Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Успадковування за заповітом мало місце за наявності заповіту (духовного заповіту), під яким розуміли виражене письмово законне оголошення волі власника щодо його майна на випадок смерті. Для чинності заповіту вимагалася відповідність його зазначеним у законі умовам. Насамперед заповіт мав був бути складеним особою «в здоровому розумі і твердій пам’яті» (Т. X, ч. І, ст. 1016). Наявність цієї норми, безперечно, виключала з кола заповідачів безумних, божевільних. Заповідачем також не міг бути самовбивця. Крім того, заповідачем міг бути тільки той, хто мав за законом «право відчужувати своє майно» (Т. X, ч. І, ст. 108). Тому визнавався недійсним заповіт, складений такими особами, як неповнолітні, позбавлені усіх прав стану — після оголошення їм вироку. Одночасно з переліком умов, яким повинен був відповідати заповідач, закон визначав і, якщо так можна сказати, якості спадкоємця. Передусім він мусив бути майново правоздатним. Тому з числа спадкоємців виключалися особи, позбавлені усіх прав стану, ченці (за винятком випадків заповіту їм предметів і книг релігійного та наукового змісту).

Предметом заповідного розпорядження було майно власника. Як уже зазначалося, майно поділялося на набуте і родове. Такий поділ враховувався спадковим правом. Набутим майном заповідач міг розпорядитися цілком вільно. Родове майно, за невеликим винятком, заповідатися не могло.

До змісту заповіту ставилася ще одна вимога — не суперечити законам і моральності.

Спадкове право містило норми, що регулювали порядок складання заповіту, який за своєю формою мав бути письмовим — домашнім або нотаріальним. З особливою ретельністю і скрупульозністю закон описував умови, додержання яких було обов’язковим під час складання домашнього заповіту (тобто складеного без участі нотаріуса). Так, заповіт треба було писати, як правило, заповідачеві власноручно на папері будь-якого формату і розміру. Заповіт міг бути написаний на одному або на кількох аркушах. Поправки, підчистки мали бути засвідчені заповідачем. Крім нього заповіт повинні були підписати грамотні свідки. За загальним правилом таких свідків мало бути не менше трьох. При цьому свідками не могли бути: 1) особи, на чию користь складався заповіт; 2) родичі цих осіб до четвертого ступеня включно та їхні свояки до третього ступеня — у випадку, якщо заповіт у будь-якій частині обминав прямих спадкоємців; 3) душоприказник та опікуни, призначені у заповіті; 4) особи, які самі не мали права заповідати, крім ченців; 5) особи, які за

496

1302

загальними законами не могли виступати як свідки в цивільних справах (Т. X, ч. І, ст. 1054).

Якщо з яких-небудь причин заповіт було написано не власноручно заповідачем, а іншою особою, то заповіт підписувався як заповідачем, так і переписувачем. А якщо через хвороби або неграмотність заповідач сам не міг підписати заповіт, то за нього підписувалася інша особа (рукоприкладник), яка повинна була поставити і свій підпис. Закон не допускав поєднання в одній особі переписувача, рукоприкладника і свідка (Т. X, ч. 1, ст. 1048).

За нотаріальної форми заповіту духовний заповіт повідомлявся усно або письмово нотаріусу, який фіксував його у свою актову книгу. Після прочитання змісту зробленого запису заповідачеві заповіт підписувався останнім та трьома свідками.

Заповідач міг анулювати заповіт повністю або в частині за своєю волею і в будь-який час. Передбачався і порядок такої відміни: особливим актом, складанням нового заповіту, знищенням домашнього заповіту.

Норми спадкового заповіту визначали порядок затвердження заповіту. Це робилося окружним судом за місцем смерті заповідача або за місцем знаходження майна померлого. Нотаріальний заповіт затверджувався відзразу. У випадку наявності домашнього заповіту в суд викликалися свідки, які його підписали. Суд визначав справжність заповіту, наявність у заповідача права заповідати, а у спадкоємців — права успадковувати спадок. За позитивного вирішення про затвердження заповіту на цьому документі робився напис і здійснювалася його публікація у Сенатських об’явах.

Закон надавав право спадкоємцям за законом подавати до суду позов про визнання заповіту недійсним.

Успадкування за законом передбачалося у таких випадках: а) померлий залишив родове майно; б) спадкодавець не залишив заповіту щодо набутого майна; в) залишений померлим заповіт визнавався судом недійсним; г) власник позбавлявся усіх прав стану; д) чернець не розпорядився своїм майном до свого постригу в ченці; є) безвісно відсутній не зробив заповідального розпорядження.

497

До успадкування за законом призов родичів спадкодавця відбувався в порядку близькості спорідненості. Насамперед успадковували родичі прямої спадкової лінії. Це були діти спадкодавця. За відсутності у спадкодавця родичів прямої спадкової лінії до успадковування за законом залучалися родичі бокових ліній. До першої бокової лінії входили брати і сестри спадкодавця та їхні діти, а до

32 3-382

1303

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1304

3. Джерела та основні риси права

1305

другої — дядьки та тітки померлого та їхні діти. Батьки після своїх дітей не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездітними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права розпоряджатися на свій розсуд (Т. X, ч. І, ст. 1141).

