§ 3. Джерела та основні риси права
себе винним. Якщо відповідь була позитивною і суд не мав щодо цього жодних сумнівів, то він міг постановити не провадити судового слідства і перейти безпосередньо до дебатів. В іншому випадку, зокрема у разі часткового визнання вини, провадилося судове слідство. Його суть полягала у встановленні судом події злочину й усіх доказів винуватості підсудного через допит свідків, експертів, огляд речей і взагалі дослідження усіх матеріалів, зібраних під час попереднього слідства. Останнє грунтувалося на такій демократичній засаді, як змагальність, що відбито, зокрема, у ст. 630 СКС, яка проголошувала: «Прокурор або приватний обвинувач, з одного боку, а підсудний або його захисник — з іншого, користуються у судовому змаганні рівними правами. Як та, так і інша сторона мають право: 1) надавати докази на підтвердження своїх показань; 2) відводити на законних підставах свідків та інформованих осіб, ставити їм з дозволу голови суду запитання, заперечувати проти показань свідків і просити, щоб останні допитувалися знову у присутності або у відсутності один одного; 3) робити зауваження і давати пояснення з кожної дії, вчиненої у суді; 4) спростовувати доводи і міркування противної сторони».
Судове слідство завершувалося дебатами за суттю розглянутих і перевірених доказів. Згідно зі ст. 736 СКС, підсумкові дебати складалися з: 1) обвинувальної промови прокурора або приватного обвинувача; 2) пояснень цивільного позивача; 3) промови захисника або пояснень самого підсудного. Така послідовність у наданні слова сторонам була викликана необхідністю гарантувати права підсудного. Позбавлення підсудного або його захисника можливості користуватися правом останнього слова визнавалося істотним відхиленням від закону, бо порушувало принцип презумпції невинуватості, закріплений у судових статутах1. Крім того, гарантією прав підсудного у процесі був обов’язок суддів «під час розподілу голосів на дві або більше думки» дотримуватися тієї з них, «яка поблажливіша до долі підсудного» (ст. 769 СКС).
Після завершення дебатів, якщо справа слухалася окружним судом без участі присяжних засідателів, суд ішов до нарадчої кімнати, де розглядав питання щодо винуватості і покарання, а в разі необхідності виносив постанови про: «1) предмети, здобуті злочинним шляхом; 2) відшкодування збитків, що їх зазнала та чи інша сторона; 3) відшкодування судових витрат» (ст. 776 СКС). Результатом розгляду названих питань була коротка резолюція про сутність вироку, яка оголошувалася публічно в залі судового засідання
негайно після його підписання. Детальний же вирок складався одним з членів суду, призначеним головуючим, не пізніше як за два тижні з дня проголошення резолюції (ст. 793 СКС). Судді оцінювали докази за своїм внутрішнім переконанням, як це і було визначено судовими статутами 1864 р., які відмовилися від формальної оцінки доказів, сила яких заздалегідь визначалася законом.
Постановлення вироку окружним судом з участю присяжних засідателів мало свої особливості. Після дебатів суд формулював питання, які мали обговорити присяжні засідателі. Питання викладалися письмово і стосувалися виключно винуватості або пом’якшувальних обставин. Крім того, голова суду давав присяжним засідателям настанову, в якій нагадував суттєві обставини справи. Однак головуючий не повинен був «ні виявляти своєї власної думки про винність чи невинуватість підсудного, ні наводити обставини, що не були предметом судового змагання» (ст. 802 СКС). Присяжні засідателі йшли в окрему кімнату, що охоронялася вартою, де формулювали під керівництвом обраного ними старшини відповіді (вердикт) на поставлені запитання.
Рішення приймалося більшістю голосів. Вердикт присяжних давав одну з двох відповідей: «так, винний» або «ні, не винуватий». Допускалося законом і таке формулювання рішення присяжних: «так, винний, але без умислу», «підсудний за обставинами справи заслуговує на поблажливість». Виконавши покладений на них обов’язок, присяжні засідателі повідомляли про це суд, який запрошував їх до залу засідань для оголошення вердикту. Воно полягало в публічному проголошенні відповідей, сформульованих присяжними засідателями на запропоновані судом запитання1. Вердикт присяжних засідателів був основою вироку у справі. У випадку, коли вердиктом підсудний визнавався невинуватим, голова суду негайно проголошував його «вільним від суду і від утримання під вартою», якщо він перебував під арештом (ст. 819 СКС). Коли ж вердиктом підсудний визнавався винним, то прокурор робив висновок про міру покарання. Захисник висловлював заперечення. Затим надавалося останнє слово підсудному. Після цього коронний суд у на-радчій кімнаті визначав міру покарання. Проте, якщо суд одностайно визнавав, що рішенням присяжних засідателів засуджено невинуватого, то він діяв у такий спосіб: постановляв ухвалу про передачу справи на розгляд нового складу присяжних, рішення яких було остаточним (ст. 818 СКС).
1 Российское законодательство X—XX веков. — Т. 8. — С. 325.
: Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — СПб., 1996. С.480.
