Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

§ 3. Джерела та основні риси права

1331

ня (ст. 105). Поділ умисної вини на види був відображений і в низці норм Особливої частини Уложення. Причому за діяння, вчинені із заздалегідь задуманим наміром (наприклад умисне вбивство) передбачалося суворіше покарання. Устанавлювалася також правило (ст. 5), що не вважається злочином чи проступком і не передбачає кримінального покарання зло, скоєне без умислу чи через необережність, тобто за відсутності вини.

У Загальній частині містилися і норми, які регулюють питання відповідальності за підготування до злочину і замах на нього, надавалося визначення цих понять (ст. 8, 9). Тут же стадією вчинення злочину визнавалось виявлення умислу, під яким розуміли виражений усно або письмово, або ж іншою будь-якою дією намір учинити злочин. При цьому подібні дії визнавались ознакою умислу (ст. 6, 7). Закон не тільки визнавав виявлення умислу стадією вчинення злочину, а й передбачав у деяких випадках можливість застосування за відповідні дії покарання. При цьому міра відповідальності залежала від виду навмисних злочинів (ст. 111). Однак не досить чітке вирішення цього питання в Уложенні давало можливість становим судам царської Росії нерідко довільно вирішувати питання про кримінальну відповідальність за виявлення умислу.

Визначалися в Уложенні також і питання про кримінальну відповідальність за співучасть у злочині. Розрізняли такі форми співучасті: без попередньої згоди (змови) і з попередньою згодою. У співучасті без попередньої згоди визначалися головні винуватці (особи, котрі керували діями інших осіб, які вчинили злочин, або безпосередньо своїми діями вчинили цей злочин) і учасники (особи, які безпосередньо допомагали головним винуватцям у вчиненні злочину або усували перешкоди). У злочинах, що вчинялися за попередньою змовою, вирізнялися звідники, співучасники, підмовники (або підбурювачі) і посібники. Визначалися й особи, причетні до злочину. Ними визнавалися особи, які потурали вчиненню злочину або приховували його, а також і ті, які не доповіли владі про злочин, хоча могли це зробити. Уложення досить детально регламентувало питання призначення покарання співучасників злочину залежно від форми співучасті і ступеня участі у злочині, а також осіб, причетних до злочину (ст. 117—128).

Згідно з Уложенням (ст. 90) особи, які вчинили злочини і проступки, передбачені законом, підлягають покаранню на підставі постанов закону. При цьому не підлягали кримінальній відповідальності діяння, невинні: вчинення злочину малолітніми, тобто коли підсудний не мав можливості сповна оцінювати наслідки вчинюва506

1333

ного ним діяння; неосудність (божевілля) і припадки хвороби, які призводять до несамовитості або вчинені у нестямі; помилка випадкова або внаслідок обману; діяння, вчинені внаслідок примушування непоборної сили у стані необхідної оборони. Не підлягали кримінальній відповідальності діти віком до семи років, покаранню — підлітки до 17-ти років, наприклад, смертна кара замінювалася на тюрму від восьми до дванадцяти років та ін., частково пом’якшувалося покарання особам від 17-ти до 21-го року (смертна кара замінювалася безстроковою каторгою — каторга до п’ятнадцяти років і т. д.). Система покарань була надзвичайно складною. Усі покарання поділялися на численні розряди, групи і види, вся їх складна шкала містила понад 100 видів (ст. 17, 19—21, ЗО, 31, 33—36, 38—41). Розрізняли також покарання основні, додаткові і замінюючі.

Основними покараннями були смертна кара, каторга, заслання на поселення, ув’язнення у виправному будинку, ув’язнення у фортеці, ув’язнення в тюрмі, арешт, грошова пеня або штраф та ін.

Смертна кара застосовувалася за злочини проти царя, членів сім’ї царського дому, а також за різні державні зради. Види смертної кари визначалися судом у вироку, її застосовували найчастіше шляхом повішення.

Каторжні роботи як вид покарання встановлювалися без строку або на строк від чотирьох до двадцяти років (у різних їх ступенях — від другого до сьомого). Режим на каторзі був різний залежно від її виду. Особливо широко покарання у вигляді каторжних робіт застосовувалися за політичні та інші злочини. Після відбування каторги засуджені поселялись у спеціальній місцевості (як правило в Сибіру).

Заслання на поселення до Сибіру поділялося на два види: перший — заслання на поселення у найвіддаленіших місцях Сибіру і другий — заслання на поселення у місцях Сибіру не дуже віддалених. Передбачався також і спеціальний вид заслання у Закавказзя за деякі особливі види злочинів. Місце для відбування вказаного покарання призначалося за розсудом головного начальства Закавказького краю. Заслання застосовувалося строком від одного до чотирьох років залежно від тяжкості вчинених злочинів.

Передбачалися також такі основні покарання, як ув’язнення у виправному будинку (від півтора до шести років) ув’язнення у фортеці (від двох тижнів до шести років), тюремне ув’язнення (від двох місяців до двох років), арешт (від одного дня до шести місяців), штрафи, які стягувалися в різних розмірах.