Що стосується овдовілого подружжя, то воно одержувало так звану «указну частину» спадку у вигляді 1/7 нерухомого і 1/4 рухомого спадкового майна. Стаття 1157 Зводу законів цивільних передбачала особливий порядок успадкування після смерті одного з подружжя у Чернігівській та Полтавській губерніях1.

Затвердження в правах успадкування за законом здійснював окружний суд за загальним правилом не раніше, ніж через шість місяців після публікації оголошення про виклик спадкоємців. Підставою для винесення рішення з цього питання було надання спадкоємцем документальних доказів його спорідненості з померлим.

Норми спадкового права визначали частку так званого виморочного майна. Воно мало місце тоді, коли після смерті власника «не залишиться зовсім спадкоємців або хоча й залишаться, але ніхто з них не з’явиться протягом 10 років з часу останньої публікації у відомостях виклику про з’явлення для одержання спадку або якщо з тих, хто з’явився, ніхто не зможе довести свого права» (Т. X, ч. І, ст. 1162). Виморочне майно, як правило, надходило в державну скарбницю. У деяких випадках воно передавалося тим установам і організаціям, де померлий служив і числився. Так, згідно зі ст. 1168 Зводу законів цивільних «виморочне майно, що залишилося після членів університетів і чиновників навчального закладу, обертається на користь тих навчальних закладів, при яких перебували померлі».

Д. Фабрично-трудове право. У пореформеній Російській імперії розвиток промисловості і зростання робочого руху, що загрожував революційним вибухом, зумовили прийняття низки законодавчих актів, що поклали початок формуванню фабрично-трудового права. Одним з перших актів у цій галузі права було «Положення про гірничозаводське населення казенних гірничих заводів відомства міністерства фінансів» від 8 березня 1861 р. Згідно з положенням, на казенні підприємства робітники бралися на роботу «не інакше, як за наймом і добровільними умовами»2.

1Свод законов гражданских. — СПб., 1887. — С. 154—156.

2Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. —

СПб., 1863. —

Т. XXXVI. — С. 444.

1307

31 березня 1861 р. були затверджені тимчасові «Правила про наймання робітників». Цим правовим актом приписувалося платити робітникам при каліцтві подвійну плату за увесь строк найму, а у випадку захворювання робітників казенних, громадських та гірничих заводів їх належало відправляти до найближчих лікарень. Положення від 31 березня 1861 р. зобов’язувало підприємства, що мали понад 1000 робітників, влаштовувати за свій рахунок лазарети на 40 осіб1.

1 квітня 1863 р. були затверджені як закон Тимчасові правила для наймання сільських робітників і службовців, що передбачували розрахункові книжки, стягнення за псування ввіреного робітникові майна, за самовільну відлучку, нерадіння.

«Височайшим велінням», прийнятим у серпні 1866 р. у зв’язку з епідемією холери, хазяї фабрик і заводів зобов’язувалися будувати лікарні з розрахунку одне ліжко на 100 робітників з безплатним лікуванням2. Скільки-небудь широкого застосування це «веління» не дістало.

Криза перевиробництва, що розпочалася в Російській імперії взимку 1880— 1881 рр., значно погіршила умови життя робітників, зробивши його злиденним. У цьому зв’язку протест робітників виявився у страйковій боротьбі небаченого розмаху і примусив уряд зайнятися робітничим питанням впритул, що відбилося в роботі над створенням фабричнотрудових законів. На початку 1882 р. чотири міністри: внутрішніх справ, фінансів, юстиції та народної просвіти подали проект закону, який і був затверджений імператором 1 червня 1882 р. Цей перший з прийнятих у подальшому фабрично-трудових законів називався так: «Про малолітніх, працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах»3.

Названий закон містив такі положення: 1) діти обох статей, які не досягли 12річного віку, до роботи не допускалися; 2) підлітки у віці від 12 до 15 років не могли працювати понад 8 год. на добу, не включаючи часу, необхідного на сніданок, обід, вечерю, відвідування школи та відпочинок, і тільки між 5 годинами ранку і 21 годиною; 3) заборонялася праця дітей від 12 до 15 років «у неділю і високоурочисті дні»; 4) на виробництвах, «які за своїми властивостями є шкідливими» і виснажливими, праця неповнолітніх до 15 ро-

1Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. — СПб., 1863. —

Т. XXXVI. — С. 528—529.

2Шельїмагин И. И. Фабрично-трудовое законодателЬство в России

(вторая полови

на XIX века). — М., 1947. — С. 100.

499

3 Полное собрание законов Российской империи. 1886. — Т. II. — № 931.

32-3-382

1308

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізмі]

1309

§ 3. Джерела та основні риси права

1310