдалих війн 1859 і 1866 рр. багатонаціональна Австрія перетворилася у 1867 р. в дуалістичну монархію, яка складалася з двох держав — Австрії та Угорщини. Перша разом з Буковиною, Галичиною, Чехією та іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга — з Трансільванією, Фіуме, Хорвато-Славонією і Закарпаттям — Транслейтанією. Це пояснювалося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейте. Укладаючи угоду з угорськими магнатами, австрійський уряд мав на меті усунути небезпеку повного відокремлення Угорщини. Наданням їй певних конституційних прав він намагався пом’якшити австро-угорські суперечності за рахунок спільного гноблення інших народів, зокрема слов’янських.

В імперії виявилися дві домінуючі нації: австрійська й угорська. З 52 млн мешканців монархії близько ЗО млн становили слов’яни, причому частка австрійців у Цислейтанії дорівнювала лише 35,78%, а угорців у Транслейтанії

— 45% загальної чисельності населення. У подальшому вся політика буржуазії двох великодержавних націй будувалася на спільному гнобленні багатомільйонного населення інших національностей: українців, хорватів, чехів та ін. У зв’язку з утворенням дуалістичної монархії власне Австрія перетворилася з бюрократично-абсолютистської держави у нову конституційну державу з великими пережитками абсолютизму1.

Глибокі національні суперечності в Австро-Угорщині призводили до національних конфліктів. Буржуазія пригноблених націй, чисельність і роль якої зростала, прагнула забезпечити собі свій ринок і вийти переможцем у конкуренції з австрійською буржуа- 1 Кульчицький В. С. Органи державного управління Галичиною за

конституцією 1867 року // Вісн. Львівск. ун-ту. Сер. юрид. — Львів, 1966. —

С. 32—38. 536

1430