Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 1

Протягом 70—90-х років XIX ст. створена згідно з реформою 1864 р. система загальних судів зазнала нападок з боку царського уряду. Внаслідок цього найсуттєвіші зміни сталися у юрисдикції ланок цієї системи. Серйозних обмежень зазнали закладені в основу судових статутів від 20 листопада 1864 р. принципи судоустрою та судочинства. Особливо явними стали ці тенденції в період розгулу реакції 80—90-х років XIX ст. Вони стали першопричиною судової контрреформи 80-х років, що мала за мету обмежити демократичність судоустрою і судочинства, закладену у 1864 р.

З початком періоду політичної реакції питання про мирові суди зі сфери газетної полеміки перейшло в практичну площину: у своїх доповідях та записках обер-прокурор Синоду К. Победонос-цев, міністр внутрішніх справ Д. Толстой, чиновник МВС О. Пазу-хін обґрунтовували ідею реорганізації або навіть скасування мирової юстиції. Це цілком відповідало поглядам самого царя, який виношував плани проведення нової судової реформи, покликаної покінчити з тим, за виразом Олександра III, «паршивим лібералізмом», що був характерним для реформ «минулого царювання»1. Вирішального удару мировій юстиції було завдано урядом у 1889 р. 12 липня Олександр III затвердив закон про земських дільничних начальників (він складався з чотирьох нормативних актів), а 29 грудня — Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам та міським суддям. Закон скасовував або істотно змінював найважливіші засади судової реформи 1864 р. — принципи відокремлення судової влади від влади адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів. У більшості губерній мирова юстиція ліквідовувалася. Інститут почесних мирових суддів зберігався.

На Правобережній Україні судові установи вводилися двома етапами: спочатку мировий суд, а потім — загальні суди. Причому мирові судді не обирались, а призначалися урядом (на них, відповідно, не поширювався принцип незмінності суддів). Отже, контр-реформу мирового суду на Правобережній Україні було здійснено з самого початку його введення — у 1872 р., тоді як на Лівобережній Україні, як вже зазначалося, її було проведено аж наприкінці 80-х років. Таким чином, на Правобережжі судова реформа і контрре-форма немовби переплелися між собою. Характерним було й те, що

1 Зайончковский П. А. Российское самодержавне в конце XIX ст. — С. 234— 261; Виленский В. В. Судебная реформа и контрреформа в России. —

Саратов, 1969. — С. 287—355. 452

1181

за законом від 12 липня 1889 р. мировий суд на Правобережній Україні не було ліквідовано1.

Замість мирових суддів на Лівобережній Україні створювалася нова, складна система судових органів, низовими ланками якої були земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Дільничним земським начальникам передавалися, за невеликим винятком, усі справи, розгляд яких судові статути 1864 р. покладали на мирових суддів у сільській місцевості та повітових містах, що входили до складу земських дільниць.

Іншим органом, до якого перейшли функції скасованого мирового суду, був міський суддя. Посади міських суддів запроваджувалися в губернських та повітових містах, за винятком столиць і ще кількох міст, де була збережена система мирових суддів та їх з’їздів. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали ряду вимог. Зокрема, кандидати повинні були мати вищу юридичну освіту або «довести на службі свої знання з судової частини».

Нарешті, третім органом, створеним замість мирових судів, були повітові члени окружного суду. Кожен з них (по одному на повіт) призначався міністром юстиції. їм були підсудні всі цивільні та кримінальні справи, віднесені судовими статутами 1864 р. до компетенції мирових суддів і не включені до юрисдикції земських начальників і міських суддів, а також; всі справи охоронного провадження, підвідомчі, згідно зі статутом цивільного судочинства, мировим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатися для поповнення присутності цього суду за браком його членів. Закони 1889 р. заснували складну систему апеляційних та касаційних інстанцій для місцевих судів. Судові статути передбачали для мирових суддів одну апеляційну інстанцію — з’їзд мирових суддів і одну касаційну — Сенат. Другою апеляційною інстанцією для справ, розглянутих земськими начальниками та міськими суддями, був повітовий з’їзд. До складу судового присутствія з’їзду, очолюваного повітовим предводителем дворянства, входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді і земські начальники даного повіту. При цьому очевидною є своєрідна подвійна підлеглість міських суддів: апеляційною інстанцією для них, як вже зазначалося, був повітовий з’їзд, поряд з цим про всі неправильні або протизаконні дії міських суддів треба було повідомляти окружний суд, який мав видавати спеціальні накази на їх адресу.

