Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

лося з військово-окружної ради та шести відділів: 1) штабу, 2) інтендантського управління, 3) артилерійського управління, 4) інженерного управління, 5) військово-медичного управління, 6) окружного інспектора військових госпіталів. Військовий округ зосереджував у своїх руках командне і військово-адміністративне управління на підвідомчій йому території.

Створювалася система місцевого військового управління, усувалася дореформена крайня централізація, притаманна діяльності Військового міністерства. Військові округи забезпечували розгортання збройних сил на випадок війни. Під час війни військово-окружні управління могли перетворюватися в штаби армій або відділятися від округу. Крім забезпечення розгортання армії в умовах війни, командувачі округів повинні були сприяти цивільним властям «у забезпеченні порядку в краї», тобто могли використовуватися для придушення визвольного руху.

Питання про дії військових округів у разі війни залишалися неопрацьованими. Командувачі перебували в прямій залежності від царя, який призначав їх на цю посаду. Незалежність від Військового міністерства посилювалася, коли командувач округу одночасно був і генералгубернатором краю (в прикордонних округах).

У 1864—1868 рр. була здійснена і реорганізація Військового міністерства, законодавчо закріплена Положенням від 1 січня 1869 р. Одночасно було розроблене і нове Положення про польове управління військ у воєнний час, затверджене Олександром II 17 квітня 1868 р. Положення визначало структуру діючої армії під час війни і механізм її управління. Зокрема, в ньому наголошувалося, що військові округи, які входили в район воєнних дій, підпорядковувалися також головнокомандувачу армії, зберігаючи при цьому з питань постачання та звітності «встановлені для мирного часу постійні зносини» з Військовим міністерством. Постачання військ здійснювалося через військові округи, що були своєрідними управліннями тилу. Загалом реорганізація збройних сил дозволяла в умовах війни збільшувати чисельність військ, не утворюючи нових формувань. Існував певний потенціал зміцнення армії за рахунок кадрів, які перебували в запасі. Водночас серйозною перешкодою на шляху реалізації військової реформи був феодальний, анахронічний принцип комплектування військ. Рекрутська повинність, за якої одні й ті самі особи перебували у військовій формі майже усе зріле життя (25 років), робила неможливим створення масової армії, яка мала б великі навчені резерви.

474

1242

Непослідовністю вирізнялась і військово-судова реформа, що значною мірою зберегла риси феодально-кріпосницької організації суду. 15 травня 1867 р. був затверджений Військово-судовий статут, що встановлював такі інстанції: полкові суди, військово-окружні суди і головний військовий суд у Петербурзі.

Склад полкового суду призначався командиром полку. До нього входили: голова — штаб-офіцер, два члени — обер-офіцери. Полкові суди розглядали щодо «нижчих чинів» справи, аналогічні тим, що підлягали юрисдикції мирового суду. Справи слухалися лише за наказом командира, який мав право в межах наданої йому дисциплінарної влади пом’якшувати або посилювати покарання. В разі незгоди командир полку надсилав вирок на розгляд військово-окружного суду. У випадку затвердження вироку він вважався остаточним і не підлягав перегляду ні в касаційному, ні в апеляційному порядку. Процес судочинства в полковому суді виключав змагальність: обвинувачений не мав права запрошувати адвоката.

Військово-окружні суди створювалися при кожному військовому окрузі і складалися з постійних членів, які призначалися військовим міністром за поданням головного військово-судового управління, а також тимчасових членів (з числа стройових штаб- і обер-офіцерів, які призначалися командувачами військ у порядку черги на строк шість місяців).

При кожному військово-окружному суді засновувалася посада військового прокурора. Військово-окружному суду були підвідомчі усі справи щодо генералів, штаб- і обер-офіцерів, чиновників військового відомства. Військово-окружний суд також розглядав справи щодо «нижчих чинів», що передбачали можливість позбавлення або обмеження станових прав, віддання у військово-виправні роботи або більш тяжкі покарання, а також справи, підвідомчі полковим судам, якщо поряд з обвинуваченням висувався позов на суму понад 100 крб.

У засіданні військово-окружного суду передбачалася присутність не менш як одного постійного і шести тимчасових членів. Судочинство здійснювалося в змагальному процесі — з участю військового прокурора і захисника.

Обвинувачені мали право відводу суддів. Вирок військово-окружного суду вважався остаточним і підлягав оскарженню тільки в касаційному порядку. Головний військовий суд здійснював «вище завідування» військово-судовою системою як верховний касаційний суд. При ньому був головний військовий прокурор, який підпорядковувався військовому міністру і був начальником головного військово-судового

475

1243

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1244

2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1245

управління. В Україні військово-окружні суди були впроваджені в Харківському та Одеському військових округах — у 1868 р., у Київському — у 1869 р.