507

1334

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1335

§ 3. Джерела та основні риси права

1336

Уложення передбачало значну кількість додаткових покарань. До них належали позбавлення всіх або особливих прав, майна, звань, титулів і нагород, прав сімейних, права участі у виборах і обіймати посади, займатися торгівлею, промислами та іншою діяльністю, поселення в робітний дім, заборона мешкати у певних місцевостях, віддання неповнолітніх у виховні будинки або під батьківську опіку та ін.

У деяких випадках, що визначалися законом, додатковим покаранням як кримінальним, так і виправним могло бути церковне покаяння засуджених за розпорядженням духовного начальства. Закон передбачав також в окремих випадках конфіскацію всього або частини майна, що належало засудженим. Серед виправних покарань застосовувалися, зокрема, опублікування про засудженого у відомостях сенатських, обох столиць і губерній, вислання за кордон, якщо винний іноземець; заборона проживання винного у столицях та інших місцях або у власних маєтках з установленням над ним опіки; віддання під особливий нагляд поліції та ін.

Окрім загальних заходів покарання і стягнення, Уложення встановлювало також спеціальні покарання за злочини і проступки по службі: 1) звільнення зі служби; 2) відмова від посади; 3) відрахування від строку служби; 4) усунення від посади; 5) переміщення з вищої посади на нижчу; 6) догана більш чи менш сувора із занесенням її до послужного списку; 7) відрахування з жалування; 8) догана більш або менш сувора без занесення її до послужного списку; 9) зауваження більш чи менш суворе. Передбачалися й інші види покарань: вислання, насильне випровадження з сільської общини, насильне примушення до праці, биття різками та ін., що встановлювалося особливими, спеціальними законами, статутами і навіть звичаєвим правом.

Заслуговує на увагу той факт, що значна кількість статей Особливої частини, які містили в санкціях той чи інший вид строкового покарання, не вказували граничного строку щодо таких, наприклад, покарань, як ув’язнення в тюрму, арешт і навіть направлення на каторгу або заслання. Визначення строків у таких випадках цілком віддавалося на розсуд суду або (з окремих справ) на розсуд поліцейських адміністративних чиновників.

Відзначимо, що застосування будь-якого з основних, додаткових чи спеціальних видів покарань передбачало для засуджених значне обмеження їхніх громадянських прав і свобод, практично перетворювало засуджених на осіб без прав і можливостей для їх подальшого існування.

508

1338

Отже, головною метою системи видів покарання з пореформе-ного кримінального права й Уложення про покарання кримінальні і виконавчі 1885 р. було покарання. Мова йшла про те, щоб під страхом покарання запобігти вчиненню нового злочину. Безсумнівно, при цьому праця засуджених використовувалася як засіб зміцнення економіки самодержавства, поповнення його фінансових ресурсів. Праця в’язнів ніяк не вважалася засобом їх виправлення, а необхідним компонентом залякування. Особлива частина Уложення 1885 р. містила до 2 тис. складів злочинів. Усього вона мала 12 розділів: Про злочини проти віри і про порушення постанов, які її охороняють, — ст. 176—240 (розд. II); Про злочини державні

— ст. 241—261 (розд. III); Про злочини і проступки проти порядку управління — ст. 262—282 (розд. IV); Про злочини і проступки по службі державній і громадській — ст. 329—505 (розд. V); Про злочини і проступки проти постанов про повинності державні і земські — ст. 506—547 (розд. VI); Про злочини і проступки проти майна і доходів казни — ст. 548—830-3 (розд. VII); Про злочини і проступки проти суспільного благоустрою і благочиння — ст. 831—1404-3 (розд. VIII); Про злочини і проступки проти законів про майно — ст. 1405— 1448 (розд. IX); Про злочини проти життя, здоров’я, свободи і честі приватних осіб — ст. 1449—1548 (розд. X); Про злочини проти прав сімейних — ст. 1549—1600 (розд. XI); Про злочини і проступки проти власності приватних осіб — ст. 1601—1711 (розд. XII).

На першому місці традиційно стояли злочини проти церкви і релігії, які передбачали досить суворі покарання — аж до довічної каторги. Тут установлювалася відповідальність за богохульство і блюзнірство, єресь і ображення святинь, гамір і безчинство у церкві, спокушення християнина до іншої віри і вчинення нехристиян-ських обрядів над християнином, обернення православного в іншу віру, поховання християнина без християнського обряду та ін. Усього в законі було 59 статей, в яких встановлювалася відповідальність за злочини проти віри. Нерідко за ці злочини передбачалося покарання у вигляді заслання на поселення до Сибіру, при цьому строк даного виду покарання не завжди вказувався в законі, що дозволяло суду самому визначати розмір (строк) даного покарання.

У розділ III Уложення передбачалася кримінальна відповідальність за злочини проти імператора і членів імператорського дому, а також за бунт проти влади верховної і за державну зраду (всього 20 статей). Тут встановлювалося, що будь-яке навмисне і злочинне діяння проти життя, здоров’я або честі імператора і будь-який

509

1339