1 Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине.

— Львов, 1974.

453

1182

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

1183

2. Державний лад. Реформи і контрреформи

1184

Міські судді зобов’язувалися складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного судуКасаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів

установлювалося губернське присутствіє під головуванням губернатора, в якому засідали губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, прокурор окружного суду або його товариш і два неодмінні члени. Крім того, для участі в розгляді судових справ, що надходили із повітових з’їздів, запрошувався голова або член окружного суду.

Що стосується повітових членів окружних судів, то апеляційною інстанцією для них був окружний суд, а касаційною — відповідний департамент Сенату. Торкнулася судова контрреформа 80-х років і суду присяжних. Закон 12 червня 1884 р. допустив чиновників поліції до формування складу присяжних засідателів. Збільшувалося число присяжних у столицях і зменшувалося в провінції. Закон 28 квітня 1887 р. удвічі підвищив майновий ценз присяжним засідателям, надав губернаторам право виключати будь-кого зі списків без пояснення причин. За свідченням преси, «суд присяжних в перше 25-річчя свого існування в Росії зазнав на собі незмірно більше нападок, ніж усі інші інститути, впроваджені в життя статутами імператора Олександра II»1.

Адміністративно-судова реформа 1889 р. установила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які були засновані за селянською реформою 1861 р. і розглядали спори між селянами з ціною позову до 100 крб., а також справи селян про незначні провини. Якщо за положенням від 19 лютого 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4—12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації, то закон від 12 липня 1889 р. повністю підпорядкував його земському начальнику. Волосний суд тепер складався з чотирьох суддів, один з яких постановою повітового з’їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники дістали право затверджувати волосних суддів із числа кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.

Такі основні риси нововведень 80-х років, зокрема, 1889 р. Уряд повністю скасував виборний порядок утворення суду, який 1 Афанасьев А. К. Присяжньїе заседатели в России. 1866—1885 гг. // Великие

ре-формьі в России. 1856-Т-1874. — М., 1992. — С. 184—202. 454

1186

широко допускався судовими статутами 20 листопада 1864 р. Введення нової системи місцевих судів означало повернення до множинності судових органів, яка існувала у дореформеній Росії. Суть цього кроку як серйозного відходу від реформи 1864 р. була зрозумілою багатьом сучасникам, один з яких, ліберальне налаштований юрист, писав: «Земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду, повітовий з’їзд, мировий з’їзд, окружний суд, судова палата, губернське присутствіє, правлячий сенат! Навряд чи така безліч правлячих інстанцій, не пов’язаних поміж собою загальною ідеєю і не злитих в одне гармонійне ціле, може задовольняти вимоги твердої та близької до народу урядової влади».

Цілком очевидною є також відмова від такого найважливішого принципу судової реформи 1864 р., як незалежність суду. Земські начальники були органом, що поєднував у одній особі щодо селян судові й адміністративні функції. Законодавство 1889 р. закріплювало посилений вплив адміністрації на результати розгляду судових справ повітовим з’їздом і губернським присутствієм (це прямо випливало з персонального складу цих органів). У 80-х роках зріс адміністративний вплив і на суд присяжних. Негативні наслідки такого становища усвідомлювали судові діячі. Так, прокурор Київської судової палати, аналізуючи практику розгляду судових справ в інстанційному порядку в повітових з’їздах і губернських присутст-віях скаржився міністру юстиції на «незручності загального характеру»: 1) значне переважання у складі присутствій чинів адміністративних...; 2) труднощі і в деяких випадках неможливість роз’яснення... адміністративним чинам змісту і значення постанов закону і судочинних правил; 3) необхідність, в яку поставлені судові чини в деяких випадках йти на поступки перед своїм сумлінням, щоб уникнути шкідливих для справи наслідків, щоб заспокоїти дріб’язкове самолюбство і не протиставляти себе більшості членів присутствія». Він просив міністра юстиції відгородити чинів судового відомства від «заходів» місцевих адміністративних властей.

На початку 70-х років у міру посилення революційного руху і збільшення через це кількості політичних процесів із судових статутів послідовно виключалися норми, якими закріплялися демократичні інститути. Реакція в галузі судочинства найчіткіше виявилася у встановленні порядку розгляду справ про державні злочини. Цю лінію було продовжено урядом на початку

XX ст.

За Положенням про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 р. в Україні, як і в імперії, в цілому, створювалися органи земського самоврядування. Царизм здійснив спробу орга455

1187

Розділ 2, Устрій і право України в період

1188

капіталізму

1189