Що стосується покарань, то окремий розділ статуту присвячувався призначенню покарань за військові злочини, вчинені як у мирний, так і у воєнний час.

Найсуворішим було покарання за непокору: в мирний час — каторжні роботи на строк від 4 до 12 років, у воєнний — розстріл.

Військово-судова реформа викликала нападки з боку реакційної частини генералітету та офіцерства.

Якщо за військово-судовим статутом 1867 р. військові суди розглядали справи тільки військовослужбовців, то в умовах зростаючого народовольчого революційного руху їм за законом 9 серпня 1878 р. передавалися справи про державні злочини, вчинені цивільними особами. Вперше нова норма була застосована у тому ж році в Одесі. Місцевий військово-окружний суд засудив до смертної кари народника І. М. Ковальського.

Основне питання реорганізації збройних сил Російської імперії — реформа комплектування військ — було вирішене тільки у 70-х роках Важливим її етапом стало реформування військово-навчальних закладів. Створені військові училища вигідно відрізнялися від дореформених кадетських корпусів суто військовою організацією і вищим рівнем викладання. На території України створювалося кілька юнкерських училищ — у Києві, Одесі та Чугуєві і кавалерійське — в Єлисаветграді. У 1865—1866 рр. кадетські корпуси перетворювалися у військові гімназії, серед них — Полтавський.

1 січня 1874 р. Олександр II затвердив Статут про військову повинність, а також підписав спеціальний маніфест. У Російській імперії впроваджувалася загальностанова повинність для осіб чоловічої статі, які досягли 20 років. Статут передбачав скорочення строку військової служби в сухопутних військах до шести, а на флоті — до семи років. Крім цього, після закінчення строку служби військовослужбовці зараховувалися в запас — у сухопутних військах на дев’ять років, на флоті — на два роки. Після закінчення цього терміну ті, хто перебував у запасі, приписувалися до ополчення, у лавах якого перебували до досягнення 38 років. Щорічно призову підлягали до 30% від загального числа осіб призовного віку, решта зараховувалися в ополчення. Отже, понад дві третини осіб, які підлягали призову, не отримували належної військової підготовки.

476

1247

Особи, які мали освіту, відбували військову повинність у полегшеному варіанті. Для них уводився інститут добровольців. Призовники з вищою освітою проходили дійсну службу протягом трьох місяців, з середньою — один рік, а ті, хто закінчив прогімназії, повітові училища та ін. — два роки.

Віменному указі Олександра II Сенату з приводу набуття чинності Статуту про військову повинність окремим категоріям населення надавалися пільги. Звільнялися від призову службовці ряду залізниць. Члени сімейств, які володіли торговельними або промисловими підприємствами, отримували право на відстрочку на п’ять років.

Статут про військову повинність 1874 р. надав можливість формування великих навчених резервів, що створювало умови для створення в Росії масової армії. Передбачені статутом значні пільги для осіб з освітою сприяли розвитку системи початкового навчання, в тому числі й в Україні. Закон 1874 р. сприяв певною мірою і зростанню числа осіб, які мали вищу та середню освіту1.

Вцілому військова реформа 1864—1874 рр. була досить кардинальною. Проте відсутність докорінних перетворень політичної системи впливала і на стан справ в армії. Професійна компетентність не стала основним критерієм просування військових кадрів по службовій драбині. Реформований військовий механізм зберіг чимало недоліків, що виявилися, зокрема, під час Балканської війни з Туреччиною у 1877—1878 рр.

У 60—70-ті роки XIX ст. було здійснено і низку інших реформ: шкільну, цензурну, фінансову.

Затверджене 14 липня 1864 р. Положення про початкові народні училища впроваджувало в Росії єдину систему початкової освіти. Загальне керівництво і контроль покладалися на спеціально створені губернські та повітові шкільні ради. Визначався мінімум обов’язкових предметів, що вивчалися в початковій школі: навчання грамоти і чотирьох арифметичних дій, а також Закону Божого. Початкові школи могли створюватися державними, громадськими установами, а також приватними особами. Статут 19 листопада 1864 р. регламентував систему середньої освіти в Російській імперії, що складалася з класичних і реальних чоловічих та жіночих гімназій. Вводилася загальностанова середня освіта, для одержання якої необхідно було внести встановлену плату.

1 Зайончковский П. А. Военньїе реформи 1860—1870 годов в России. — М.,

1952. — С. 331—337.

477

1248

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1249

2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1250